В свое время Учёный совет дрогнул под натиском этой неудержимой, какой-то даже первобытной демагогии, и тема Выбегаллы была включена в план.

***

И только поверхностному наблюдателю может казаться, что пароксизмы довольства якобы прекратились. На самом деле они диалектически перешли в новое качество.

 

Аркадий и Борис Стругацкие,

Понедельник начинается в субботу

 

«Мене не хвилює твоя думка. Мене цікавить лише сила твого аргументу».

 

Ці слова голландського викладача з міжнародного права прав людини стали найкращою порадою, яку мені поки що доводилось отримувати. Щоправда, з роками прикро усе частіше ставати свідком відсутності достатньої аргументації майже в усіх сферах нашого життя. Зокрема у тих, де вона, має бути вихідним началом.

 

Політика Кремля щодо України яскраво демонструє, наскільки трагічним може бути штучно виведений зомбореалізм. Його єдина функція – популістична компенсація відсутності реальних міжнародно-правових і моральних аргументів. Аби не обтяжувати не-юристів, наведу найбільш очевидний приклад: Російська Федерація не визнавала ані незалежності Косово, ані аргументації консультативного висновку Міжнародного суду ООН щодо нього. Тим не менш, Президент Путін звертається до даного прецеденту на підкріплення права кримчан на самовизначення[1]. І це вже не кажучи про те, що кримчани як такі, на відміну від, наприклад, татарів, гагаузів чи кримчаків, не є народом у міжнародно-правовому розумінні, а тому не є суб’єктами права на самовизначення.

 

Ситуація в культурній сфері мало чим відрізняється. У відповідь на свою статтю до конкурсу Stedley Art Foundation про сучасне та традиційне у мистецтві[2] я отримувала численні закиди, що писала про не-мистецтво. На жаль, конкретні обґрунтування такої критики не надавались. Класична сучасна ситуація, чи не так? Мені видається, що в основі нашого нерозуміння, чому багато хто продовжує так алергічно реагувати на Фройда чи Буржуа, лежить відсутність у згаданих критиків аргументації. Ця відсутність зумовлена трьома причинами. По-перше, часто глядачі рефлексують емоціями та словами, але ніяк не обґрунтованою позицією, побудованою на них. По-друге, ми рідко переймаємося (не)послідовністю своїх суджень у різних ситуаціях і сферах життя, адже звикли діяти кон’юнктурно. І, по-третє, основним критерієм таких суджень (переважно досить агресивних) є краса.

 

Дебати та роздуми про природу краси та не-краси нескінченні що за давністю, що за предметом, що за присвяченим їм сторінкам, звукам, кадрам, зліпкам і мазкам. Тому дане есе зосереджене на нашій непослідовності у трактуванні «гарного» та його ролі різними соціумами та у різних соціальних контекстах.

Краса розвивалась у тісному симбіозі з антропологією. Тому в нас існують певні настільки стародавні коди, що їх ігнорування чи поверхнева критика призведуть лише до укріплення нерозуміння. Так, жінка архетипно уособлює собою красу, насолоду, тепло і затишок, у той час як архетип чоловіка – це гарантія охорони, захисту і комфорту (безпекового, матеріального, сексуального)[3]. Історія різних видів мистецтв це прекрасно репрезентує:

 

 

Тиціан, Карл V на коні, 1548, Музей Прадо, Мадрид

 

 

Лоренцо Берніні, Викрадення Прозерпіни, 1621-22, Галерея Боргезе, Рим

 

 

(…) в любовной лирике всех времен и народов женщина мечтает быть придавленной тяжестью мужского тела. Стало быть, самое тяжкое бремя суть одновременно и образ самого сочного наполнения жизни. Чем тяжелее бремя, тем наша жизнь ближе к земле, тем она реальнее и правдивее.

