Аутичність столиці аграрно-промислової республіки: Рецензія на каталог творів Люби Рапопорт

Якість, чи, якщо так можна висловитись, тонус художнього процесу не в останню чергу визначається завдяки так званій «друкованій продукції»: каталогам; буклетам; врешті, прес-релізам і листівкам, що фіксують ідеї та концепції, а якщо пощастить, то й світлини тих чи інших культурних подій. Це надійна ознака: чим більше видань, тим, відповідно, краще. Що саме «краще»? Для більш-менш цинічних менеджерів культури та їх оточення — звісно, фінансування культури. Для арт-журналістів добре, що існує зафіксований авторами фактаж для подальших інтерпретацій у ЗМІ. Для дослідників — матеріалів для майбутніх робіт: немає такої повноцінної мистецької енциклопедії, в підґрунті якої не було б сотень, якщо не тисяч паперових свідчень виставкового вияву того чи іншого явища у мистецтві. Зрештою, саме так і створюється, і завдяки саме цьому працює вся історія культури.

 

Наразі йтиметься про видання часів, у видавничому сенсі щасливіших за ці, — тих, коли видати каталог не було витратою коштів, про котрі автоматично думаєш як про те, що могло б знадобитись біженцям зі Сходу абощо, приблизно в тому ж ключі.

 

Люба Рапопорт, Ідилія, 2002, 81х70

 

Каталог творів Люби Рапопорт, художниці, чия велика виставка відбулася у 2009 році у Національному художньому музеї України, впорядкований уважно і охайно; якщо так можна висловитись, — ніжно. Подальші виставки, — цьогорічна в галереї «Триптих», минулорічна у «КалітаАртКлуб» та інші — містили те, чому присвячено цю статтю: водночас складну і невеселу, простеньку і легку, неповторну атмосферу Києва, якої нині, по всьому, що трапилось в цьому місті протягом останніх років, вже майже немає.

 

Каталог впорядковано так, щоб глядач міг відчути себе, — за бажанням, — читачем: коротенька, дотепна і тепла вступна стаття Д. О. Горбачова; двадцять одна сторінка спогадів художниці, в яких окреслено живописну, хай і очевидною схильністю до гризайлю, атмосферу Києва 1970-1980-х. І тільки згодом власне репродукції творів: автопортрети; натюрморти; краєвиди старого Києва та будівництв; портрети; ню та цикл «Двоє». Між текстом та живописом — ряд легеньких, тонких малюнків з персонажами, опереткові образи котрих нагадують увесь свійський, одомашнений абсурд, котрим споконвіку славилась київське творче середовище, що вічно балансувало на межі між невимушеністю богеми і затятим трудоголізмом добровільних в'язнів власних майстерень.

 

Люба Рапопорт, Квіти та іграшки, 1988, 120х90

 

Найближчі родичі художниці, — батьки, Анна Файнерман та Борис Рапопорт, а також сестра Олена Агамян, — живописці; попри різноманітні побутові уявлення про природу цього фаху, вийти за межі його традицій, уявлень про світ і, врешті-решт, відтінків і запахів непросто, а отже, вибір професії в Любиному дитинстві був не таким вже складним. І, на мою думку, справа не зовсім в тому, що цей цех прив'язує себе сильніше за інші спадкові професії. Просто навичка нелінійного сприйняття навколишньої дійсності, навіть у розумінні сприйняття м'якого, тихого, мрійливого і погідного, — в котрім, тим не менше, домінують відтінки та форми, видобуті з питань про те, як це влаштовано і як саме це слід було б зобразити, — не дає аж такої кількості варіантів повернення до інших професій, котрі ставлять перед собою зовсім інші, не схожі на ці, питання.

 

Це, загалом, в певному сенсі щастя — віднайти свою долю ще у дитинстві, знаючи, в якому керунку тобі слід рухатись для того, щоб не зрадити власної особистості. І відблиски цього щастя надають живопису цієї художниці особливої не те щоб поважності, але тієї вагомості, за якою визначають наявність дійсно переконливих явищ, — наприклад, породи. Або таланту.

