Януш Балдиґа: «Молодим українським художникам важливий ритуал»

06.11.2015

Януш Балдиґа – художник, перформер, викладач, куратор «Днів мистецтва перформансу у Львові» та Studio of Performance Art in Art University (Познань, Польща), а також експерт конкурсу молодих українських художників МУХі 2015.

На сьогодні відомі імена 10 фіналістів конкурсу, які разом із своїми колегами Януш обрав із 350 заявок. 28 листопада в просторі Інституту проблем сучасного мистецтва буде визначено імена трьох лауреатів конкурсу. Євгенія Буцикіна та Ольга Кучерук поспілкувалися із митцем про особливості українського перформансу та стан молодого українського мистецтва.

Чи досі практика перформера для вас є першочерговим завданням? Або ви поступово переносите акцент на ролі куратора та викладача?

Мистецтво перформансу (часто – в поєднанні з об'єктами, малюнками або елементами інсталяції) становить основу моєї художньої практики. Коли я пишу про перформанс, я наголошую на його освітньому аспекті, який є ґрунтовним, але часто ігнорованим.

Перформанс є відкритою дисципліною, яка постійно розкриває процес власного творіння і ставить перед художниками чітко сформульовані завдання з самоосвіти.

Проведення відкритих воркшопів є обов’язковою частиною моєї практики. Я регулярно проводжу семінари з 1982 року: спочатку – як частину освітньої програми в театрі «Академія руху», а з часом також у галереях, арт-центрах і, врешті-решт, художніх школах.

Освітні та суто художні практики являють собою взаємодоповнюючі елементи єдиного організму. Активний реципієнт і партнер необхідні з самого початку творчого процесу, що постає актом спілкування, структура якого утворює відправну точку для створення творчих стосунків між учителем і учнем.

Перформативний простір, як і простір шкільний – це поле активної співучасті; дії з переплетіння художника і його педагога є умовами розвитку. Дещо інший аспект – кураторська робота, яка вимагає спостереження, аналізу і конкретних рішень. У моєму випадку, роль куратора дозволяє мені перевірити на практиці деякі попередні припущення, у тому числі – щодо освітніх процесів, включених у запропоновану структуру шоу, фестивалю чи виставки.

Януш Балдига. Тут і далі – фото з особистого архіву митця

Вже традиційно ви є куратором Школи перформансу в межах Днів актуального мистецтва у Львові. Як ви оцінюєте роль школи в контексті розвитку українського сучасного мистецтва? Наскільки успішно, на вашу думку, цей проект реалізується в Україні?

Я був куратором Школи перформансу у Львові з часів її початку в 2009 році. Розвиваючи її операційну стратегію, ми усвідомлювали, що маємо створити потужний міжнародний, а не лише європейський контекст. Ми могли досягнути цього за рахунок двох факторів: по-перше – запросити зарубіжних художників, які б проводили освітні курси, по-друге – переконатись, що в молодих українських художників, які навчаються в школі, є доступ до європейських і міжнародних проектів.

Ці припущення виявилися правильними, значною мірою – завдяки люб’язності українських організаторів школи – Ліди Савченко-Дуди та Влодка Кауфмана. Саме з їхньою допомогою школа відкрилася для художників з усієї України, сприяючи поширенню досвіду та традицій західної України, поважаючи унікальність і специфіку переживань молодих художників із Харкова, Донецька чи Одеси. Я вважаю, що з цього взаємовпливу виринає великий потенціал молодого українського мистецтва. Коли йдеться про жанри перформансу та інсталяції, Школа перформансу у Львові являє собою важливе і дуже жваве місце на мапі України.

Школа перформансу у Львові. Заключні презентації (2014)

Чи можна виділити особливі характеристики українського перформансу (за методом, характером, розроблюваною проблематикою) порівняно з польською школою?

На мій погляд, визначити відмінності між польськими та українськими школами перформансу дуже важко. Посилатися на концепцію «національних шкіл» ризиковано, але деякі відмінності можуть бути виявлені. Насамперед, українські та польські художники черпають натхнення, звертаючись до дуже різних історичних тенденцій. Мені здається, що молоді українські художники надають більшого значення традиції і, як наслідок, ритуалу. Можливо, це спричинено тим, що ритуальні традиції православної церкви породили набагато потужніший процес ритуалізації жестів і форм поведінки, ніж в латинській традиції. Це призводить до певної монументальності – характеристики, яка рідше зустрічається в роботах молодого покоління польських перформерів. Іншою відмінністю є політична ситуація – не на рівні політологічних обговорень, але в реальності таких понять, як загроза, безпека, влада, страх і так далі. У польському перформансі ми, швидше за все, стикаємося з культурними посиланнями, наприклад, до традиції польського концептуального мистецтва або польського конструктивізму.

