Сольна виставка китайського художника Цая Гоцяна «Цай Гоцян — 1040 метрів під землею» пройде в арт-фонді «ІЗОЛЯЦІЯ. Платформа культурних ініціатив» (Донецьк) 27 серпня — 13 листопада 2011-го. Ця перша соло-виставка Цая Гоцяна в Україні представить дві нові інсталяції художника, включаючи нову серію порохових малюнків, створених на території «Ізоляції», з урахуванням специфіки й особливостей місцевості.

 

Цай Гоцян. Фото: Дмитро Сергєєв

Цай Гоцян народився 1957 року в Цюаньчжоу, провінція Фуцзянь, Китай. Вивчав сценічний дизайн у Шанхайській театральній академії. Відтоді діапазон його діяльності в мистецтві значно розширився, включивши малюнок, інсталяцію, відео й перформанс. Під час перебування в Японії в 1986—1995 роках він починає вивчати властивості пороху для своїх малюнків, що в остаточному підсумку приводить його до експериментів з вибухами в широкому масштабі й до розробки його знакових вибух-подій.

Опираючись концептуально на східну філософію й соціальні проблеми сучасності, ці проекти й події припускають налагодження інформаційного обміну між глядачами й величезним всесвітом навколо них, використовуючи місцево орієнтований підхід до культури й історії. В 1999 р. Цай отримав «Золотого Лева» на 48-й Венеційській бієнале, у 2007-му — «The 7th Hiroshima Art Prize» та «The 20th Fukuoka Asian Culture Prize» — у 2009-му.

Під час літньої Олімпіади в Пекіні 2008 року Цай Гоцян був режисером візуальних і спецефектів на церемоніях відкриття й закриття Ігор. 2008 року було показано його ретроспективу в Музеї Гуггенхайма в Нью-Йорку. Восени 2010-го Цай створив «Одіссею» для Музею образотворчих мистецтв у Х’юстоні. Встановлена як одна з постійних частин проекту «Портал», вона на сьогодні є однією з найбільших його порохових картин. Нині художник живе й працює в Нью-Йорку.

 

Цай Гоцян під час візиту в Донецьк у травні 2011 року. Фото: Дмитро Сергєєв

— Коли Ви вперше почули про Україну, і які були Ваші перші уявлення про неї? Чи думали раніше про Україну як про місце для свого проекту?

— Про Україну я знав, скільки себе пам’ятаю, тому що вона була частиною Радянського Союзу, а я виріс у соціалістичному Китаї. Коли був маленьким, дізнався, як хоробро боролися козаки в роки Другої світової війни, і уявляв, що вони літали, мов демонічний вихор.

Як художникові з комуністичної країни, мені завжди хотілося виставлятися в колишніх радянських країнах, іще навіть до розвалу Радянського Союзу. Я завжди прагнув вести діалог із моїм власним вихованням.

 

— Зараз, коли Ви побували в Донецьку й Києві, як змінилося Ваше сприйняття України? Що найбільше вразило Вас у цих містах?

— Тиждень, проведений у цих двох містах, показав мені подібності й відмінності між Україною й Росією.

Найбільш незабутньою та вражаючою частиною моєї подорожі стало знайомство з горілкою. Ніколи й подумати не міг, що це так м’яко та смачно, на відміну від того, як я уявляв собі раніше. Можливо, мій страх перед міцним напоєм зародився з неправильного уявлення про те, як він шкодить тілу, але насправді тілу зовсім не було погано.

Я був також дуже зворушений гостинністю й щирістю українців. Під час мого відвідання вугільної шахти її директор поставився до мене, як до друга, й не намагався нічого приховати — чи то був витік у шахті, чи секції тунелю, зруйнованого раніше. Він хотів показати мені все, що робітники бачать щодня, таким як є — весь шлях до кінця тунелю, де шахтарі продовжують добувати вугілля.

 

— У чому полягає Ваш інтерес до здійснення проекту в «Ізоляції»?

— Моєю вкоріненою звичкою стала робота в містах, де люди глибше відчувають, що таке сучасне мистецтво, із глибокою інфраструктурою навколо сучасного мистецтва; або в місцях, де добре розвинена економіка, де існує певна музейна система. В Україні все це перебуває на початковій стадії, і якщо я можу працювати тут від самого початку з людьми, незалежно, чи це звичайні люди, чи шахтарі; з фондом, що має такий самий намір, як і я, — ми разом розуміємо все це, виникає можливість переосмислити мистецтво й суспільство від їхніх основ.

