«Червона книга». Про радянський Львів

Серед трьох виставок, що наразі проходять у PinchukArtCenter, одна присвячена мистецтву радянського Львова 80-90-х років – «Червона книга», яка триватиме до 30 вересня.  Її кураторами є Станіслав Сілантьєв та Галина Хорунжа, що разом працюють у творчому об’єднанні Перший пролетарський заповідник ім. Жана Жореса і вже довгий час досліджують радянську історію Західної України. У рамках виставки 9 серпня Галина Хорунжа прочитала лекцію про музеєфікацію радянського мистецтва в західних регіонах країни, після чого куратори розповіли ART Ukraine про свою діяльність та своє зацікавлення предметом дослідження.


Як проходила підготовка до виставки «Червона книга: радянське мистецтво Львова 80-90-х років»?


Станіслав Сілантьєв:  Виставка “Червона книга” є другим великим дослідженням ППЗ ім. Жана Жореса художньої й побутової культури радянського Львова поруч із виставкою «Львів: Союзники», що проходила минулого року в стінах Національного художнього музею України. Підготовка до кожної наступної виставки – це обов'язкова робота з архівами й біографіями суб'єктів наших пошуків, які допомагають проілюструвати епоху системно. Наші кураторські практики базовані не лише на вивчені художньої культури конкретного регіону, а й на аналізі економічної, політичної ситуацій та максимально критичному ставленні до джерел інформації. Якщо торкатися організаційних моментів, хотілося б відзначити роботу Львівського музею історії релігії, зокрема роботу однієї з його штатних працівників – Світлани Тимків. Також хотілося б сказати, що без серйозної й системної організаційної, фінансової підтримки PinchukArtCentre повноцінна реалізація таких масштабних виставок є неможливою.

Усі зображення надані Станіславом Сілантьєвим та Галиною Хорунжою


Галина Хорунжа: Підготовчий процес був доволі тривалим у зв’язку з необхідністю дослідження великого масиву документів та візуальних матеріалів, які знаходились як у державних архівах і збірках, так і в приватних колекціях. Паралельно відбувався важливий компонент дослідницької роботи – інтерв’ю з учасниками процесу, порівняльний аналіз яких продемонстрував, наскільки недостовірним джерелом може бути голос свідків. І справа не лише в розбіжностях оцінки та суб’єктивних інтерпретаціях, але і в намаганнях перебільшити власну значимість чи зменшенні значущості подій для соціокультурного процесу.

 

Чому вас зацікавив саме мистецтво Львова радянської доби, і коли ви почали його дослідження?


С.С.: Історія Радянського Львова і Західної України вцілому докорінно відрізняється від радянізації решти України, адже це місто й регіон не стали частиною СРСР унаслідок підписання Союзного договору 1922 року. Також місто і регіон не пам'ятають сталінської індустріалізації, колективізації 1930-х і тогочасних кадрових чисток серед органів влади. Поруч із цим  Львів, уже починаючи з ранніх 1920-х років, був одним зі значних осередків лівого руху в Східній Європі, де була заснована одна з найстаріших комуністичних партій в Україні. Тут народилися й працювали Карл Радек, Юрій Великанович, Марія Кіх, Ярослав Галан. Львівський радянський досвід набув масштабних економічних і культурних перетворень, які цілкомпозитивно позначилися на економіці та культурі міста з другої половини 1940-х років. Результатом чого стали найдинамічніші 1980-ті, своєрідний апогей радянської культури, революційний норов, новизна й актуальність якої суттєво, на нашу думку, відрізняються від неорганізованих і маргінальних 1990-х.

 

Г.Х.: Спорадичні дослідження львівського матеріалу в моїй практиці почалися близько десяти років тому, останні п'ять років робота йде систематично. Причина –важливий для розуміння історичних трансформацій матеріал, який отримав лише спорадичну актуалізацію (наприклад, у дослідженнях Г. Вишеславського).