Martyna Hadyńska (Польша). «Занепокоєння» (UP Gallery Берлін - презентація студії Януша, 2015)

Чому для вас є важливою участь як експерта у конкурсі для молодих українських художників МУХі 2015?

Роль експерта дозволяє мені брати участь у захопливому процесі ознайомлення з невідомою до цього частиною молодого європейського мистецтва. Важливо відзначити, що це мистецтво менш відоме, ніж ефективно популяризоване мистецтво західної Європи. Ця позиція вимагає від нас проаналізувати та реформувати існуючу ієрархію цінностей.

Що було найскладнішим у виборі 10 фіналістів?

Це дуже складне завдання, що накладає особливу відповідальність. Мені здається, що експерт повинен знайти правильну відстань стосовно тих позицій, які вступають в реакцію безпосередньо з політичною ситуацією поблизу. Доволі важко дистанціюватися від цих проблем, не зважаючи на свої власні особисті емоції, твердо домагатися і сприяти відкритій, універсальній перспективі мистецтва.

Віталій Шупляк (Україна). «Занепокоєння» (UP Gallery Берлін - презентація студії Януша, 2015)

Як ви думаєте, що пов’язує цьогорічних фіналістів конкурсу МУХі?

Я думаю, що є більший сенс у пошуку відмінностей, а не схожостей, які підкреслюють риси покоління, але об’єднують різних особистостей. Десять фіналістів схожі, на мій погляд, у своєму відповідальному ставленні до знаку і саме в тому, що вони виходять за рамки короткострокового сенсу повідомлення в пошуках більш універсальних цінностей. Це дуже важливо тому, що це показує, що вони прагнуть до незалежності від критиків і кураторів, які часто шукають і створюють загальні напрями за рахунок сфери приватного, особистого, так важливого для молодих художників.

На вашу думку, чи подані заявки характеризують (і яким чином) стан молодого українського мистецтва?

Враховуючи консерватизм художніх шкіл України, варто взяти до відома великий ступінь незалежності молодих українських художників, які дуже часто шукають натхнення в своїй життєвій історії, а також у сімейних та культурних традиціях. Дуже сильно наголошено на функції мистецтва як засобу спілкування. Мистецтво є елементом інтенсивного процесу обміну інформацією, тому воно повинне бути змістовно навантаженим. З одного боку, ми маємо справу з політичною чи соціологічною рефлексією, але, з іншого боку, приватними, особистими повідомленнями, що спрямовують нас до людської близькості, починають з'являтися і переважати. Це дуже цікаві тенденції, які були яскраво виражені в польському мистецтві 1990-х років, але масштаб конкретних людських переживань українських сучасних художників істотно змінює картину.

Шимон Кулья (Польща), Ліанн Херліхи (Ірландія). «Занепокоєння» (UP Gallery Берлін – презентація студії Януша, 2015)

Ви працюєте з медіумом перформансу, тож як ви можете охарактеризувати розвиток даного напряму в українському молодому мистецтві? Чи можна це зробити на прикладі поданих заявок, адже з 10 фіналістів троє спеціалізуються на жанрі перформансу (Ярина Шумська, Антон Саєнко, Дар’я Кольцова)?

Я думаю, що мистецтво перформансу як засіб повідомлення, що активно звертає увагу на хід творчого процесу, є чудовим засобом вивчення та аналізу навколишнього світу. Я спостерігав еволюцію Школи перформансу у Львові (двоє з фіналістів МУХі 2015 брали в ній участь) як проект, що звертається за допомогою перформансу до інших видів мистецтва. Перформанс послугував для цих молодих людей свого роду провідником до сучасного мистецтва та розуміння сучасності в цілому.

Ця тенденція збіглася з відродженням мистецтва перформанс – як у Польщі, так і в інших країнах Європи. В художніх освітніх закладах були створені студії перформансу, в той час, як скульптурні відділи змінюють свою навчальну програму, збільшуючи акцент на просторових практиках. З іншого боку, поняття перформативної практики набирає все більшої популярності не лише в галузі мистецтва, але і в сучасній культурі взагалі.

Віталій Шупляк (Україна). «Занепокоєння» (UP Gallery Берлін - презентація студії Януша, 2015)

Працюючи із заявками молодих українських художників, чи відчули ви вплив соціально-політичної ситуації в Україні на їхню творчість?

Представники молодого покоління сучасних митців сприймають навколишню дійсність як поле безпосереднього натхнення. У багатьох конкурсних заявках можна було знайти приклади сильного впливу соціально-політичної ситуації в Україні на мистецтво. Я вважаю, що це природній процес, і для нас, – тих, хто спостерігає ситуацію в Україні ззовні, – дуже цікаво, як молоді художники відчувають швидкоплинні процеси, що тут відбуваються. Я можу із задоволенням сказати, що більшість робіт представляють собою висловлювання, які прагнуть універсальних посилань, відмовляючись від короткострокових (і часто – занадто простих) рішень.