З 23 червня до 30 вересня PinchukArtCentre презентує виставку «Перспективна» української художниці, учасниці та співзасновниці групи «Р.Е.П.» і кураторської асоціації «Худрада» Лесі Хоменко. Живописні роботи Хоменко – це постійний рух, зміни тем і методів, що зараз перейшли у експерименти з місцем та роллю самої картини у просторі. У бесіді з ART UKRAINE художниця розповіла про свій новий проект та поділилася роздумами стосовно навчання та викладання сучасного українського мистецтва.

На минулій виставці «Ступ» здавалося, що картини зливаються в одне ціле з виставковим простором, у «Перспективній» основна увага взагалі прикута до підрамників. Що вас наштовхнуло до такого непередбачуваного трактування живописних творів?

У своїх попередніх роботах я розглядала картину як об’єкт, скульптуру. У згаданому вами проекті підрамник був невід’ємною частиною зображення: на велике полотно з фігурою натягнутий крихітний підрамник – просто на якусь частину тіла, зробивши саме цю частину “картиною”, а решту, так, полем. Окрім цього всього справді робота з тим чорним простором у Closer була дуже важливою. Проте не меншим викликом є працювати в такому стерильному просторі як PinchukArtCentre. Тому я більше зосередилася на самому значенні інституції, аніж на кімнаті.

 

Леся Хоменко. Проект «Перспективна» в PinchukArtCentre

Фото надане мисткинею

 

Столярам, які робили ці підрамники, потрібно було дати імена своїм роботам і самостійно вибрати матеріал. Щось схоже ви вже робили у 2012 з «Об’єктом для музею». Що ставили собі за мету?

Так, за методом ці дві роботи схожі, але все ж таки вони дуже різні. В “Об’єкті для музею” я досліджувала стосунки автора і власне твору. Як художниця, що переважно працює з живописом, я є безпосереднім виконавцем своїх робіт. Нерідко художники віддають свої роботи реалізувати підрядникам. Такі майстри часто не розуміють і недолюблюють “сучасне мистецтво”, тому вважають, що замовлення є марнотратством, не відчуваючи себе частиною культурного процесу. У них, зрештою, виникає відчуження від своєї ж роботи. У художника теж виникає відчуження від власної роботи, оскільки він/вона бачать кінцевий результат в готовому вигляді (зроблений за ескізом, наприклад) і можуть до кінця не вірити, що це їхня робота. А в своїй роботі я хотіла це відчуження змінити на щось інше.

 

Леся Хоменко. Об'єкт для музею, 2012, Національний Художній Музей України, Київ

Фото – bx-studio

 

«Перспективна» є справжнім квестом для глядача. Що б ви порадили перед відвідуванням виставки: поцікавитись і пошукати якусь інформацію, чи прийти з «порожньою» головою і самостійно спробувати в усьому розібратися?

Так, я воліла б, щоб глядачі, що стоятимуть у пустому центрі залу, римували елементи виставки на власний розсуд. Там досить багато можливих комбінацій.

 

Леся Хоменко. Виставка «Ступ», 2015, вид експозиції, Арт-центр Closer, Київ

Леся Хоменко. Серія Зворотній відлік: Копія з картини «Радянську владу на Україні проголошено. Харків, 1917 р.» А. Константинопольського і О. Хмельницького, (1960)

Фото – Саша та Дарина Ніколаєнко

 

Ви експериментуєте, але лишаєтеся вірною живопису. Це принципова позиція?

Як на мене, у “Перспективній” і так надто багато різних матеріалів: картонний макет, проекція, звук, власне коментарі до підрамників, які викривають виробничі взаємини. Я більше схиляюся до скупої мови, щоб моє повідомлення було концентрованішим.

 

У вашому живописі присутні фігуратив та наратив, але вони вже не є кінцевою метою. В «Райдужній перспективі» і «Зворотньому відліку» прослідковуються експерименти з абстракціонізмом. Чи не бажаєте далі продовжити працювати в цьому стилі?

Після відкриття, на вечірці, один знайомий сказав мені, що у багатьох є питання до мого живопису. Це було дуже класно сформульовано, в стилі "розборок" з 90-х. І я ці питання розумію і приймаю. Вони полягають у тому, чи залишається живопис живописом, коли сама картина стає об’єктом? Для мене – залишається. Абстракція для мене це швидше редукція фігуративного зображення, тому воно весь час виринає в моїх роботах, можливо, не завжди у чистому вигляді.

 

Які плани після «Перспективної»?

Щодо планів, я весь час у пошуках, мій блокнот з ідеями завжди при мені. І я готую нову персональну виставку на вересень.

 

Леся Хоменко. Райдужні перспективи, 2010, вид експозиції, галерея Карась, Київ 

Фото надане мисткинею

 

Ви викладаєте в Київській академії медіа мистецтв. Розкажіть, як давно і чому ви почали займатися викладанням, чому вибір пав саме на КАМА?

Ми давно зрозуміли, що освіта є фундаментом художньої системи і це те, чого нам самим в свій час не вистачало. КАМА започаткувала у себе курс Contemporary Art, запросили кураторів  –  авторів курсу  –  Марію Ланько, Єлизавету Герман і Ольгу Балашову, а вони покликали мене вести практику для художників. Нещодавно ми випустили четвертий набір студентів.

 

Як проходить процес навчання? Яких принципів у викладанні дотримуєтеся?  

Мої заняття проходять щосуботи, я викладаю групі художників. Наші уроки – дуже лабораторні, ми багато розмовляємо, даю домашні завдання, які ми потім дуже ретельно розбираємо. Переважно до нас приходять люди, які мають свою художню практику, як основну професію, так і додаткову. Ми розбираємося з тим, що взагалі можна вважати мистецтвом. Моя задача  –  навчити бути уважним до всього. З року в рік я міняю деякі завдання, тому мої курси не повторюються. Другу половину навчання ми готуємо фінальну виставку. Студенти дуже детально проходять шлях від задуму, через реалізацію до, власне, презентації робіт.

 

Леся Хоменко

Фото надане мисткинею

 

На навчання курсу «Artist» беруть студентів з вищих художніх навчальних закладів. Чи складно буває налаштувати учнів на новий тип мислення, чи здебільшого приходять ті, які вже мають це мислення?

У цього курсу КАМА вже є своя репутація. Студенти, приходячи до нас, приблизно розуміють специфіку курсу.     

 

Після закінчення НАОМА ви одразу знали, що хочете далі робити, чи було певне нерозуміння і пошуки власного шляху?

Ні, у мене такої дилеми не було. Відразу після закінчення академії ми заснували групу Р.Е.П. і все почалося. Пригадую дуже смішний епізод, коли мене в 2005 році хтось порекомендував на посаду арт-директора у величезному дитячому розважальному центрі. І я пішла на єдину в моєму житті співбесіду. Дуже старалася виглядати круто, запевняла власника, що я можу все, але потім випадково виявилося, що це робота не на часткову зайнятість, а “ви тут ночувати будете”. Тоді я сказала: “Ой, вибачте, я не можу, у мене ж група Р.Е.П”. Встала і пішла.

 

Як загалом ви б охарактеризували сучасне українське мистецтво?

В Україні все розростається і це добре. Зараз значно більше доступу до інформації ніж 15 років тому. Мені дуже подобається жити в теперішньому моменті, бо все так неоднозначно.