Аутичність столиці аграрно-промислової республіки: Рецензія на каталог творів Люби Рапопорт

23.12.2014

Якість, чи, якщо так можна висловитись, тонус художнього процесу не в останню чергу визначається завдяки так званій «друкованій продукції»: каталогам; буклетам; врешті, прес-релізам і листівкам, що фіксують ідеї та концепції, а якщо пощастить, то й світлини тих чи інших культурних подій. Це надійна ознака: чим більше видань, тим, відповідно, краще. Що саме «краще»? Для більш-менш цинічних менеджерів культури та їх оточення — звісно, фінансування культури. Для арт-журналістів добре, що існує зафіксований авторами фактаж для подальших інтерпретацій у ЗМІ. Для дослідників — матеріалів для майбутніх робіт: немає такої повноцінної мистецької енциклопедії, в підґрунті якої не було б сотень, якщо не тисяч паперових свідчень виставкового вияву того чи іншого явища у мистецтві. Зрештою, саме так і створюється, і завдяки саме цьому працює вся історія культури.

Наразі йтиметься про видання часів, у видавничому сенсі щасливіших за ці, — тих, коли видати каталог не було витратою коштів, про котрі автоматично думаєш як про те, що могло б знадобитись біженцям зі Сходу абощо, приблизно в тому ж ключі.

Люба Рапопорт, Ідилія, 2002, 81х70

Каталог творів Люби Рапопорт, художниці, чия велика виставка відбулася у 2009 році у Національному художньому музеї України, впорядкований уважно і охайно; якщо так можна висловитись, — ніжно. Подальші виставки, — цьогорічна в галереї «Триптих», минулорічна у «КалітаАртКлуб» та інші — містили те, чому присвячено цю статтю: водночас складну і невеселу, простеньку і легку, неповторну атмосферу Києва, якої нині, по всьому, що трапилось в цьому місті протягом останніх років, вже майже немає.

Каталог впорядковано так, щоб глядач міг відчути себе, — за бажанням, — читачем: коротенька, дотепна і тепла вступна стаття Д. О. Горбачова; двадцять одна сторінка спогадів художниці, в яких окреслено живописну, хай і очевидною схильністю до гризайлю, атмосферу Києва 1970-1980-х. І тільки згодом власне репродукції творів: автопортрети; натюрморти; краєвиди старого Києва та будівництв; портрети; ню та цикл «Двоє». Між текстом та живописом — ряд легеньких, тонких малюнків з персонажами, опереткові образи котрих нагадують увесь свійський, одомашнений абсурд, котрим споконвіку славилась київське творче середовище, що вічно балансувало на межі між невимушеністю богеми і затятим трудоголізмом добровільних в'язнів власних майстерень.

Люба Рапопорт, Квіти та іграшки, 1988, 120х90

Найближчі родичі художниці, — батьки, Анна Файнерман та Борис Рапопорт, а також сестра Олена Агамян, — живописці; попри різноманітні побутові уявлення про природу цього фаху, вийти за межі його традицій, уявлень про світ і, врешті-решт, відтінків і запахів непросто, а отже, вибір професії в Любиному дитинстві був не таким вже складним. І, на мою думку, справа не зовсім в тому, що цей цех прив'язує себе сильніше за інші спадкові професії. Просто навичка нелінійного сприйняття навколишньої дійсності, навіть у розумінні сприйняття м'якого, тихого, мрійливого і погідного, — в котрім, тим не менше, домінують відтінки та форми, видобуті з питань про те, як це влаштовано і як саме це слід було б зобразити, — не дає аж такої кількості варіантів повернення до інших професій, котрі ставлять перед собою зовсім інші, не схожі на ці, питання.

Це, загалом, в певному сенсі щастя — віднайти свою долю ще у дитинстві, знаючи, в якому керунку тобі слід рухатись для того, щоб не зрадити власної особистості. І відблиски цього щастя надають живопису цієї художниці особливої не те щоб поважності, але тієї вагомості, за якою визначають наявність дійсно переконливих явищ, — наприклад, породи. Або таланту.

Люба Рапопорт, Літній вечір на Подолі, 1995, 90х120

Вбрання, пози, вирази обличчя автопортретів і портретів Люби Рапопорт не гірше від її текстів знайомлять глядача з київською атмосферою 1970-1980-х, з усією її аутичністю столиці аграрно-промислової республіки, доля митців котрої вирішувалась переважно у метрополії. Це ж стосується міських пейзажів, чия виразність полягала у цілковитій її відсутності.

Тогочасний Київ був провінційним і тихим, і в цьому полягали водночас все його щастя і всі його негаразди. Цим пояснювалась замисленість і непоспішність його жителів, вимушена і неймовірно приваблива неяскравість його вулиць, атмосфера прямих і півкіл його центру, в котрому тоді було значно легше, ніж тепер, побачити і відчути містобудівну концепцію «другого Парижу», чия невимушена еклектика нині зіщулилась під тиском глобалізаційних багатоповерхівок. Люба Рапопорт повертає киянам Київ, якого уже немає, і це не остання причина, — принаймні для мене, — для того, щоб поспішати на її рідкісні виставки.

Люба Рапопорт, Місячне світло, 2001, 21х29

Персонажі циклів «Ню» та «Двоє» здаються дивним чином знайомими; літературоцентричний глядач без жодних складнощів знайде їм відповідники у прозі Бруно Шульца чи, скажімо, І.-Б. Зінгера. Глядач, не знайомий з класикою єврейської літератури, опиниться в повільному світі істот, здатних бути щасливими від самого факту свого власного буття, щоденної зустрічі з дійсністю, з відтінками її погоди, — або з коханою людиною, або з людиною, котра здатна їх надихати, чи, наприклад, з новим відтінком повітря власного міста. Захоплена вдячність, поєднана з сумирним відчуттям доречності будь-якої істоти та речі у виданому нам в почуттях Всесвіті, вдячність за наявність власної химерної особистості в цьому світі, по суті, є одним з лейтмотивів книги Псалмів, і саме це почуття, як на мене, точніше за інші відтворює особливість Jewish Art, зануреного в будь-який з припустимих культурний контекст.

Люба Рапопорт, Художник і модель, 2000, 21х29,5

Пошукові системи дають не так багато посилань на статті, присвячені творам Люби Рапопорт, але sapienti sat — їх досить для того, щоб зрозуміти, що про неї ніколи не писали між іншим. Занурюючись у світ цієї художниці, глядач може зрозуміти, що значить — бути киянином; бути вродженим живописцем; радіти факту свого буття, яким би воно не було. Проза здається продовженням нотаток, започаткованих у зовсім іншій книзі, але приблизно в тих же топосах (художня школа, мистецькі майстерні, наради худрад, київський світ за їх межами тощо) колись давно співрозмовниками іншої художниці «тихого Києва», Зої Наумівни Лерман.

Повільність, в котрій немає нічого від стриманості, і задуманість, фактура котрої містить радше почуття гумору, аніж застиглість монументальних професійних роздумів, — не надто сучасні якості. Менше з тим, без них неможливо докладно уявити ані живописну київську школу, ані сам Київ.