Чайник, як привід для художнього і філософського осмислення

25.12.2014

Виставка професійних мистців декоративного мистецтва «Чайник, як привід для бесіди», що експонується в залах Національного музею українського народного декоративного мистецтва по вул. Лаврська, 9, корп. 2 окрім позитивних естетичних вражень викликає роздуми про мистецтво кераміки, її історію, сьогодення, сучасні тенденції розвитку і майбутнє.

На початку ХХІ ст. як мистецтво, так і технічний прогрес не стоять на місті. Відомо, що сьогодні існують навіть радіокеровані чайники, що включаються шляхом відправлення sms, в яких керуючий прилад налагоджено на мобільний телефон, і хазяїн, таким чином, може зателефонувати на кухню своєму чайнику з наказом негайно закипіти.

Частина експозиції виставки «Чайник, як привід для бесіди»

Так, це безперечно, дивно (на молодіжному сленгу – «круто»). Але, з моєї точки зору, ніщо не здатне викликати більшого здивування, ніж витвори мистецтва, які керовані оригінальним образним і пластичним мисленням художників, що захоплюють своїм феєричним змаганням у мистецьких фантазіях. Цим вражають на виставці «Чайник, як привід для бесіди», відкритої в НМУНДМ до новорічних свят, талановиті українські керамісти – як знані, провідні майстри професійної кераміки, так і зовсім молоді, вчорашні студенти.

Вже сама неординарна назва виставки спокушає згадати про традиційну китайську чайну церемонію зі стародавньою назвою «Гун фу ча», яка наповнена, як звісно, глибоким філософським змістом, дає незвичайний досвід пізнання себе та світу, і є також древнім методом психотерапії.

Але до ідеї виставки в музеї, яку задумала куратор виставки – завідувач відділу кераміки НМУНДМ Ірина Бекетова, здається, ближче інша давня китайська церемонія, яка народилась ще раніше ніж «Гун фу ча». І назва її «Пінь Ча», що означає – традиційне дружнє чаювання. Пінь Ча у свій час отримала розповсюдження в Стародавньому Китаї, щоб сприяти зближенню особистостей та їх емоційному розкриттю в колі духовно і душевно близьких людей. І саме це раз на тиждень відбувається на мистецьких вечорах, що організовано у межах програми виставки генеральним директором НМУНДМ А. Ф. Вялець разом з її заступником з наукової частини Л. С. Білоус в улюбленому усіма художниками-прикладниками музейному закладі України. У цих дружніх чаюваннях беруть участь митці, музейники, мистецтвознавці, науковці з метою обговорення питань історії та проблем мистецтва сучасної української кераміки.

Частина експозиції виставки «Чайник, як привід для бесіди»

Безсумнівно, заглиблювання в зміст згадуваних древніх східних церемоній, хоча і безпосередньо пов’язаних з нашим «героєм–чайником», не є завданням даної статті. Проте, якщо чайник є головним персонажем на цій виставці, не зайве, вважаю, зробити хоча б короткий екскурс в історію виникнення цього надзвичайного предмета перед тим, як повернути розмову до сучасного українського «арт-чайника» (назвемо його так).

Як вжиткова посудина, чайник, природньо, з’явився на світ унаслідок появи в Китаї чаю, відкриття якого орієнтовно відносять до 2737 р. до Різдва Христового. Історія походження чаю цікава своїми легендами, з яких найбільш відома про імператора Шей Нунга, який начебто одного дня захотів випити гарячої води, але в його чашку потрапили кілька листочків з розлогих кущів, під якими він сидів. Насмілившись скоштувати непривабливий на вигляд напій, імператор був змушеним визнати його доволі смачним. Так у Китаї вже протягом п’яти тисячоліть п'ють чай як для покращення здоров'я, так і для задоволення.

Традиційний китайський винний глечик з кришкою впродовж тисячоліть дуже повільно трансформувався у заварний чайник, який вперше з’явився в Китаї у провінції Цзянсу міста Ісин. Виготовлялись такі чайники з чудової за своїми якостями ісинської глини, яка мала не тільки пористу поверхню, що дозволяло чаю «дихати», але й достатньо міцною, щоб витримувати гарячу воду.

Частина експозиції виставки «Чайник, як привід для бесіди»

Після винаходу в Китаї фарфору, що датується часом правління династії Шан (1600 – 1100 рр. до н. е.), чайники в Піднебесній почали також виготовляти і з фарфору. В Європі чайники, які спочатку нагадували турецькі кофейники та іспанські посудини для вина, отримали розповсюдження в шістнадцятому столітті. Свою звичну форму європейські «брати» китайських і японських посудин отримали лише на початку 18 століття, коли і в Європі почали виготовляти фарфор. Проте на початку ХХ століття традиційно європейським вже вважався металевий чайник з олова та срібла.

Так, дивна і надзвичайна у своїй основі стародавня посудина «чайник», прийшла в Україну здалеку і зазнала за кілька століть багато образно-пластичних трансформацій, особливо на зламі ХХ – початку ХХІ ст.. І, саме в цьому, впевнена, секрет захоплення глядачем цією експозицією в НМУНДМ.

