За ініціативи арт-дилера Ігоря Абрамовича, ART UKRAINЕ продовжує цикл бесід з відомими українськими художниками ART NOW. У серії інтерв’ю митці розповідають подробиці нових проектів, міркують про соціально-політичний та культурний контексти сьогодення, проблеми вітчизняної арт-системи та перспективи її розвитку.  

Львівський художник, перформер, Влодко Кауфман – один із найвпливовіших діячів української культури. Співзасновник, арт-директор об'єднання «Дзиґа», він є одним із творців і кураторів Тижня актуального мистецтва та учасником численних виставкових проектів. Про львівське мистецтво, проблему централізації, перформативні практики, нову генерацію поціновувачів як рушійну силу державної культурної політики далі в ART UKRAINE.

У одній зі своїх бесід ви сказали, що незалежного мистецтва не існує взагалі. Що ви мали на увазі?

Питання несвободи я розглядаю дуже широко: як політичну заангажованість, залежність від дилерів і лояльності глядача. Художник завжди від чогось залежить: ти потребуєш відповіді аудиторії, її вердикту «подобається/не подобається». Я не вірю авторам, які кажуть, що у своїй творчості не зважають на думку оточуючих, але все ж таки продовжують пропонувати її всім на огляд. Справа навіть не в політиці, а в статусі потужної соціальної одиниці, якою є митець. Прагнення бути вільним – це утопія. Звісно, вона підживлює художника, але залишається незбагненною мрією.

 

Володимир Кауфман. інстальована графіка ЧАСТИНИ ТІЛА. Палац мистецтв. Львів. 2016

 

Тоді чому митці, які приїздять з-за кордону, стверджують, що українські художники більш вільні в художньому висловлюванні, і майже не стикаються з проблемою цензури?

Річ у тім, що в їхній системі процес взаємодії спілкування між арт-спільнотою і державою налагоджений на офіційному рівні. Поки у нас цього немає, ми здаємося західним колегам більш анархічними. Такий собі арт-броунівський рух: коли українці остаточно перейдуть у площину демократії, мистецтво також зобов’яжуть дотримуватися закону.

 

На відміну від російського,  українське мистецтво є вільним від лещат ідеології?

Воно, по-перше, є інакшим. По-друге, у своїх мистецьких практиках художники РФ – або агресивніші, або значно байдужіші за нас. Складається таке враження. Чомусь досі прийнято вважати, що ми – апендикс російської культури, і саме наша сліпа віра в це судження заважає творити свою історію.

 

Володимир Кауфман. Інсталяція. ЕКОТЕАТР V. парк Знесіння. Львів, 2017

 

Здається, що Львів інтегрований у європейську культуру значно більше за інші міста України. Чи так це насправді? 

Парадоксальність феномену львівської культури – це її народження у Львові і перетікання в інші міста, тому говорити про епіцентр глобальної культурної площини я б не брався. Усе тутешнє мистецтво справді перекочовує в Європу, зокрема у Польщу та Німеччину. Ми б мали зосередитися і виробити власну стратегію розвитку. Вбачати у процесі відтоку інтеграцію – не зовсім вірно. Тут наявне стійке прагнення «не стати гіршими від людей» – і це суттєва різниця, як на мене. Усі осередки культури, принаймні пострадянські, апелюють до культури Росії.

 

Чи можемо ми говорити про появу нових соціокультурних функцій мистецтва, виходячи із зумовленості трансформації його культурними та соціальними змінами?

Скільки існує мистецтво – функції однакові: є замовник, художник, інституції. Усе залежить тільки від клімату в тому «мурашнику». Якщо політична ситуація покращилася, митці починають порпатися в одному, якщо відбуваються соціальні загострення – в іншому. Художник – це лакмусовий папірець соціуму. Коли він протестує, йому здається, що він є незалежним, а насправді, що є протест? Обурення несвободою, і так було завжди.

 

Що є для вас найголовнішим у вашій художній практиці?

Ідея є визначальною, а для її втілення я шукаю технологію. Колег завжди дратувала моя невизначеність щодо того, ким я себе бачу: живописцем, перформером, графіком чи ілюстратором? Я ж вважаю за потрібне підбирати ті медіа, які б найбільш довершено висловлювали конкретну думку. Пам'ятаю, під час чергової кризи, раптом усвідомив, що славнозвісний живопис далеко не всемогутній, як прийнято вважати. Це мені дуже допомогло.

 

Володимир Кауфман. Проект БЕСІДА. Фрагмент. Галерея Дзиґа, Львів. 2017

 

Як щодо твердження вторинності будь-якої ідеї, через що художники і хочуть здивувати технікою?

