Для пересічного українського мешканця донедавна Берлін був лише крапочкою на мапі Європейського Союзу - у тій його частині, куди, через не надту ласкавість візових офіцерів, потрапити найважче. Це місто, яке тепер з пафосом колоніальної логіки називають культурною столицею Європи, завжди було привабливим для інтелектуалів, а в останні роки особливо - кількість художників тут вимірюється десятками тисяч. Серед українців ним цікавилась досить нечисленна вузькоспеціалізована спільнота.  Але зараз, на тлі локальних політичних подій, Берлін став трохи ближче до всіх нас. Там є Фрау Меркель, до якої останнім часом звикла у відкритих листах звертатися добра половина соцмереж, а також незліченна кількість людей, що підтримують агресивну політику однієї великої держави, яка є сусідкою України на Сході. Громадяни України, які за останні місяці відкрили в собі істориків, політологів та соціологів знову звертаються до хронік ХХ століття, а в них, як відомо, Німеччина зіграла ключову роль.

 

Фрідріх Август фон Каульбах. “Germania” (Німеччина, 1914). Колекція Німецького історичного музею

ART UKRAINE вирушив до Берліну, аби подивитися, чи знаходять відголоски політичних подій в Україні та світі в культурному просторі міста. Після тижневого візиту в форматі стрімкої пробіжки по музеям, культурним центрам та майстерням, ми пропонуємо три матеріали, що напряму або опосередковано перегукуються з Україною. Перший з них - сьогодні - про актуалізацію політичного контексту та військової тематики в художньому полі. Другий - для постійної рубрики “Один день з художником” - оповідатиме про молодого митця, який має українське походження, живе та працює  в Берліні і скоро відкриє в німецьких музеях кілька виставкових проектів, що мають київську конотацію. Третій матеріал буде присвяченій Восьмій Берлінській бієнале, куратор якої - Хуан Гайтан - запропонував осмислення великих історичних наративів через індивідуальні життя.

По прибутті в Берлін першими кидаються в очі національні прапори скрізь - на кожній другій автівці, у вікнах мешканців міста та в руках перехожих. Ситуація дуже нагадує Україну. Проте на відміну від останньої, котра як молода незалежна держава лишень входить у фазу активного націоналізму, спричиненого поточною війною, тут, в країні де війну сприймають лише як історію, подразником національного рецептору став Чемпіонат світу з футболу.

Тим часом в метро щодесять хвилин показують новини з України, на розкладках преси є газети на кшталт Frankfurter Allgemeine Zeitung, яка з часів Майдану надає Україні неабияку медійну підтримку; а в одному з провідних художніх видань Німеччини “Monopol” ключове місце відведене круглому столу “Між культурою та політикою” - його головною діючою особою стала українська мисткиня Алевтина Кахідзе. Вона бере участь у європейській бієнале сучасного мистецтва, яка наразі триває в Санкт-Петербурзі. Відомо, що дехто з українських художників відмовився від участі в проекті через політику російського президента.

 

Алевтина Кахідзе на сторінках німецького журналу Monopol

 

Алевтина (а також засновник Харківської школи фотографії Борис Михайлов) вирішила використати ермітажний майданчик для критичної реакції на поточний політичний стан речей. Варто додати, що питання “бойкотувати чи ні?” для деяких представників української мистецької сцени стоїть настількі гостро, що зрештою вони бойкотують не тільки інституції чи заходи, але й тих, хто не визнає бойкот як дієвий метод - як це, власне трапилось і з Алевтиною Кахідзе.

Але повернімося в Берлін, де, як кажуть місцеві, “ у нас цього року великий ювілей” - Der Erste Weltkrieg - відзначає сто років, у зв’язку з чим міські музеї внесли в свою адженду відповідні виставки. Як от однойменна “Перша світова війна” в Німецькому історичному музеї: доволі спектакулярна виставка, побудована за принципом секцій, присвячених окремим частинам Європи, на яких розгорталися військові дії. Зокрема тут є розділ “Галичина”, що розкриває жахи українців, які опинилися між двох світів: російськими військами (вони вбачали в галичанах зрадників) та військами Четвертного союзу (ті винищували галичан як потенційних зрадників через їх володіння російською мовою).

