«Свобода створює відчуття полегшеного руху, і напруга набуває тут найбільшого поля для гри… Скутість зведено до мінімуму»

 

                                                                               Василь Кандінський  

 

«Мета – ніщо. Рух – усе»

 

                  Л.Д.Троцький

 

Трапляються ж такі дива: зібралися восьмеро молодих митців під одним дахом, та й заходилися майструвати впродовж двох тижнів. Кожен/кожна – щось своє, але часом – у колаборації з сусідом. І не пересварилися, не перечубилися, а лише тісніше згуртувалися – насамкінець зблиснули мозаїкою химерних інсталяцій, вигадливих об’єктів, красивих облич.

 

Де: в галереї ЦСМ “White World”. Коли: ще вчора, а саме – на зламі квітня з травнем. Хто: більшість – студенти НАОМА, одна дівчина – з Литви. До речі, за гендерним складом серед учасників проекту переважає «слабка стать» (лише двоє хлопців), та, як мені пояснили, усміхаючись, самі учасниці, сталося так не через якийсь там фемінізм: «Просто жінок у світі завжди більше». Що: виставковий проект «Монтаж». Для кого: для усіх небайдужих!

 

Тут і далі – фото зі сторінок проекту в Facebook та youreflect.me

 

Здавалося, вже немає нічого нового в підмісячному світі (скажімо, «одягова інсталяція» відадресовує нас до зрілих дослідів Крістіана Болтанського, та і не тільки його), але наші автори змусили бувальців поставити під сумнів авторитетність цієї аксіоми. Художники працювали кожен зі своїм кавалком простору, невгамовно відгукуючись/реагуючи на сусіда. Часом це спричиняло взаємні поступки, рідше – непорозуміння, а подекуди оберталося співавторством. Власне его не підкреслювалося, хоча, як свідчать самі учасники арт-процесу, завжди можна було здогадатися, хто є автором того чи іншого артефакту.

 

(Аби уникнути поблажливої інтонації PS-го додатку, назву імена учасників насамперед: Світлана Аграновська, Єгор Анцигін, Михайло Букша, Катерина Бучацька, Ольга Гайдаш, Людмила Іванова, Катерина Лібкінд, Ольга Лістунова).

 

 

Тож у експозиції марно було б шукати іменних табличок. Вони відсутні за означенням. Автори створювали сукупний творчий продукт, який хоча б на якийсь час поставив хрест на витратах клятого індивідуалізму. Що, зрештою, не є новим навіть для стін НАОМА: у 20-ті пліч-о-пліч працювали славні бойчукісти – з тією різницею, що їхні нащадки віддають свій талант не традиційним, а яскраво новітнім жанрам. Фреска сама по собі передбачала синтез зусиль. Асамбляж – то вже вислід європейського егоїзму. А однак…

 

На наших очах наче створюється новий жанр. (Пишу про це з неприхованою цікавістю – як один з авторів «Енциклопедії термінів сучасного мистецтва»). Назвемо його дифузною інсталяцією. Або ж інсталяційним перформансом. Чи інтерактивним гепенінгом. Що це означає на практиці: кожен з учасників у змозі щось таке підгайкувати у роботі свого колеги. А тому – вільно повернути усе на своє місце, і вперше, і вдруге. Тоді колега втямлює: краще лишити, як було. Для автора це – серйозно і зважено.

 

 

Зранку ваш покірний слуга угледів на столику міні-об’єкт, що складався з сірникової коробки та стовпчика монетних дрібняків і дуже скидався на аналогічні праці Джозефа Корнелла. Та надвечір презентації цей об’єкт зник, і не він один. Натомість вигулькнуло кілька нових, несподіваних, хоча і логічно-очікуваних. Свої корективи внесло і життя: дитина, пустуючи, звалила долі скляну перегородку. Усі спершу сіпнулися, потім заспокоїлися. Дитина не постраждала, інсталяція навіть стала виразнішою. Один з авторів визнав: найголовніше – «Втяти зайве».

 

У експозиції (часом – навмисно, але частіше – мимоволі) виникав ефект очуднення, за яким звичайні предмети втрачали свою буденну впізнаванність, спалахуючи феєверком ефемерної знахідки. Лимон опинявся на металевому дрючкові, в його плоть устромлялася тенісна ракетка. Банани покривалися татуюванням. Вода з крапельницею точила гіпсову купку, спричинюючи неочікувані мутації сірого, як мізки, матеріалу. Шматки моху поселялися в лазничці, на полицях шафки, куди зазирнути здогадався не кожен. Книжки із безсмертної радянської серії «ЖЗЛ» раптом ставали дибки, утворюючи силует…собаки! (а «собака» вряди-годи завалювалася, хоч її щоразу спирали «на лапи»). Приклади можна наводити і далі, однаково їхній опис лишатиметься дуже приблизним, а переповісти усе забракне місця.