Здивувати – це вже відчай. Людина, яка займається творчістю, – жебрак із загостреним відчуттям егоцентризму. Саме ідея народження чогось нового переслідує, не дає спокою, і ти пробуєш позбутися її в такій формі.Тобто, я переводжу енергію, яка дратує мої нерви, у категорію твору. Останнім часом мені не подобається говорити як живописець чи інсталятор. Я  є «автор», особа, яка щось створює. Це дуже глобальне поняття.

 

Чи помічаєте ви проблему централізації мистецтва?

Це неминуче, але не є фатальністю. Важко казати, наскільки процес нормальний, але це об’єктивна реальність. Інша справа, що хороший художник залишиться таким у будь-якому місці. Так, є нюанси, наприклад, я не можу творити у жодному місті, окрім Львова, але це радше виняток, аніж правило,  отже,  не думаю, що централізація на щось впливає. Вона може корегувати чиюсь творчість, але не настільки суттєво, щоб робити художника гіршим або ліпшим. Ідея їхати кудись підкорювати світ видається мені смішною, бо все залежить не від місця, а від того, ким ти є.

 

Володимир Кауфман. Проект БЕСІДА. Фрагмент. Галерея Дзиґа, Львів. 2017

 

Чи погоджуєтеся ви з твердженням, що перформанс у сучасному мистецтві часто трансформується, перетворюючись у псевдоперформанс – явище, яке є використанням специфічних ознак цього жанру, проте не в художніх цілях?

У нас в країні є дуже нездорова тенденція – мода на перформанси. Це мене лякає, адже все, що не робиться, починаючи з літератури і закінчуючи хореографією, чомусь називається перформансом. Цей жанр неймовірно витончений, тому з ним треба поводитися дуже обережно. Наразі він переживає третю хвилю. Відрізнити псевдоперформанс від справжнього я можу тільки для себе.  Мені здається, зараз немає достатньо обізнаних провідних діячів, які б могли синтезувати весь попередній досвід у щось абсолютно нове. Перформанс – коридор, простір для переходу в іншу реальність.

 

Володимир Кауфман. Перфоманс, інсталяція РЕКВІЄМ. Брунофест, Дрогобич,  2018

 

За якими критеріями можна визначити якість перформансу?

Художник може 10 хвилин мовчки стояти, а по міміці ми зрозуміємо, де він перебуває, а може годину бігати, підкидати у повітря шмарклі, верещати, і публіка не відчує нічого, окрім роздратування. У сучасному мистецтві гра розпізнавання справжності, спекулятивності та креативності є настільки умовною і тонкою, що треба бути дуже обережним у визначеннях.

 

Що відрізняє його від авангардного пластичного спектаклю, наприклад?

У спектаклі кожен робить своє – режисер, актор, сценограф, білетер у касі. У перформансі все це, і плакат у тому числі, є одна особа, яка поєднує багато функцій, затягуючи глядача у свою масу, немов чорна діра.

 

Ви є куратором Тижня актуального мистецтва, Трієнале «Український зріз». Чи можна сказати, що куратор вже не є неупередженим арбітром в оцінці якості виставки, тепер він став учасником процесу, від якого залежить результат, і нерідко куратор взаємодіє з художником, аби завершити його роботу, додавши їй фінальний акорд емоційної виразності. Чи погоджуєтеся ви з таким твердженням?

Я все-таки практикуючий автор і для мене не існує питання домінування. Я є такою ж частиною проекту, як і всі інші. Якщо створюю кураторський проект, прагну зробити весь процес органічним: буду радитися з учасниками, переглядати, пристосовуватися в хорошому сенсі, працювати, змінювати, аж поки не отримаю той продукт, який я бачу, але він не заперечує голосу тих художників, яких я запросив. Словом, демократичний виступ ідеологій.

 

Володимир Кауфман

Фото: Ліза Кузнєцова

 

Чому, на вашу думку, держава самоусувається з площини культурної політики у сфері мистецтва України?

На жаль, в Україні ще не з’явилося покоління людей, які б стали справжніми поціновувачами мистецтва. Наразі є покупці, для яких оцінювання культури будується на тому, наскільки вигідно вкладені кошти. Коли виховають нову генерацію, яка зрозуміє, що культура – це справа збиткова, але первинно необхідна для формування нації, держави, особистості, процес самоусунення буде припинено.

 

Що потрібно зробити, на ваш погляд, аби культурна політика з’явилася на державному рівні?

Переконувати. Не можна опускати руки – варто продовжувати показувати, вчити, виховувати і робити все можливе. Це як англійський газон – його 300 років стригли, тому він і має таку енергетику. Необхідні час та віра: вирощувати і стригти, вирощувати і стригти.

 

 

Про авторку:   

Роксана Рублевська – головна редакторка журналу ARTUKRAINE, журналістка та авторка статей на мистецьку тематику.