 Евакуація біженців з Ковелю (Україна). Виставка "Перша Світова Війна", Німецький історичний музей

Кожна така секція, окрім історичних зведень, містила художні работи, які були символічними для місця та часу і здебільшого пропагандистськими. Взагалі виставка цікава тим, що на відміну від підручників історії значним чином уникає чорно-білих кольорів і дає можливість глядачеві поглянути на “свою правду” кожної з країн, а також на шляхи пропаганди, якими ця правда підтримувалася. Хоча монументальний живопис Фрідріха Августа фон Каульбаха “Germania” (Німеччина, 1914), що першим зустрічає глядача, все ж таки дає сильне відчуття, де саме проводиться виставка. “Germania” - це персоніфікований романтичний образ німецької нації, жінка, яка повстала зі зброєю на захист свого народу. На який, власне, тоді ніхто не нападав. Знайома ситуація.

 

Мішені на німецьких військових полігонах. Виставка "Мішень" Герлінди Кьольбл. Німецький історичний музей

Поверхом вище триває виставка “Мішень” (Target) німецької фотохудожниці та режисерки Герлінди Кьольбл - тут теж війна, проте війна абстрактна, така, що тривала, триває і триватиме завжди.  Протягом шести років Герлінде відвідувала військові полігони різних країн світу, аби через спостереження тренувальної практики дослідити їх культурні відмінності. На полігоні мішень є уособленням ідеї ворога та ілюстрацією його образу - такі ідеї пропагуються серед лав військових. Так, зокрема, в США тривалий час мішенню був так званий Іван з червоною зіркою в лобі; пізніше він був замінений на зображення чоловіка з арабською зовнішністю.

 

Портрет українського військового. Виставка "Мішень" Герлінди Кьольбл. Німецький історичний музей

Зображення бутафорських мішеней поступово перемежовується з портретами солдат, які за межами полігону самі стають мішенями. Розташовані поруч, ці портрети дають усвідомлення, що між людиною і людиною насправді немає різниці. Ця різниця є нав’язаною соціальними настановами та, звичайно, політпропагандою, насиченою ідеями, що правда завжди на твоєму боці. Виставка доповнена уривками розмов із анонімними військовослужбовцями, що ілюструють потребу суспільства розуміти політичну ситуацію як чорно-білу: “Коли я треную солдат, я намагаюся уникати сірого, бо це завжди призводить до халеп”.  

 

Харун Фарокі. “Серйозні ігри”.Hamburger Bahnhof

 

 Схожу тематику обирає і класик політично ангажованого мистецтва, ідеолог нової “берлінської школи”, активіст художник та режисер Харун Фарокі - його виставка “Серйозні ігри” (назва запозичена з однойменного відео) наразі триває в одному з найбільших берлінських центрів сучасного мистецтва Hamburger Bahnhof. У своїх відеороботах він досліджує, як рухомі зображення впливають на формування сенсів, що в свою чергу впливають на суспільні стосунки. На цій виставці глядач спостерігає за комп’ютерними технологіями, розробленими для тренування американських військових. В одному з відео дія відбувається в пустелі Мохаве, в Каліфорнії, де існує ціле штучне містечко-полігон, в якому актори грають афганців та іракців.

 

 

Окремої уваги варта Восьма Берлінська бієнале сучасного мистецтва - про неї на наших сторінках вже найближчим часом з’явиться спеціальний матеріал. Але тут її також варто згадати, оскільки її головний вектор - дослідження великих історичних наративів через індивідуальні життя. І якщо тут немає безпосередніо “військових” чи “революційних” робіт, є багато таких, що у дуже тонкий спосіб досліджують їх головну причину - капіталізм. 

