ART NOW: Павло Маков. Про культурну політику і “Зошит без однієї сторінки”

За ініціативи арт-дилера Ігоря Абрамовича, ART UKRAINЕ продовжує цикл бесід з відомими українськими художниками ART NOW. В серії інтерв’ю митці розповідають подробиці нових проектів, міркують про соціально-політичний та культурний контексти сьогодні, проблеми вітчизняної арт-системи та перспективи її розвитку.

 

Один із найвідоміших українських митців-сучасників, художник Павло Маков працює зі складним та малопопулярним видом мистецтва – графікою. Його творчість інтернаціональна і передусім орієнтована на вдумливого уважного глядача. Член Королівського товариства живописців та графіків Великої Британії, чиї роботи зберігаються в Метрополітен-музеї (Нью-Йорк), музеї «Вікторії і Альберта» (Лондон), Третьяковській галереї (Москва), Павло Маков розповів про нову персональну виставку, недоліки вітчизняної художньої освіти та причини відсутності державної культурної політики.

 

Наразі фонд «ІЗОЛЯЦІЯ» експонує вашу виставку «Зошит без однієї сторінки». Ви співпрацюєте з цією інституцією з дня її заснування. Знаковим є й те, що проект відкрився у роковини вимушеного переїзду фонду з Донецька, 9 червня. Як можете це прокоментувати?

       

 Всі історії починаються самі по собі, а закінчуються десь. Так вийшло і з моїм новим проектом. Думки про місто, план якого базувався б на гексаграмах китайського філософсько-окультного трактату «Книги перемін», а також про плани реальних міст, які я давно замальовував у своєму зошиті, жевріли багато років. «Ізоляція» зробила пропозицію презентувати проект саме 9 червня, символічна, як ви вже знаєте, для них дата, тому я погодився. Це трагічний пам’ятний день для фонду, коли він був вимушений покинути Донецьк через окупацію. У «Зошиті…» поєдналося все: давній китайський трактат, утопічні прогнози щодо майбутнього цивілізації та нового суспільного устрою, роздуми про феномен "big data", що з’явився відносно нещодавно, але наразі визначає безліч світових подій…

 

Усі зображення надано митцем

 

Це мультимедійний проект, що складається із зошита для замальовок, арт-бука, і величезної карти вигаданого міста. Що є його центральною темою?

 

Для мене проект – вельми дивний. Незважаючи на те, що він базується на роботі з минулим, предметом дослідження є і певний футурологічний аспект: за основу взята карта вигаданого міста «ДО ПО», інших реальних й вигаданих міст та 64 гексаграми «Книги перемін». Це парадоксальне зіставлення реального і ірреального приводить мене до думки, що майбутнє Землі можливе виключно за відсутністю будь-яких кордонів. Воно нездійсненне в рамкам етнічних держав. Безмірний хаос дуже рідко призводить до позитивного результату, але спроби його приборкати призводять до ще більш трагічних наслідків. Тому ця книга про те, як знайти своє місце у соціумі, який часом нав'язує тобі рішення. Вона не песимістична і закінчується фразою, що дає можливість скласти уявлення про утопічне місце, де ти можеш почуватися комфортно, не ламаючи себе, залишаючись членом суспільства.

 

Мені здається, що найбільш досліджуваними у вашій творчості є проблеми колективної пам’яті та ідентифікації.

              

Проблема ідентифікації мене цікавить на державному рівні, адже будь-яка культура – вміння співіснувати один з одним, залишаючи після себе плоди діяльності для інших поколінь. Те, чим ми займаємося (музика, театр, зображальне мистецтво) – інструментарій, яким користується суспільство, аби навчитися жити разом. В Україні цей процес тільки починається. Через повну відсутність державної культурної політики, наше мистецтво не представлене закордоном, а всі ініціативи, на жаль, є виключно приватними.

 

Чи не вважаєте ви, що поява чіткої державної культурної політики на теренах України, як і в інших країнах колишнього соціалістичного табору, накладала б на мистецтво певну форму цензури, як це відбувається зараз в РФ?

 

Якщо культурна політика базується на цензуруванні та обмеженні художників, то це є тоталітаризм. Мова йде про державу, яка повинна демонструвати свої мистецькі надбання, аби гідно презентувати себе на міжнародній арені. Підтримає мене держава чи ні, я все одно буду малювати. Щодо Росії, її можна скільки завгодно критикувати, але агресивна культурна політика, яку вона веде на Заході, викликає у мене, людини патріотичної, щире захоплення. Куди б ви не приїхали, ви знайдете російські витвори мистецтва, виставкові проекти, книжки. Так, ми перебуваємо у стані війни з цією країною, але кращому можна вчитися навіть у ворога. Нам, як незалежній державі, вже 25 років, а музею сучасного мистецтва досі немає.

