За ініціативи арт-дилера Ігоря Абрамовича, ART UKRAINЕ продовжує цикл бесід з відомими українськими художниками ART NOW. У серії інтерв’ю митці розповідають подробиці нових проектів, міркують про соціально-політичний та культурний контексти сьогодення, проблеми вітчизняної арт-системи та перспективи її розвитку.  

 

Живописець, графік, автор об’єктів та інсталяцій, Олекса Манн працює в напрямі урбан-арту, створюючи власну візуальну мову, притаманну сучасному агресивному середовищу. У бесіді з ART UKRAINE митець розповів про появу нового державного устрою, свій переїзд до Ужгорода, роль художника в суспільстві та гротеск як інструмент підсилення оптики.  

В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що під час Революції гідності утворилася паралельна внутрішня держава з системою горизонтальних стосунків між людьми, на відміну від прогнилої олігархічної держави ззовні. Чи можна сказати, що ця персональна еволюція, на яку, як видається, здатні українці, призведе в подальшому до формування абсолютно нового прогресивного державного устрою? Якщо так, то яким він буде, на ваш погляд?

Революція стала величезним цивілізаційним ривком у суспільстві, досвідом трансформації пострадянської ментальності, що призвело до формування нової форми суспільного життя особистості. Цей ривок настільки злякав тоталітарно мислячих, неготових до нього, патерналістів, які тоді були при владі, що фактично завдяки їхній реакції сталася війна. Вони й свобода, права людини та демократичні цінності — речі несумісні. Росія давно планувала напад, аби не дати нам змоги збудувати нову державу, яка могла б стати прикладом і для тих, хто сумнівається в її спроможності й для тих, хто щиро в неї вірить.

 

Усі зображення надано художником

 

Наразі найбільш активні люди, які й утілюють модель горизонтальних стосунків, і які могли б займатися побудовою держави, розробляти і впроваджувати реформи, вимушені взяти зброю. Реваншистам настільки неможливо миритися з тим, що прогресивна частина суспільства не злякалася, а пішла на смерть за свободу й послала їх подалі з усіма цими телевізорами, газетами, заводами й потужним пропагандистським апаратом, що вони вирішили почати військову агресію.

 

Звісно, що ця трагедія, загартування, і, на превеликий жаль, величезна кількість смертей, призведе до появи нового соціуму, а згодом і нового державного устрою. Війна ж ведеться проти рабовласницького устрою, з елементами недорозвиненого феодалізму, у який нас намагались втягнути у ХХІ сторіччі, але марно. Люди почали змінюватися на структурному рівні, і це відбуватиметься надалі.

 

Чи є проблемою те, що поступово художник перетворюється на рупор суспільної думки, і замість творчості вибирає акціонізм, навіть замаскований під мистецтво?

Існують різні художники, і навіть такі, у яких вся творчість є акціонізмом. Згадаємо групу радикальних Віденських акціоністів 1960-х років, і те, з якою спонтанністю та навіть насильством були пов'язані їхні акції, або "Флуксус", який почався ще в 1950-х і задіяв різні медіа: електронну музику й візуальну поезію, спонтанні вуличні акції – усе злилося в одному флаконі. Інші приклади: наші футуристи 1910-х чи сюрреалісти 1920-1930-х. На прем'єрі фільму Бунюєля "Андалузький пес" буржуазна публіка, яка почала волати в залі про дегенеративність фільму і його авторів, була закидана камінням прямо зі сцени. Чим не спонтанна художня акція? 

 

Так уже склалося історично, що художники часто генерують і чітко формулюють ідеї, які є резонансними в суспільстві й часто незрозумілі пересічному громадянину, що є досить консервативним. Теж саме стосується й рупора суспільної думки. Цю думку потрібно спочатку сформулювати, аби про неї дізналося суспільство. Чомусь за це в нашій цивілізації відповідають художники: письменники, режисери, музиканти, тобто люди, які продукують ідеї.

 

Що лежить у сюжетній основі ваших робіт? Яким чином формується художній образ?

Часто це – спостереження за зовнішнім світом і його гротескне осмислення. Іноді – просто кут будинку, шматок стіни, смітник на районі, діалог на вулиці чи фото з журналу.

 

 

Чому, на ваш погляд, держава самоусувається з площини культурної політики у сфері мистецтва України?