 

 

Фрагмент експозиції “Unthinking Chimera”. n.b.k. (Neuer Berliner Kunstverein)

Неподалік від Kunst Werke - першої із трьох локацій бієнале - в невеличкому культурному центрі n.b.k. (Neuer Berliner Kunstverein) триває проект “Unthinking Chimera” (Викидаючи химеру з голови). Тут, спираючись на ідеї відомого сучасного філософа Едуарда Гліссана, який називав історію “функціональною фантазією Заходу”, учасники проекту пропонують подивитися на історію як на широко тиражований міф з великої літери І. В одному з відео (роботи тут не підписані) руки людини, обличчя якої глядач не бачить, тримає в руках молотки, якими навмання відбиває сторінки тексту - таким, в інтерпретації автора, є метафоричне написання історії.

 

Фрагмент експозиції “Unthinking Chimera”. n.b.k. (Neuer Berliner Kunstverein)

 
Інша локація бієнале - Краєзнавчий та етнологічний музей Далем - у цій статті нам цікава з двох причин. По-перше, бієнальний проект талановито вбудований в зали постійної експозиції, частина якої присвячена походженню національних ідей.   Тут гдядачеві ілюструються витоки поняття нації, що беруть початок за часів Великої Французської Революції, та його наслідки, що і до сьогодні реалізуються масштабними випадками дискримінації за національною ознакою.

 

"Хто поширює війну - мусить чекати на біженців". Демонстрація проти кордонів, націй та депортацій. Александерплатц, Берлін.

 

Подібний критичний підхід упорядників постійної виставки музею буквально перегукується з тим, в цей момент відбувається на вулицях Берліну та інших, переважно - східних, німецьких містах, де постійно відбуваються анти-національні демонстрації під гаслами “No Borders! No Nations! Stop Deportations!” та “We are here and we will fight - freedom of movement is everybody’s right”.

 

По-друге, в Далемі триває виставка, що присвячена Першій світовій, але розлядає її під іншим ракурсом - з точки зору емоцій. “Angst Love Liebe Fear Grief Trauer” (Страх, любов, жалоба) фокусується на базових почуттях людини і акцентує війну як процес ушкодження - фізичного та психічного - людей та середовища. Тут є і емоційний Маніфест 93 - звернення німецької інтелігенції з підтримкою дій Німеччини (щоправда, більшість з підписантів пізніше про це шкодувала), і приватні листи з болем від втрат близьких людей, і радість навіяного пропагандою патріотизму. А на виході - інсталяція, що є нагадуванням про пацифістську акцію Джона Ленона та Йоко Оно “В ліжку за мир” (1969).

 

 

Тим часом у Берлінському Центрі мистецтва та урбаністики відбулася зустріч “Протест.Культура.Політика”, кураторкою та модераторкою якої виступила українська художниця Євгенія Білорусець.

 

Фото: Олександр Бурлака

 

В рамках заходу був показаний фільм “Євромайдан. Чорновий монтаж”, який на відкритті цьогорічного Docudays мав найбільший за всю історію фестивалю аншлаг. Серед учасників - урбаністів, активістів та митців з України, Грузії, Білорусії та Арменії - був український митець та архітектор Олександр Бурлака, який розповів про свої практики дослідження Києва. Зокрема художник представив проекти, що були показані в ПінчукАртЦенті та на Бергенській трієнале сучасного мистецтва минулого року. Останній, до речі, ще до завтра можна подивитися в Центрі візуальної культури в Києві.

 

Звичайно, є велика кількість проектів та робіт, які не потрапили в поле зору ART UKRAINE за такий незначний час. Але метою нашого матеріалу був не повний зріз виставкових проектів, що наразі тривають у Берліні, а радше бажання окреслити певні теми, що наразі знаходяться у повітрі і є відображенням суспільно-політичних ситуацій різних країн світу, а саме занепад старих моделей світового устрою і прагнення до їх переосмислення.