Виставку колекції Ігоря Диченка, яка відкрилася 20 серпня в Мистецькому арсеналі,  ми назвали «Арлекін іде…». Назвали  так тому, що, як сказав якось сам Ігор Диченко, цей персонаж йому особливо близький. Він навіть ототожнював себе з ним. У колекції ми нарахували до десяти «Арлекінів» різних авторів: О. Бенуа, О. Тишлера, М. Соколова, О. Петрової, самого Диченка…Навіть була думка: чи не експонувати їх окремим блоком? Зараз можна скільки завгодно дискутувати, що конкретно мав на увазі Ігор Сергійович, які саме риси цього героя численних п`єс, літературних творів (поезія Срібного віку), живопису та графіки знаходив він в своїй багатогранній, артистичній натурі. Бо він, цей Арлекін (Труфальдіно у Гольдоні), – дарма, що маска, – виступає в літературі дуже різним. В більшості творів він такий собі веселий, дотепний, трохи наївний, але добрий спритник, хоча й ледацюга та ненажера. А от, наприклад, у Данте Алекіно – один з бісів.

 

Можливо, Арлекін уособлював для Диченка сам Театр – Балет, який він так любив. Тепер – хто знає?..

 

Олександр Бенуа. «Ескіз костюма Арлекіна» (1938) (Тут і далі – твори з колекції Ігоря Диченка)

 

Мені довелося познайомитись з ним десь наприкінці 80-х. Я працював тоді в Музеї книги і друкарства. У 1988-му мої колеги  Леся Гусак і Леонід Ольшанський готували дві виставки, присвячені репресованим поетам та художникам – «Поети революційного відродження» та «Авангардна книга». На виставках мали бути представлені видання 20-30-х років, а також графіка та живопис цього періоду. Більшість робіт була з колекції Диченка, який тоді часто бував в музеї, виступав як консультант при підготовці цих виставок. Зараз важко сказати: можливо, саме спілкування з Ігорем Диченком, його харизма надихнула тоді нас на досить амбіційний проект, метою якого було показати зв`язок різних поколінь художників-авангардистів. Він був реалізований в серпні 1990-го року в Музеї українського мистецтва (зараз – Національний художній музей України) під назвою «Український живопис – ХХ століття». Дехто запам`ятав її як «динамівську» – тому, що футбольний клуб «Динамо»-Київ забезпечив фінансування. Ігор Сергійович взяв на себе підготовку першої, довоєнної частини виставки – спілкування зі своїми колегами-колекціонерами з Києва, Москви, Львова, Одеси; а я, Л. Гусак і Л. Ольшанський – період 60-80-х років. То був безцінний досвід восьмимісячної кропіткої роботи з поїздками до всіх великих міст України. Нам вдалося зібрати близько 150 творів 60 авторів.  Між собою ми називали виставку «Від Жука до Жука», бо відкривало її сьогодні вже добре відоме панно Михайла Жука «Біле і Чорне», а завершувало величезне полотно Романа Жука «Красуня». Твори з колекції І. Диченка – його Малевич, Богомазов, Пальмов, Тишлер, Нікрітін та інші – експонувались в ряду музейних шедеврів.  Зараз  ми усвідомлюємо недоліки проекту. Перенасиченість з одного боку, відсутність ряду імен з іншого. Нам бракувало досвіду. Але тоді, чи не вперше українське мистецтво, його авангардна лінія, – хоча й пунктирно, – було репрезентовано в контексті майже століття. Дякуючи О. Соловйову, який підключився до проекту на певному етапі, в експозицію увійшли роботи А. Савадова, О. Гнилицького, О. Ройтбурда, В. Рябченка, Д. Кавсана, В. Трубіної, Л. Вартиванова.  Дозволю собі стверджувати, що саме тоді відбулась, так би мовити, легалізація «українського трансавангарду», його перша презентація на рівні Державного музею. Нагадаю, то був ще радянський час і не все було дозволено. Пам`ятаю блискучий виступ Диченка на відкритті, де він говорив про своїх улюблених митців та їх новаторську роль у світовому мистецтві.

 

Казимир Малевич. «Супрематична композиція 1» (1916)

 

Після цього проекту ми продовжували співпрацю з Ігорем Диченком. Він залучив нас до каталогізації колекції. На той час вона була вже дуже великою, аби тримати її вдома. До того ж, це було й небезпечно. Постало питання її подальшого зберігання. Нам вдалося  умовити керівництво Музею книги надати спеціальне приміщення, де потім перебувала колекція кілька років.