 

Які аспекти мистецтва радянського Львова нині розкриті найширше, а які варто дослідити глибше?


С.С.: Дослідження в моєму уявленні має серйозний наукових бекграунд. На науковому рівні саме художня культура Львова сьогодні, на жаль, аж ніяк не досліджена. Актуалізація  теми безперечно відбудеться, але не тут і не тепер. Львівське мистецтво 1970-1980 є носієм тих ідей і цінностей, які поки ніяк не вписуються в конс’юмеристський образ споживацького світогляду наших сучасників.

 

Г.Х.: Фактично всі аспекти можна й потрібно досліджувати далі, працювати з документальною базою та матеріалами. Якщо оцінювати об’єктивно – ми лише на початку шляху й цього пласту буде достатньо для дослідження не одному десятку спеціалістів.

 

Розкажіть про ваше знайомство й заснування Першого пролетарського заповідника ім. Жана Жореса. Чому така назва і яка задача об'єднання?


С.С.: Знайомі з Галиною ще зі студентських часів, а роком заснування кураторського об'єднання вирішили вважати 2015 рік, саме тоді маємо перші прецеденти практичного втілення задуманого і дослідженого.

 

Г.Х.: Знайомство відносно тривале (більше десяти років) і об’єднане з практичною діяльністю. Назва – відображення власної позиції в питанні розвитку нашого суспільства. З Жаном Жоресом у нас схожі погляди на соціальну справедливість та пацифізм.

 

До теми Радянського Союзу ставляться останнім часом все більш негативно. Як сприймають вашу діяльність у Львові сьогодні?


С.С.: Мою діяльність у Львові часів моїх студентських років сприймали вороже лише в пенатах Львівської академії мистецтв, де не створено жодних умов для реалізації потенціалу кожного студента, якщо ти не представляєш місцеву родоплемінну знать, не є родичем якогось місцевого божества. В інших випадках у Львові є чимало адекватних людей, які ще в змозі відрізнити нав'язане, підсвідоме нехтування соціальними, колективними здобутками тієї епохи від сучасних демаршів проти людської честі та гідності.

 

Г.Х.: Власний досвід дозволяє сказати, що зараз радше відбувається своєрідне «потепління» ставлення до радянської тематики. Найвірогідніше, це пов'язано з тим, що увага до візуальних практик в СРСР відкрила різноманіття й багато вимірність концептуальних і формальних рішень, відсутність тотального стереотипу того, що часто називають «совком». Хамство, беспринципність, пліткування, «синдром вахтера» та ін. – це ажніяк не результат радянського досвіду соціального будівництва, а одвічні огидні «супутники» роду людського.

 

Зараз існує тенденція заперечення й знищення радянської спадщини, наслідком чого стала й політика декомунізації. Які, на вашу думку, є шляхи виходу з цього процесу й переходу до вивчення й аналізу?


С.С.: Політики декомунізації не існує, існує політика матеріального нищення майнового комплексу, що залишився нам, як правонаступникам, від наших попередників. Сучасна декомунізація, або те, що подається нам такою, є агресивним заміщенням одних ідеологічних штампів іншими. При цьому, ще варто розібратися, які з гасел мене гнітять більше “Мир Труд Май”, “Лишь бы не было войны”, “Дружба народов” чи “ Слава нації - смерть ворогам”.

 

Г.Х.: Панацеї немає, а прийняти цю частину власної історії, як історію своєї сім’ї, історії краю, історії держави і вже після цього спромогтися зрозуміти – можна.

 

Продовжуючи тему лекції Галини, які існують проблеми вивчення і збереження радянського мистецтва Львова й України загалом?