Треба визнати, що музейна виставка «Чайник, як привід для бесіди» залюблює і закохує в себе з першого погляду. Завдячуючи тому, що до втілення захоплюючої ідеї куратора арт-проекту цього душевного новорічного вернісажу долучились гарні митці з різних міст України – Києва, Львова, Черкас, Полтави, Решетилівки, Червонограда, Василькова, Ужгорода тощо. Чудово, що усі вони «захворіли» ідеєю Бекетової, і ця прекрасна, так би мовити, «керамічна епідемія» виявилась дуже плідною та корисною для сучасного українського декоративного мистецтва. І безсумнівним фактором успіху стала побудова гармонійної експозиції виставки завідувачем відділу науково-дослідної та експозиційної роботи НМУНДМ Ольгою Новодережкіною: експозиція, що твориться вмілими руками в музейних білих рукавичках (вони є обов’язковим «аксесуаром» музейників під час роботи з художніми творами) цього високого професіонала експозиційного простор, завжди заслуговує на похвалу.

Частина експозиції виставки «Чайник, як привід для бесіди»

Таку широку панораму можливостей художньої кераміки як на цій виставці, таку розкішну керамічну палітру ми бачили в НМУНДМ лише в березні 2008, коли колектив музею з тим же куратором Іриною Бекетовою зробив дуже успішну виставку професійної кераміки під назвою "Світ глиняного дива", де презентувалося близько 200 робіт з глини, теракоти, шамоту, майоліки, фарфору більше 100 учасників теж з усієї України. На ній кияни тоді вперше за добу Незалежності побачили в цьому музеї як традиційну кераміку, так і новаційні керамічні композиції професійних майстрів, багато з яких тепер прикрашають постійну експозицію і фонди цього храма декоративного мистецтва.

Проте, нинішня виставка, що налічує понад 100 експонатів 50 художників, де першу скрипку грає чайник, здається, ще більш розширює «горизонти свідомості» глядача, не дивлячись на те, що вона є меншою за обсягом предметів та за кількістю учасників. Але тут отримуєш певний «естетичний шок», коли з подивом відкриваєш абсолютно невідомі для себе образні, пластичні, конструктивні, технологічні можливості такої рідної для усіх нас з дитинства посудини. Складно уявити собі, яким непередбачуваним за характером може бути наш «старий добрий знайомий» чайник!

Частина експозиції виставки «Чайник, як привід для бесіди»

Зрозуміло, що чайник як предмет – не є українською традицією. Тому великою перевагою цього показу, гадаю, є задум куратора арт-проекту включити в експозицію, окрім креативних керамічних творінь наших сучасників початку ХХІ ст., і витвори геніальних українських народних майстрів Полтавщини, Чернігівщини, Сумщини, Волині, Київщини, Вінничини, що зберігаються у фондах НМУНДМ. Завдяки ним глядач має можливість прослідкувати еволюцію формотворення чайника, переконавшись, наскільки цікаво ця посудина адаптувалася на теренах української землі в ХІХ- на початку ХХ ст, і як сьогодні ця невмируща, в основі своїй утилітарна річ, органічно увійшла в контекст українського декоративного мистецтва початку ХХІ ст. Виставка захоплює усвідомленням того, якими «гігантськими кроками» ця вжиткова річ відірвалась від народного мистецтва минулих століть, приголомшуючи нас своїми неоавангардними та постмодерністичними рефлексіями на тему чайника.

Цінним є на виставці і те, що новітня кераміка, яку представлено у формах чайників, сприймається як вид ускладненої синтетичної творчості, що органічно всотує засоби художньої виразності різних образотворчих видів – скульптури, живопису, графіки, які втілені у керамічних матеріалах. Так, кераміка перетворюється на багатоманітне мистецтво як з точки зору образності, так і пластики, і виявляється надто цікавим у своєму експериментальному формотворенні.

Частина експозиції виставки «Чайник, як привід для бесіди»

Саме цим на виставці дуже приваблюють фантазійні твори мистців, яких можно умовно назвати «художниками – креаторами», які незмінно і невпинно експериментують, випробують усе нові конструктивно-технологічні прийоми, і які перетворюють професійну кераміку у територію вільного творчого пошуку. Це О. Дворак-Галік («Ти ніколи мене не відкриєш», «Багаторазовий чайний пакетик)»), І. Ковалевич («Чайники, що лежать»), Ю. Мусатов («Нічний експрес») С. Козак («Трипілля»), Т. Павлишин–Святун («Зелений шум»), Г. Друль («Хто зацвів?»). Цим авторам властиві творча розкутість, прагнення до нетрадиційних, нерідко парадоксальних за своєю образністю новаційних форм, суголосних сучасному візуальному мистецтву України, яке розвивається у контексті загальноєвропейського художнього процесу. До «креаторів» відношу і С. Кадочникова – віртуоза художнього скла, який на цей раз вирішив спробувати себе творчо і в товаристві керамістів («Чайник для міцних напоїв»).