 

У 90-х зустрічалися не часто, хоча я ходив на всі його художні акції. Пригадую вечір напередодні Різдва 2003-го в галереї Л. Березницької. Зібралося дюдей, здається, дванадцять – різних, навіть не знайомих один одному. Ігор Сергійович прийшов з Валерією Семенівною Вірською-Котляр. Була дуже добра, весела атмосфера. Диченко був у центрі уваги: проголошував тости, читав вірші. В якийсь момент він запропонував таку гру: кожен з присутніх мав написати одну-дві будь-які фрази, не підписуючи, на клаптику паперу. Потім, перемішавши їх у шапці, діставав і читав уголос, – щоб кожний міг впізнати своє, – і давав вичерпну характеристику авторові. Всі були вражені, настільки то були точні характеристики. Так я (та й не тільки я!) відкрив для себе Диченка-графолога. Цю здібність він використовував у вивченні своєї колекції автографів.

 

Ігор Диченко. «Карнавал з п’ятьма персонажами» (2002)

 

Крім авангардного мистецтва першої половини ХХ століття, яке було головним предметом зацікавлень Ігоря Диченка як мистецтвознавця-дослідника та колекціонера, значну частину колекції складають твори сучасників. Протягом свого життя він часто виступав як арт-критик,  іноді – як куратор виставок, звертаючи свою увагу на художників, які  продовжували традиції модернізму, переосмислювали творчий доробок своїх репресованих попередників, були близькими йому за поетикою, духом експерименту, свободою від загальноприйнятих на той час штампів. Не дивно, що більшість цих авторів (часто друзів) були далекі від радянського художнього офіціозу, йшли своїм шляхом, намагаючись відчути контекст світового мистецтва в умовах інформаційної ізоляції. Очевидно, було б перебільшенням стверджувати, що ця частина колекції І. Диченка, при всьому кількісному (більш ніж 40 авторів) та стильовому вимірах,  відображає всю палітру художнього життя останніх трьох-чотирьох десятиліть. Все ж до повноти картини не вистачає багатьох частин пазлу. Так, наприклад, наявність в колекції однієї роботи А. Криволапа все ж мало говорить  про «Живописний заповідник» – одне з найвпливовіших творчих угрупувань 90-х, до якого він належав. В цій частині колекції ми не знайдемо чіткої системності, орієнтації на певний напрямок чи коло художників, що ні в якому разі не принижує її цінність. Відображаючи смаки, уподобання самого Диченка, його шкалу цінностей, твори, що їм зібрані, дають змогу ще раз подивитись на ті чи інші явища українського мистецтва у певній часовій перспективі.

 

Сальвадор Далі. Із серії ілюстрацій до твору Овідія «Мистецтво кохання» (1978)

 

Ще у молодому віці Ігор Диченко досліджував творчість класиків – Миколи Глущенка, Сергія Григор`єва, Василя Касіяна, Тетяни Яблонської. Мабуть, твори цих велетнів вітчизняного мистецтва протрапили до його колекції взнак доброго й поважного ставлення з їхнього боку (про що свідчать щирі дарчі написи). Сергій Григор`єв, наприклад, під своїм рисунком 1937 року із властивою йому іронією написав: «Еще живому коллекционеру рисунок не авангардиста, но классика к обоюдной любви». А під офортом  Василя Касіяна 1925-го, тобто, ще празького періоду, читаємо: «Цей дуже рідкісний естамп, подарований мною Ігореві Диченку, 10.02.69 на втіху і радість».

 

Василь Касіян. «Скорочені» (1925)

 

Особливі людські і творчі стосунки пов`язували Ігоря Диченка з художниками, яких сьогодні ми називаємо «шістдесятниками», нонконформістами. Це Галина Григор`єва,  Феодосій Гуменюк, художник-дисидент Опанас Заливаха, Алла Горська, Віктор Зарецький, «селянський Сократ», представник  Одеського андерграунду Юрій Коваленко, Яким Левич, Зоя Лерман,  Галина Неледва, Олександр Павлов, Володимир Патик, Ольга Петрова, Валентин Реунов, Віктор Рижих, Валерія Спиридонова, Анатолій Сумар. Попри всю різноманітність доль, творчих манер та впливів цих яскравих індивідуальностей об`єднує свобода художнього мислення та висока культура живопису.

 

Опанас Заливаха. «Могила Тараса Шевченка» (1960 рр.)

 

В інтерв`ю та приватних бесідах Ігор Диченко розповідав про те як надійшли ті чи інші твори до його колекції. Відомо, що ще студентом вирушав він у мандри країною з метою познайомитись із ще живими бойчукістами – Ярославою Музикою у Львові та Оксаною Павленко у Москві, зі вдовою Василя Єрмилова в Харкові. Розповідав він і про своє знайомство з вдовою Олександра Богомазова та донькою Хвостенка-Хвостова. Але про деякі роботи волів не розбалакуватися: говорив, що ще не прийшов час. Якась таємниця, загадковість, схильність до містифікацій були притаманними його особистості.