У результаті багаторічної, якщо не сторічної, негативної селекції державницького апарату й відповідно людей, пов'язаних з ним, ми зараз маємо наочний приклад результату його деградації. Соціальний ліфт працює зовсім не для тих людей, які могли б спробувати себе в культурній політиці, а для осіб із кримінальним способом мислення, що вміють створювати схеми розкрадання бюджету, займатися контрабандою чи спекуляцію ресурсами. Культура — це не їхня парафія.

 

Чи можемо ми говорити про появу нових соціокультурних функцій мистецтва, виходячи з обумовленості трансформації його культурними та соціальними змінами?

Якщо брати глобально, то я не думаю, що функції мистецтва якось радикально змінилися за останні десятки тисяч років. Мистецтво народилося в людства як перша сакральна практика. Художник, як був тим самим шаманом, що направляє та демонструє, за ким і за чим полювати, так ним і залишився. Це своєрідний уроборос науки й містики, коли цим можна й лікувати, і впроваджувати нові ідеї, технології і створювати портал в інший невідомий світ. Той факт, що зараз з'явилося багато соціального й критичного мистецтва, не є новиною. Так було завжди. Колись і релігійне мистецтво було критичним, просто зараз змінився контекст, а з ним і наше сприйняття.

 

 

Як можете охарактеризувати художнє життя Ужгорода? Чим був зумовлений ваш переїзд? Чи стикаєтеся ви в Ужгороді з проблемою централізації мистецтва?

Ужгород — це прикордоння, своєрідний сплав сходу й заходу. Безумовно, тут є і своє художнє життя із «впливовими» авторитетами, яких мало хто знає, або взагалі ніхто не знає, але які цього чомусь не підозрюють. Зі своїм андеґраундом, мистецькими легендами та міфами, нонконформістами й кон’юнктурщиками, жлобами й баригами. Зі спробою балансувати між відсталістю, провінційною кволістю, лінощами й прогресивною західноєвропейською традицією, якої не існує в решті регіонів. Усе тут є. Мені, коли я переїхав, Київ уже дещо набрид – на ментальному рівні. З усім цим хаосом, нервозністю. Я не бачив жодної причини там залишатися.

 

Із появою інтернету я можу сидіти хоч посеред океану чи гір і мати всю інформацію про те, що відбувається, потужну трансляцію, яку я захочу. Існує така думка, що свіжі мистецькі ідеї й весь арт-бізнес концентрується в столиці. Враховуючи, що свіжі ідеї видають люди, з якими я можу й так спілкуватися безпосередньо, а про бізнес у нас говорити поки що рано, бо це реально смішно, то й столиця втрачає всі ці ознаки концентрату. Ті, кому це треба й цікаво, і так слідкують, за тим що я роблю, а я за своїми колегами та друзями. Виставки роблю в Києві, а працюю тут. Колись я жартував, що зараз живу в Ужгороді, як на дачі. На дачі ж приємніше.

 

Чи могли б ви коротко охарактеризувати художньо-естетичні періоди власної творчості?

Думаю, що мені взагалі не варто це робити — не хочу займатися самодослідженням і не можу бути сам для себе критиком. Є якісь періоди, це точно. Періоди певної системи трансформації форми. Під час проекту "ZombieLand" була одна пластична історія, під час "Нової антропології" й "Оновленої людини" —  інша,  так було і з серіями «Викликай Бога Революції» та "Бестіарієм". Усе це зараз прийшло до зовсім не схожого на попередні речі "Чорного періоду", хоча і тут зв'язки можна прослідкувати.

 

Я, в цілому, вважаю, що художник має змінюватися, генеруючи для себе нові ідеї, він трансформується також пластично. І не дратувати ні себе, ні інших своєю заскорублістю та одноманітністю. От ти щось знайшов, тебе «вставило» й сидиш на цьому все життя, бо всі впізнають. Це не мій випадок. Я розвиваюся, відповідно змінюються засоби виразності всієї візуальної трансляції. Японські художники навіть свої відомі імена змінювали, коли вже розуміли, що вичерпали тему і займаються самоповторами. І знову ставали відомими вже під іншим іменем.

 

 

Які трансформації відбуваються наразі в українській культурі?