 

 

Ба, більше: той гіпероб’єкт, який виник на двох (трьох?) просторових майданчиках «White World», ніби зажив власним, не підконтрольним митцям існуванням – з власними кровообігом і стравоходом, власним диханням і власним мозком. Не випадково Тамара Янович, знімкуючи фрагменти експозиції, яку вона спостерігала ледве не щодня, зізналася: на знімках чимало творів вона споглядала майже вперше. Якщо завгодно, такою є плата за «les chemins de la liberte», на які виводить ЦСМ: неочікуваність тут постає на стадії глядацького спантеличення. Але хто чекає гламуру, той і не потикається на майданчики сучасного експерименту. Бо там можна наштовхнутися, приміром, на ось таке:

 

А  оnосо  ЁРЁ

L  А      ЁРА ll

nono

Ё  о      lonо   L

 

…І на той же копил, довжиною в два метри: нескінченний футуристичний вірш на паперовій стрічці (Василіску Гнєдову таке припало б до смаку), що виповзла з касового апарату. Машина геть «схибнулася», та тут саме занадився художник, спіймав тую стрічку та й до зали затягнув. Не жартую: основною проблемою для творців «Монтажу» став саме пошук висхідного матеріалу, підручних засобів. Для одних виходом стали родинні закапелки, для інших – власні колекції, а то й сміттярки, звідки «знахідки» виповзали на «White World» добре вмитими, але з потенційною внутрішньою вибуховістю.

 

Відтак простір ЦСМу на короткий час став полігоном безмежної свободи. Збулося гасло Телему: «робіть, що хочете» (Рабле ж не сказав: «кому заманеться»). Гадаю, для художника таких обмежень не існує. Як би не склалася їхня подальша доля (розкрию секрет: є пропозиції від солідних інституцій, але далі не хочу зурочити), та «священний бешкет» на стадії дебютування – справа цілком необхідна (не кажучи вже про випробування сил). Зазіхання на авторитет. Вибрик, стьоб. Гра в бісер, та не зі свинями. Просто експеримент!

 

 

Броунівський рух ідей та творчих жестів невід’ємний від стану певного творчого хаосу, що передбачає виникнення «нової гармонії», яка вже керується іншими правилами, що їхнє значення усвідомлюєш пост-фактум. Наприклад, можливість існування мистецького твору деінде – від вбиральні до радіорубки. Або ж використання незвичних предметів – тих же бананів, задля нанесення татуажних візерунків на їхню «шкіру». Міграції об’єктів від одного місця до іншого. Або ж гнучкого режиму існування різних частин одного твору, він же артефакт.

 

Простір змінювався, а разом з ним змінювалися митці, в нього занурені, одержимі «тотальною роботою» з ним. І раптом запрацювали: стеля і підлога – з однієї протяглися донизу дроти, до неї – пагони препарованих стовбурців; вона ж – «інша» – розчахнулася отвором, запрошенням до перформансу. Але пролонгованим, мало-ким-спостереженим-зовні перформансом виявився сам двотижневий цикл перебування у виставковому просторі, спроби його підкорення (що, як бачимо, повністю не вдалося), одомашнення, охимерення (а цього вже – залюбки). І важили тут вже не самі матеріальні результати, а розмаїті варіанти їхніх досягень.

 

 

Майбутні живописці, графіки, сценографи, дизайнери в подальшому ще скористаються своїми юнацькими знахідками. І хто зна, чи не розпуститься із теперішньої, десь незрілої, десь похапливої зав’язі розкішний та зрілий пуп’янок? Та можливий інший сценарій: те, що сьогодні видається поспішним, випадковим, збитковим, післязавтра набуде чинності золотого мистецького правила (принаймні, вже ніким не ставитиметься під сумнів), а кимось навіть вправно мавпуватиметься, та не про них розмова. Поки що український суспільний смак є дуже консервативним, і з цим треба щось робити. Ну, наприклад, відзняти фільм, про те, що коїлося в цих стінах упродовж тих самих двох тижнів…

 

Лишається додати, що гостинний простір «White World» якраз і виявився для восьми сьогоднішніх молодих митців ідеальною арт-лабораторією. Оптимальна відкритість до експерименту, зручна дислокація у місті, просвітлений лабіринт із кількох помешкань, серед яких більшість наших митців днювали-ночували, а також співприсутність досвіду іншого мистецтва (кіношкола) сприяли вдалому здійсненю «Монтажу», поштовх якому надали знані митці наступного, середнього покоління (ті відверто схотіли «чогось дивного», але в подальший розвиток дій анітрохи не втручалися).

 

 

«Монтаж» – вже четверта виставка нововідкритого ЦСМ «White World», що запрацював цієї весни. При тім кожна наступна виставка не повторювала жанр попередньої. Так, пленерний звіт перекинувся на огляд «мужчинського» ню (очима «женщин»), а персональна, гостро-індивідуальна експозиція скульптурних творів змінилася експозицією гуртовою і загалом анонімною. На черзі – шерег «класиків-сучасників» середнього віку, які теж не розчарують глядача.

 

Планку задано небуденну. І хоча спорт мало що об’єднує з образотворчістю, та можна сміливо прогнозувати: в майбутніх літописах ЦСМу сьогоднішній виступ «монтажників»-висотників не пропаде, не зблякне серед калейдоскопу інших подій мистецького життя – і «White World» зокрема, і Києва загалом. До речі, відвідників на презентації було, хоч греблю гати. А в столиці, поза тим, відкривалося ще кілька бучних виставок…

 

***

 

Олег Сидор-Гібелінда – мистецтвознавець, історик. Від 1984 року є автором близько 1100 публікацій в періодиці. Співавтор «Енциклопедії термінів сучасного мистецтва». Старший науковий співробітник лабораторії мистецтва новітніх технологій Інституту проблем сучасного мистецтва.