С.С.: Місця, де радянське мистецтво ще зберігається, а не нищиться чи списується —  невеликі острівки майнових правовідносин і стара законодавча система, що оберігають твори, артефакти й документи на прикладі успадкованої інертності організації робочого процесу. Як не дивно, але люди, професійне становлення яких відбувалося в системі радянських колективних відносин, до праці своїх колег ставляться з більшим пієтетом, ніж сучасники. У цілому більшість українських музеїв сьогодні функції своєї не виконують, а кадровий голод і залаштункові конкурси на заміщення відповідальних посад не передбачають нічого хорошого. Одним із важливих кроків, які варто  зробити в цьому напрямку, відмінити в конкурсних змаганнях опцію про “досвід на керівних посадах”.

 

Г.Х.: Їхня велика кількість, і перші з них – кон’юктурність, стереотипи, пристосовництво й суб’єктивізм. Все інше – похідні, про які можна довго, але, на жаль, найчастіше безрезультатно говорити.

 

Яким, на вашу думку, має бути сучасний музей?


С.С.: Сучасний музей має відповідати уявленню про сучасність тих людей, які в ньому працюють. Це звісно, не скрізь і не в усіх випадках буде професійно, зате чесно і правдиво. А все, що правдиво – і є справжня культура, без ширми й декору. 

 

Г.Х.: З хорошою гідроізоляцією фундаментів, стін і даху. Це щодо питання зберігання експонатів і створення комфортних умов для співробітників інституції. А питання змісту експозицій – залучення не лише різнопрофільних спеціалістів у питаннях дослідження матеріалу, побудови експозиції, а й потенціальної аудиторії. Музей – це спільна справа, а не лише державний депозитарій.

 

Окрім дослідницької мистецтвознавчої роботи ви займаєтеся мистецтвом практично. Розкажіть про свої художні практики, і що ви досліджуєте для себе у своїй творчості?


С.С.: Ми займаємося мистецтвом у тому напрямку, у якому можемо обґрунтувати відсутність потреби сьогодні створювати матеріальні артефакти для того, щоб займатися мистецтвом. Простими словами, мистецтво як сфера пізнання давно себе вичерпало, а як медіум– не відбулося. Проте залишаються ще медицина й космос — воістину незвідані далі.

 

Г.Х.: Розповідати сьогодні про псевдо інтелектуальну нісенітницю в стилі «я у своїй практиці досліджую…» на мій погляд, – несмак з точки зору методології справжнього наукового дослідження. «Харизмометрів», «духометрів», «шедеврометрів», як і подібного їм, немає й не буде. Мої роботи – це листи близьким людям про щастя.

 

Чи маєте бажання ввести в науковий обіг таке поняття як «пост-сувенір». Що це, і як ви дійшли до цієї концепції?


С.С.: Пост-сувенір — це копія з копії, яка в певних умовах набуває сакрального значення,  більшого за оригінал. Пост-сувенір існує лише в конкретному місці, у конкретний час і в середовищі конкретних людей.

 

Г.Х.: Термін «пост-сувенір» вже введений і, цитуючи Станіслава, це «копія з копії, яка в сьогоднішніх реаліях значить більше, ніж оригінал».

 

Які подальші плани ППЗ ім. Жана Жореса після виставки "Червона книга"?


Г.Х.: Подальші плани – працювати на благо Батьківщини.

 

С.С.: Готуємо кілька інших виставок, видання щонайменше однієї великої фотокниги. Часу  – багато, а грошей – мало. Тут, знаєте, доводиться розраховувати на свої сили. Хочемо очолити якусь державну інституцію, витрачати 10-20 млн не своїх коштів, ходити по телеканалах, давати інтерв'ю про те, яким дивним чином нам вдалося реанімувати стільки “культурки” і “нєтлєнки”, отримувати медалі і ордени, відвідувати прийоми в посольствах, писати одне одному публічно у Facebook “молодець”, намагатися докопатися до істини буття, згідно з виділеними на це бюджетними статтями і чинним законодавством.

 

Про автора:

Анастасія Уразбаєва мистецтвознавиця, медіаторка у PinchukArtCenter.