Мені здається, що вже зараз буде нарешті винесений вперед ногами цей стереотип, що українська культура —рустикальна та «бидлувато-шароварна». Оце все "поетичне кіно" з довгою й повільною біганиною в очереті в полотняних штанцях і здавленими криками лелек, яким наступили на горлянку. Поступово починаються якісь зміни в цьому напрямку, над якими вже давно, до речі, б'ється доволі багато ентузіастів. Це зумовлено тим, що з'явилися люди, які так ніколи й не мислили, але були не дуже на виду, а зараз ситуація змінилася, з іншого боку — повним і тотальним розривом з Москвою. Не варто, напевно, пояснювати, чому їй вигідно створення пропагандистського образу дурнуватого сільського хохла-салоїда.

 

Те, що культура, як завжди, розділена на офіційну й неофіційну – у цьому теж нічого дивного немає. Так завжди було. Будуть комсомольці, які одягли зараз вишиванки й начепили хрести на шию, а буде контркультура, яка перебуває в андеґраунді. Будуть і неокомсомольці, які підганятимуть усе під свої шаблони, користуючись темами й стереотипами, які на Заході перетравлено ще в 1960-х роках. Вони створюватимуть оцей прошарок нової заскорублості й трафаретності мислення, посівши посади в новостворених інституціях.

 

Чи могли б розповісти про проекти, які готуєте до експонування?

Зараз роблю проект, під умовною назвою "Як я провів літо". Це така історія, як з твором на цю тему, який я ніяк не міг написати в школі. Бо тобі складно,через певні причини, оцінити по гарячих слідах, що для тебе важливіше в конкретний відрізок часу. Те, що було реальним фактажем, куди ти ходив, що бачив, із ким спілкувався, чи що пережив і до чого прийшов. Двометрові монохромні формати, які ритмуються із зовсім маленькими поліхромними роботами.

 

 

Ви часто берете участь у міжнародних виставкових проектах. У чому вони суттєво відрізняються від українських?

По-моєму, на перший погляд, ні в чому. Ті ж імена, які показують і які треба показувати, з певних причин. Я, до речі, вважаю, що з сучасним візуальним мистецтвом у нас усе дуже непогано зроблено на дуже гідному світовому рівні. Можливо, арт – єдина оригінальна й конкурентоспроможна галузь у нашому бардаку.

 

Відмінність починається на етапі продакшену. Реалізація більш-менш складного проекту в Україні –  купа нервів. Починаючи від того, що просто не дотримуються термінів та домовленостей, закінчуючи невиконанням елементарного, але якісного, виробництва простих в реалізації речей. Тобто, коли вмикається людський фактор. Можна ще багато говорити про відмінність ставлення до художника, про відсутність у нас виставкових просторів і гонорарів, про одиниці грамотних кураторів…Словом, ви зрозуміли.

 

Ви часто використовуєте метод гротеску у формуванні сюжетів. Це спосіб підкреслити недолугість і неосвіченість публіки, самоіронізувати чи зафіксувати унікальність феномену полівалентної пострадянської культури, на уламках якої виросли та самоідентифікувалися культури інших країн колишнього соціалістичного табору?

Гротеск – один з інструментів, завдяки якому можна підсилити оптику. Мені завжди імпонував ще й чорний гумор, який дозволяє розкривати певні, часто доволі трагічні теми, на грані фолу, але це все допоміжні речі. Зараз я вийшов у пластиці фактично на грань абстракції, проте гротеск усе одно присутній. Певно, риса моєї натури. І звісно, що це завжди самоіронія. У нас дуже серйозне суспільство. Як в ньому існувати без цих інструментів, щоб не заїхати на пару місяців у Павлівську лікарню? Ніяк.

 

Яким чином ваш літературний доробок перетинається з мистецьким?

У мене ж немає літературного доробку. На жаль чи на щастя. Я ж не займаюся літературою професійно. Ці всі опуси – суто для розваги, такі собі фіксації повсякдення. Хоча їх і видають час від часу в різних антологіях. Типу, ось, є таке явище, як мережева література, яка може дати нове дихання. Кому дати, куди, де дихальний апарат і куди ця киснева подушка підключена? Хоча я й почав за рекомендаціями друзів писати роман з багатообіцяючою назвою "Дебіли". Це автобіографічний твір, суто про мене, як основного представника терміну і, звісно, моїх друзів. Певний зріз епохи через опис середовища. Їм, може, як раз і не сподобатися. Треба, щоб усі учасники процесу вже перемерли, тоді й «забалуєм», але то буде дуже нескоро.

 

 

Про авторку:   

Роксана Рублевська – головна  редакторка журналу ART UKRAINE, журналістка та авторка статей на мистецьку тематику.