 

Люба Рапопорт, Літній вечір на Подолі, 1995, 90х120

 

Вбрання, пози, вирази обличчя автопортретів і портретів Люби Рапопорт не гірше від її текстів знайомлять глядача з київською атмосферою 1970-1980-х, з усією її аутичністю столиці аграрно-промислової республіки, доля митців котрої вирішувалась переважно у метрополії. Це ж стосується міських пейзажів, чия виразність полягала у цілковитій її відсутності.

 

Тогочасний Київ був провінційним і тихим, і в цьому полягали водночас все його щастя і всі його негаразди. Цим пояснювалась замисленість і непоспішність його жителів, вимушена і неймовірно приваблива неяскравість його вулиць, атмосфера прямих і півкіл його центру, в котрому тоді було значно легше, ніж тепер, побачити і відчути містобудівну концепцію «другого Парижу», чия невимушена еклектика нині зіщулилась під тиском глобалізаційних багатоповерхівок. Люба Рапопорт повертає киянам Київ, якого уже немає, і це не остання причина, — принаймні для мене, — для того, щоб поспішати на її рідкісні виставки.

 

Люба Рапопорт, Місячне світло, 2001, 21х29

 

Персонажі циклів «Ню» та «Двоє» здаються дивним чином знайомими; літературоцентричний глядач без жодних складнощів знайде їм відповідники у прозі Бруно Шульца чи, скажімо, І.-Б. Зінгера. Глядач, не знайомий з класикою єврейської літератури, опиниться в повільному світі істот, здатних бути щасливими від самого факту свого власного буття, щоденної зустрічі з дійсністю, з відтінками її погоди, — або з коханою людиною, або з людиною, котра здатна їх надихати, чи, наприклад, з новим відтінком повітря власного міста. Захоплена вдячність, поєднана з сумирним відчуттям доречності будь-якої істоти та речі у виданому нам в почуттях Всесвіті, вдячність за наявність власної химерної особистості в цьому світі, по суті, є одним з лейтмотивів книги Псалмів, і саме це почуття, як на мене, точніше за інші відтворює особливість Jewish Art, зануреного в будь-який з припустимих культурний контекст.

 

Люба Рапопорт, Художник і модель, 2000, 21х29,5

 

Пошукові системи дають не так багато посилань на статті, присвячені творам Люби Рапопорт, але sapienti sat — їх досить для того, щоб зрозуміти, що про неї ніколи не писали між іншим. Занурюючись у світ цієї художниці, глядач може зрозуміти, що значить — бути киянином; бути вродженим живописцем; радіти факту свого буття, яким би воно не було. Проза здається продовженням нотаток, започаткованих у зовсім іншій книзі, але приблизно в тих же топосах (художня школа, мистецькі майстерні, наради худрад, київський світ за їх межами тощо) колись давно співрозмовниками іншої художниці «тихого Києва», Зої Наумівни Лерман.

 

Повільність, в котрій немає нічого від стриманості, і задуманість, фактура котрої містить радше почуття гумору, аніж застиглість монументальних професійних роздумів, — не надто сучасні якості. Менше з тим, без них неможливо докладно уявити ані живописну київську школу, ані сам Київ.

 

Люба Рапопорт, Осінь у місті, 1996-1998, 90х120

 

Люба Рапопорт, Нічний мотив, 1988, 90х120

 

Люба Рапопорт, Дворик на Подолі, 1985, 90х80

 

Люба Рапопорт, Невідомий об'єкт, 1993, 90х120

 

Люба Рапопорт, Галя, 1975, 75х59,5

 

Люба Рапопорт, Анна, 1977, 90х70

 

Люба Рапопорт, Портрет письменника Володимира Кисельова, 1975, 70х55