 

 

Чи не спадало вам на думку, що його немає тільки тому, що мистецтво – завжди критичне по відношенню до режиму, а такі невтішні художні висловлювання можуть вщент зруйнувати його підмочену репутацію?

 

Мистецтва, некритичного стосовно соціуму і державної системи, – не існує. Держава чомусь не бачить сенсу у створенні такої інституції, не розуміє, що тільки так вона здатна репрезентувати себе закордоном. Навіщо країнам з могутньою культурою тримати в Україні свої центри? Проте вони все ж таки вкладають кошти і сили, і там працюють цікаві люди, а не відставні дипломати, які просто вирішили старішати в більш комфортних умовах.

 

Будемо вважати, що країна виснажена війною і не має на це фінансової спроможності.


Німеччина після війни мала дуже погану репутацію, але в 50-ті уряд закликав усіх заможних німців відкривати аукціони, купувати своє мистецтво за великі гроші, аби покращити імідж країни.  

 

Яким є ваше ставлення до того, що частіше за все українське мистецтво на міжнародних аукціонах не презентують окремо?

 

На нього немає такого попиту. Аукціони сподівалися, що знайдуться українські колекціонери, які будуть вкладати кошти у своє мистецтво, але цього не сталося. Коли я говорю, що держава повинна фінансувати, я не маю на увазі роздати гроші художникам, вони і так влаштують своє життя. Мова про побудову системи, яка б могла працювати не гірше, аніж у розвинених країнах.

 

Особливо дивним мені здається непереборна спроба багатьох молодих авторів отримати грант, який в Україні є синонімом твору на замовлення.

 

Гранти взагалі вважаю явищем згубним для мистецтва. Існує думка, нібито за них створюється некомерційне та по-справжньому вільне мистецтво, але твердження хибне. Художник повинен розуміти, що, потребуючи бюджет на роботу, він намагатиметься догодити замовнику, яким в даному випадку виступає інституція, комісія, що має певну ідеологію. Знаєте, за «ліві» ідеї добре платять з «правих» кишень. 

 

 

Ви стали частим запрошеним лектором у вищих навчальних художніх закладах Європи і США. Чому, на ваш погляд, за таким принципом не працює академія у Києві?

 

Наша державна система освіти перебуває навіть не у кризовому становищі, а у стані клінічної смерті. Я звернув увагу на те, яким чином побудована освіта закордоном – більш гуманістично. Стосунки між професором і студентом зовсім інакші, що я намагаюся впроваджувати і в Україні, даючи тут виключно безкоштовні майстер-класи. Мені важливо сказати молодому поколінню майстрів, що я їхній колега, просто дещо старший і в чомусь досвідченіший, але ми вчимося один у одного.

 

Нещодавно я мав лекцію у Відні, за два дні якої мені заплатили понад €1500, що складає половину від заробітної плати місцевої професури. Навіщо такі ініціативи існують? Все просто. Студенти отримують академічну художню освіту, але щомісяця інститут запрошує митця, який непов’язаний ані з містом, ані з закладом, аби той розповів про власний досвід. Виходить, що за 5 років навчання студент має близько 50 таких зустрічей і різних точок зору на світ, а отже є абсолютно вільним у висловлюванні. До речі, згадується історія. Колись мав майстер-клас, який  ніколи не забуду: мене запросили у місто Атенс (Афіни), у штаті Джорджія, що на південному-сході США. Я довго розповідав про власний досвід, аж поки професор місцевого університету, не витримавши зауважив: «ви говорите їм робити все те, що я забороняю!», і я відповів, що саме для цього я тут. Художній образ формується з пережитого, чужих міркувань, з таких собі філософських концентрованих ін’єкцій, і їх не потрібно боятися.

 

Ви багато говорите про глобалізацію. Чи можна тоді сказати, що в скорому майбутньому професія художника нарешті стане аполітичною?

 

Річ не у часі, а в тому, що професія художника не може бути аполітичною апріорі. Навіть салонні роботи відображають смаки певної частини соціуму. Мистецтво – явище соціальне. Знаєте, коли Анрі Матісса запитали, чи зміг би він займатися живописом, якщо б залишився на безлюдному острові, той відповів, що навряд чи.

 

 

Повертаючись до запитання про державну культурну політику. Якою, на ваш погляд, має бути її довершений прояв?

 

Немає сенсу реформувати стару систему, це практично неможливо. Необхідно будувати нову: освітню, ринкову, аукціонну, дослідницьку. Створити Музей сучасного мистецтва, який би міг стати відправною точкою для знайомства наступних поколінь з історичним контекстом. Також важливо, аби компетентні люди займалися презентацією мистецтва України закордоном. Словом, це справа не одного дня, але нам потрібно її почати.

 

 

Про авторку:  

Роксана Рублевська – головна редакторка журналу ART UKRAINE, журналістка та авторка статей на мистецьку тематику.