 

Олена Павленко. «Дівчата» (1923)

 

Окремо мені хочеться відмітити ксилографію американського українця Якова Гніздовського «Соняшник». Стилізоване симетричне зображення в колі – найпоширенішій мотив в творчості художника. Не виключено, що один з варіантів цієї роботи, – а можливо, її відбиток, –  прикрашав кабінет президента Джона Кенеді. Ця робота була подарована автором Павлу Вірському. До колекції Ігоря Диченка вона, як і деякі інші твори, потрапила від Валерії Семенівни Вірської-Котляр – видатної танцівниці, хореографа, яка була протягом двадцяти років дружиною Вірського та примою його ансамблю. У 2005-му вона та Ігор Диченко пов`язали свої долі.

 

Яків Гніздовський. «Соняшник»

 

Десь, здається, у 1989-році в Будинку художника пройшла велика виставка полтавських  художників. Пам`ятаю, яке велике враження справила вона на багатьох фахівців. Відмічали якусь своєрідну насиченість, щільність  живопису. Навіть почали говорити про суто полтавське явище. Сприймали їх як певне творче угрупування, яке, правда, так і не сформувалось, тому, що дехто з полтавців незабаром переїхав до Києва. Всі вони пішли своїми шляхами, але звернули на себе увагу та змусили про себе говорити. Оцінив їх Диченко. В той час авторитет Диченка, його колекції був достатньо великим: якщо відомий колекціонер проявляв інтерес до художника, то часто той вважав за честь дарувати йому свій твір. Так зараз в колекції Диченка є роботи Лева Маркосяна, Ігоря Величка, Володимира Володька.

 

Лев Маркосян. «Пейзаж»

 

Не були поза увагою І. Диченка молоді художники, які ще тільки починали свій творчий шлях у мистецтві. Це притаманна колекціонерові інтуїція, здібність побачити міцний потенціал пояснює наявність в колекції робіт тоді (кінець 1980-х років) ще молодих Олександра Бабака, Олександра Животкова,  Дмитра Кавсана, Олександра Сухоліта, Василя Цаголова. Імена цих художників сьогодні широко відомі. Щодо Д. Кавсана та В. Цаголова, який працював тоді у нефігуративному напрямку,  то художники їх кола («Паризька комуна», «нова хвиля») саме в цей період відкривали нову сторінку історії українського мистецтва – сторінку постмодерну.

 

Василь Цаголов. «Рано чи пізно доводиться...» (1990)

 

Співпраця Ігоря Диченка з «Мистецьким арсеналом» почалась у 2011-му році, коли він погодився надати роботи Василя Єрмилова на виставку, присвячену його творчості. Можливо, тоді, чи трохи пізніше, у Диченка виникла ідея передати колекцію до нашої установи. До того ж, як нам з колегами стало відомо, і Музей історії Києва, де колекція перебувала майже двадцять років, також був радий позбавитись її. Почався процес передачі, який через певні обставини,  – революційні події у Києві, хворобу Ігоря Сергійовича, – затягнувся майже на рік. У цей період я доволі часто бував у нього та Валерії Семенівни вдома на Малий Житомирській. Завжди мене чекав привітний прийом, чергова сигарета, чай, іноді дещо міцніше. Стіл завалений альбомами, книгами з мистецтва, листами, малюнками – чого там тільки не було. Незважаючи на поганий стан здоров`я (це впадало в очі), майже кожного разу він говорив про плани на майбутнє – видання річного календаря, великого каталогу, збірника статей із залученням провідний діячів українського мистецтва. Втім, не всі зустрічі проходили гладко. Іноді Ігор Сергійович дуже зневажливо й категорично  висловлювався про шанованих мною художників. Скажу відверто: мене це дратувало, і я в ці моменти волів скоріше піти. Часто про те, в якому він сьогодні настрої, я дізнавався, почувши його голос у домофоні: «Чапаєв на проводі», «Міклухо-Маклай слухає». А одного разу почув голосне: «Джакомо Савонарола!». Гумор, гра, схильність до лицедійства не залишали його навіть в останній період життя.

 

 

Ігор Диченко пішов з життя, не залишив заповіту, але я впевнений, що він хотів бачити свою колекцію цілісно збереженою, доступною широкому глядачеві. Якщо так станеться (а мені хотілось би в це вірити) – це  буде найкращим вшануванням пам`яті видатної людини, яка, збираючи твори мистецтва майже півстоліття, виконала для української культури свою вагому земну місію.

 

Про автора

 

Ігор Оксаметний – провідний фахівець музейного відділу Мистецького Арсеналу, куратор, співкуратор виставки «Арлекін іде...».

 

Ігор Оксаметний