Милан Кундера, Невыносимая легкость бытия, 1982

 

Pierre & Gilles, Viva La France, 2006

цензурований постер до виставки Nude Men (жовтень 2012-березень 2013) у Музеї Леопольда, Відень

 

Якщо ж до згаданих архетипів додати вихідні людські бажання мати все найкраще, які з роками лише консюмеризуються і, відповідно, збільшуються, немає нічого дивного у глибокому укоріненні потреби бачити лише «красиве». Дивним мені здається повне небажання акмехомосапієнсів, якими ми себе безапеляційно вважаємо, хоч інколи обтяжувати себе аналізом як мінімум власних позицій. Краса як раз і знаходиться на лінії вогню ситуативного використання суджень. Певно, кожен хоч раз чув дебати про жах модної індустрії з її надхудими манекенницями, яких усі вголос критикують, та на яких потай ті ж самі всі мріють бути схожими. Агресивні красуні зі слоганами, що ‘beauty comes in all shapes and sizes’ перманентно заполоняють різноманітні медіа, метикуваті бренди на всю рекламують нові лінії plus-size, а фешн-журнали не втрачають можливості підняти продажі, роблячи усе більше обкладинок та фотосесій із моделями нестандартних параметрів.

 

 

обкладинка Vogue Italia із моделями нестандартних параметрів, червень 2011

 

 

PLUS Model Magazine, жовтень 2012

 

 

порівняння дівчини із класичними сучасними модельними параметрами та ‘healthy woman’, PLUS Model Magazine

 

 

Що ж тут поганого? На перший погляд, нічого. Будь яка особа має бути право такою, як вона є. Більше того, кожен із нас може і повинен критично ставитись до штучно створених естетичних «ідеалів», які нам усе більшими темпами збуває мас-культура і світовий ринок. Тим не менш, глибоких проблем у даній ситуації як мінімум дві:

 

по-перше, що робити дівчатам, які від природи стрункі та обдаровані надшвидким метаболізмом, про який (не будемо кривити душею) ми всі мріємо? Так чи інакше, згадана наступальна позиція жінок середньої та plus-size статури, які самонарікли себе ‘healthy’, намагається приватизувати сучасний естетичний ідеал, де-факто виключаючи з нього «неугодных». І це незважаючи на те, що проблема людей із надлишковою вагою, які співвідносяться із особами, що страждають на булемію та анорексію, у пропорції 60% до 5%,[4] не знаходить того резонансу у ЗМІ, який традиційно мають нарікання на природно чи хворобливо надструнких. Таким чином ми знову стикаємося із ситуацією агресивного однобокого трактування краси та фактичною узурпацією права на таке трактування;

 

по-друге, навіть у зазначеному трактуванні plus-size краси ми непослідовні. Фразою ‘beauty comes in all shapes and sizes’ ми маніпулюємо лише у вигідних для себе сферах. У іншому випадку, зайві 5-10 кг, які ми прощаємо собі улюбленим у житті, ми прощали б і мистецтву. Та на красу у мистецтві, особливо сучасному, наш лібералізм не поширюється. Узяти того ж відразливого багатьом Люсьєна Фройда. Невже він не показує людину такою, як вона є? Без прикрас, ліричного уповання чи моралістської драматизації? На його роботах ми є самими собою – в усьому нашому різноманітті, яке так відстоюють красуні нестандартних параметрів. Більше того, Фройд не просто не обмежує варіанти різних видів краси, Люсьєн показує, що краса як така, а, відповідно, і кожна людина, подія, настрій, проходять численні стадії та видозміни. Чи не у цьому спектрі модифікацій від блиску до непримітності чи майже відрази і є індивідуальний абсолют краси, її найбільша сила?

 

Обурює, що живопис, поезія, кіно (особливо ліричні) переважно фільтрують для нас лише likable образи. Доводиться замислюватись, що якщо любиш людину, то любиш її в цілому. Розумієш, що вона, у тому числі, біологічна істота, яка, у тому числі, справляє і свої біологічні потреби. Знаєш, що, на відміну від рекламного ролика, хлопець (яким прегарним він би не був) після ранкової пробіжки пахне відповідно, який би антиперспірант він не застосовував. Знаєш, що, коханий чи кохана рідко сплять у картинних позах Аполлона чи Данаї, можуть химерно розкидатися на ліжку чи спросоння підбити ліктем під бік. Знаєш, що у коханого, так само, як і у тебе, є свої проблемні місця та інші комплекси. І не дивлячись на усе це, а дуже часто у тому числі і через це, ми і любимо найдорожчих нам людей. Та (правдива!) ідилія закінчується там, де починається мистецтво. Несприйняття краси життєвої чесності фройдівських портретів Лі Баувері з дружиною чи коханців Бейкона свідчать не лише про наше ханжество та лицемірство. Перш за все воно викриває наш внутрішній конфлікт, який ми ж самі старанно ретушуємо: ми не готові до сприйняття різності. А значить, ми не готові до сприйняття реальності. Переважна більшість тих, хто скандує за красу-в-усіх-розмірах-і-формах, насправді латентно прагне того, що намагається заперечити. І ця проблема набагато глибша за непослідовність аргументів чи їх відсутність. Благо, що мистецтво давно її показує. Головне – хотіти бачити.