Частина експозиції виставки «Чайник, як привід для бесіди»

Виставка «Чайник, як привід для бесіди» вражає різноманітністю авторських індивідуальних шукань, співіснуванням в експозиції розмаїття відсторонено-безсюжетних і філософсько-змістовних рішень, в яких митці в образі чайника кожний по-своєму втілюють розуміння світу в часових і просторових вимірах. Найцікавішими творами видаються ті, де гранична умовність і лаконізм пластики дають неймовірно потужний естетичний ефект, породжуючи глибинну образність. Це найбільш вдалося, на мій погляд, Н. Ісуповій («Стосунки»), Ю. Лазаревській (триптих «Буди»), А. Ільїнському(«Ангели і танки»), С. Герасименку («Happy Art»), Л. Нагірняку (композиція «Чайник вина»), І. Норець («Передуття», «Бабусина чашка», «Комуналочка»), Н. Поповій («Таємна зустріч»): кожний з них у своїй неповторній авторській манері, втілює в керамічній пластиці, в декоративній скульптурі свої зворушливі, пронизливі історії з філософським підтекстом, доводячи, що кераміка – це мистецтво з безмежним тематично-образним діапазоном. Потужною стороною узагальненої за формою кераміки цих художників є асоціативність і багатоплановість образності.

Є в експозиції гідні уваги твори, які мають ознаки модерності, проте їх автори, відчуваємо, зберігають вертикаль багатовікової народної традиції і нерозривно пов’язані своєю творчою пуповиною з народним поетичним світовідчуттям. Це такі керамісти як Г. Семенко («Чайник у фіранках»), С. Спасьонов («Чайник-куманець»), Л. Денисенко-Єременко («Нова радість стала»), М. Галенко («Бабусин чай») та інші. Неможливо обминути на виставці керамічні роботи, в яких талановито втілено традиційний для пісенної та усної української народної творчості, ліричний «мотив коня». Мій особливий респект авторам оригінальних «чайників-коників»: І. Фізеру (серія «Чайники-коні»), Л. Нагірняку («Скіф»), А. Косяченко («Кінь»), О. Яровому («Ті ту…ту (Tea two…two)»).

Частина експозиції виставки «Чайник, як привід для бесіди»

На цій виставці чайників і «античайників» ми вкотре є свідками відчайдушного намагання професійної кераміки «емансипуватися» від традиційної для неї вжиткової функції, яскраво стверджуючи свою внутрішню естетичну незалежність і самоцінність, доводячи, що, подібно до образотворчих видів, вона так само здатна на «творення образів» у формах декоративної пластики та арт-об’єктів, які також мають активно заявляти про себе у виставковому і музейному просторі, а не тільки існувати в оселях.

Проте, гадаю, коли предмет артівської кераміки виконує естетичну функцію на рівні витвору високого мистецтва, але, так би мовити, мистецький простір в ньому має логічні межі, і він відповідає функціональному призначенню посудини-твору, хоча і втрачає відверто побутовий зміст, – це, з моєї точки зору, ознака найвищої майстерності. До таких творів належать роботи Н. Ісупової («Квітка», «Зелений гай»), К. Коновалової («Судариня»), І. Марко(«Медовий»), Г. Міміношвілі «Чайник»), О. Бланк («Осіннє чаювання»), М. Лампеки («НЛО»), Н. Черниченко-Лампеки («Змій Горинич»), Т. Зайцевої(«Зелений») та інші. В роботах вищеназваних художників естетична функція і утилітарність перебувають в гармонії, проте первісна вжиткова функція посудини відступає на другий план перед естетичною цінністю твору декоративного мистецтва.

Частина експозиції виставки «Чайник, як привід для бесіди»

Коли потрапляєш в цю експозицію, одразу відчуваєш, що на виставці презентовано саме українське мистецтво. Тому що, так чи інакше, кожний автор свідомо чи підсвідомо здійснює рух до першооснов і джерел національної культури, народного мистецтва, яке, тим не менш, не є для них предметом імітації чи копіювання. Скоріше усі твори тут нагадують невимушений «діалог» зі своїми мистецькими попередниками. Саме таким чином усі учасники виставки демонструють свою приналежність до української національної художньої школи, і водночас кожний вражає своїми філософськими узагальненнями, власним індивідуальним напрямом пошуку в керамопластиці, сміливими образними знахідками, відходом від усталених композиційних норм, розкутістю фантазії, прагненням відійти від утилітарності у світ духовний і душевний, що саме і складає основні тенденції розвитку професійної кераміки України початку ХХІ століття.

Бурхливий розвиток професійної художньої кераміки у період з 1990-2014 рр. дає підстави стверджувати, що за декоративним мистецтвом України – велике майбутнє, бо саме воно формує макро - і мікросередовище, вбирає у себе трансформацію об'єктивного світу і є яскравим виявом філософсько-естетичних уявлень сучасних творців , а також зв’язуючою ланкою між минулим і майбутнім.