Цай Гоцян та Любов Михайлова, засновниця Фонду ІЗОЛЯЦІЯ у вугільній шахті. Фото: Дмитро Сергєєв

— Яке Ваше враження від арт-простору «Ізоляції», і як Ви оцінюєте творчі амбіції фонду?

— «Ізоляція» — це занедбана величезна заводська структура, що нині перебуває на стадії реконструкції; кожен простір має власну мету. Один із просторів перетвориться в білий куб виставкової галереї; інший являє собою згорілі багато років тому залишки, і ще один, що складається зі всіх видів відходів індустріальної шахти. Для художника — це країна див, сповнена потенціалів.

 

— «Ізоляція» надихається ідеєю залучення співтовариства до реалізації її специфічних арт-проектів. Ви вважаєте, що це важливий елемент у Вашому творчому процесі?

— Робота з порохом, матеріалом спонтанним і неконтрольованим, і співпраця з людьми — це подібні процеси. Кожен є елементом цього процесу, і люди непередбачувані, але все-таки, коли вони об’єднані, то створюють зовсім нову енергію, що живить процес. Це робить проект новим випробуванням, надзвичайно привабливим.

 

— Ви, ймовірно, знаєте, що сучасне мистецтво не є тим, до чого українська аудиторія мала великий доступ. Чи берете це до уваги, готуючи свій проект?

— Говорячи мовою професіонала, я не знижую моїх художніх стандартів лише тому, що моя аудиторія не настільки знайома з мистецтвом, як інші. Важливо, як зайняти мою аудиторію, і я намагаюся внести в об’єкт якомога більше місцевої культури й історії, знайти щось, що глядачам може бути близьким. Твір мистецтва не починається з виставки; він починається з виробничого процесу, тобто тоді, коли я розпочинаю розмову з місцевим співтовариством, і це також дуже гарний спосіб краще пізнати один одного.

 

— Що для Вас є найвищим натхненням у роботі над цим проектом?

— Найбільше я надихаюся відвідуванням шахт, історією шахтарів, їхньою долею, а також порівнянням радянської епохи й нинішнього часу.

День і ніч. 2009. Порох на папері, 300х3200. Колекція художника. Фото: On-Works International Multimedia Co., Ltd.

— Чи можете Ви порівняти ваш проект в «Ізоляції» з чимось, що Ви робили раніше?

— Подібність є в тому, що я фокусуюся на місцевій культурі, і в тому, як я веду діалог із місцевою культурою. Розходження — в тому, що музейна система тут, в «Ізоляції», перебуває на початковій стадії, і в тому, що я ніколи не працював із людьми в Україні; таким чином, усе буде свіжим, і це створить нові виклики.

 

— Яке місце у Ваших проектах приділяється аудиторії? Яка Ваша філософія залучення інших учасників до Вашої роботи?

— Моя філософія виходить із мого уявлення про можливості сучасного мистецтва: це не мусить бути грою лише в межах вузького кола людей мистецтва. Це має бути схожим на абстракціоністські рухи минулого; наші попередники намагалися творити добро, міркуючи над проблемами суспільства й залучаючи маси.

 

— Яке місце у Вашій роботі займає Ваша культурна традиція?

— Народившись і вирісши в Китаї, я завжди щасливий дізнаватися більше про культури, відмінні від моєї, і, можливо, коли-небудь вони також стануть частиною мене. А від соціалізму я взяв те, що намагаюся зробити моє мистецтво доступним широкій публіці.

 

— Ваші порохові малюнки несуть у собі елемент небезпеки, що на символічному рівні може рівнятися з небезпекою, яку робітники щодня переживають у шахтах. Що Ви думаєте про таку паралель?

— Було б нечесно говорити, що мої вибух-проекти й порохові малюнки мають такий самий елемент небезпеки, як і щоденна праця шахтарів. Що тут подібне, так це тривожне відчуття, — воно завжди реальне, завжди є, і не в абстрактному розумінні, а фактично. Якщо ви не будете обережні, то вибух, без сумніву, заподіє вам біль.

 

Офіційний сайт художника: www.caiguoqiang.com

 

Тетяна Філевська

Вікторія Іванова