 

Лі Баувері позує Люсьєну Фройду з картиною Лі та небесне світло, 1994

 

 

Люсьєн Фройд, І щойно одружений, 1993, приватна колекція

 

 

Френсіс Бейкон, Дві фігури, 1953

 

 

Ставлення до красивості у мистецтві є відмінним і часто проблемним не лише на рівні особистості, а й у рамках соціумів. Воно докорінно відрізняється у західних країнах та державах Східної Європи. Більше того, воно пульсує із проблемами відповідного соціуму, безпомилково відображаючи їх. Чи має невидиме існування людей із обмеженими можливостями в Україні щось спільне із відторгненням «інакшого» сучасного мистецтва переважною більшістю населення? Звичайно, має. Чи співвідноситься інклюзивність осіб із проблемами розвитку у західних суспільствах із толерантністю (більше того – зацікавленістю) останніх до нетипового (читай «негарного») у мистецтві? Безперечно. Суспільство, яке допускає існування музеїв, що не передбачають спеціальних умов допуску відвідувачів із особливими потребами, екстенсивно сприймає контемпорарі. І першочерговим тут є питання не рівня художньої освіти, а допуску «інакшості» та створення необхідних умов для неї, як для чогось, що може мати цінність. Нехай ще і не зовсім збагненну.

 

Мистецтво, як і будь-яка форма життя чи суспільних відносин, не повинне бути likable. Сам факт його наявності, так само як і існування людей із особливими потребами, не залежить від нашого уподобання чи неуподобання. А от умови їх життя у суспільстві напряму залежать від нас. Кожна мати намагається гарно одягнути свою дитину (бажано, аби знайомі за дитмайданчиком схвалили), кожна дівчина старанно збирається до будь-якого «виходу у світ» (бажано, аби перехожі озиралися), кожна господиня обсаджує свій будинок чи хоча б балкон квітами (невже ви ніколи не чули про змагання за наймальовничіше подвір’я?). Ми із самого народження виховуємося у синдромі красивості. Це не означає, що треба не слідкувати за своїм зовнішнім виглядом, приватною чи громадською власністю. Це означає, що абсолютизація синдрому красивості призводить до комплексу зовнішності, який переростає у комплекс існування. Ця небезпечна ескалація найбільш явно проявляється у відторгненні «неугодного» мистецтва та непомічанні людей із проблемами розвитку і є значно глибшим і трагічнішим явищем, аніж нам може здаватись. Своїм недуманням і невідчуванням ми змушуємо певну категорію осіб вважати, що вони роблять цей світ негарним і неповноцінним. Звідси недієвість наших поверхневих квазіінклюзивних соціальних програм, і звідси – що нарешті може нас сколихнути – нераціональне використання наших податків, які розподіляються у тому числі на такі мертворожденні програми.

 

Ми настійливо продовжуємо захищатись від факту, що краса та спокій є відносними та варіативними. Чи не це нам хотів сказати Фройд, малюючи без прикрас Кейт Мосс і Королеву Єлизавету? Чи не стикались ви із людьми, які під час подій на Майдані, протягом усього періоду Революції, казали що не можуть (читай «не хочуть») дивитись новини, поринати у жахіття, визнавати рівень гниття влади? Хіба картини Бейкона, «опудала» Буржуа й усе, що ми пережили з листопада 2013 по лютий 2014 із викраденнями, катуваннями, жорстокими вбивствами не є викриттям наривів, які ми свідомо намагаємося не помічати? Варто не забувати, що гній – вкрай агресивний. Якщо давати фурункульозу розростатися, він обов’язково вибухне. І тут уже питання не у неуподобанні статті, відсутності аргументів чи надмірному прикрашанні. Вибух буде не на поодинокому особистісному рівні – він підірве усе суспільство.