Нещодавно в Мистецькому Арсеналі відкрилася виставка наїву «Чисте мистецтво», яка триватиме до 9 травня. Журналістка ART UKRAINE Роксана Рублевська розмірковує над тим, чим цікаві твори непрофесійних художників і чому вони й досі так подобаються глядачу.

 

Довгий час  українське наївне мистецтво не викликало інтересу широкої громадськості, входячи в коло професійних інтересів кола дослідників. Тільки нещодавно вітчизняні галеристи нарешті усвідомили його художню цінність і вартість колишнього «сільського декору» почала невпинно зростати. «Чисте мистецтво» — проект музейного рівня, підготовка якого зайняла в команди близько 6 місяців. Його кураторами стали Лідія Лихач і Петро Гончар. Проект створений спільно з Національним художнім музеєм України, Національним музеєм українського народного декоративного мистецтва України, Музеєм Івана Гончара, Полтавським художнім музеєм ім. Миколи Ярошенка, Музеєм народної архітектури і побуту України “Пирогів”. 

 

 

Масштабна експозиція розміщена в 10 залах і побудована на співставленні непрофесійного і досвідченого мистецтв. Таке художнє рішення пояснюється бажанням не зловживати емоціями естетичного захоплення і врівноважити їх роздумами над проблемою вичерпності образів в сучасній візуальній культурі. Отже, повернення до незаплямованого, майже дитячого сприйняття стає для  сучасників способом відшукати нові ідеї і шляхи для самовдосконалення. Ще авангардисти, вперше продемонструвавши наїв у музеях, намагалися запозичити у авторів стан видозміненої свідомості, в якому чим простіше сутність речей, тим більш значущими вони є.

 

 

Під терміном «наїв» мистецтвознавці розуміють творчість художників, які не маючи професійної художньої освіти, відтворювали вигадану реальність на власний розсуд, нехтуючи правилами перспективи і композиції. Наївне мистецтво 20 століття характеризується ясністю і формальною безпосередністю художньої мови. Незважаючи на зовнішню простоту і декоративність, воно все ж таки суттєво відрізняється від примітивізму, адже зберегло щирість і стало ліками від втоми для культури сучасності. Воно відмінне від авангарду (не хизується довершеною технікою), кітчу ( його простота не є театралізованою і надуманою) і народної творчості (в ньому наявний амбіційний митець з власною неповторною манерою письма). Нестача академічної бази компенсувалася багатою фантазією художника і сміливістю експериментувати, не боячись осуду критики чи вибагливого глядача.

 

«Наївним мистецтвом ми з Петром Гончаром почали займатися давно. В 1997 році навіть зробили окреме видання журналу «Родовід», присвячене цьому явищу і вже тоді зрозуміли, що воно потребує ґрунтовного вивчення. Відтоді пройшло більше двадцяти років, за які нами були організовані персональні виставки Панаса Ярмоленка, Якова Ющенко, а також проект «Збережене сонце». Ідея створити виставку-розповідь цінна саме тим, що наїв в залі знаходиться поряд з предметами сучасного мистецтва, взаємодіючи, але не конфліктуючи з ними», — коментує куратор Лідія Лихач.

 

 

Перший зал присвячений темі оригіналу і копії, що набуває величезного значення в контексті розвитку тиражної продукції. Важливо, що традиційне малярство ставиться до цього стримано, адже в народній культурі сам процес продукування задля поширення є нормою. Одним з найвиразніших експонатів є робота канадської художниці українського походження Наталки Гузар «Україна і я». До речі, за словами куратора Лідії Лихач, саме Наталка навчила її придивлятися до деталей на картинах наїву: «Білокур не малює ботаніку, кожна квітка має свою душу»,  — згадує пані Лихач слова Гузар. Далі проект досліджує, що є копією для «чистого» художника. Сільські пейзажі Миколи Пимоненка і Костянина Трутовського активно тиражувалися за радянських часів, прикрашаючи конверти і святкові листівки, які митці-самоучки брали за основу своїх робіт.

 

 

В авторів наївного мистецтва переважають сюжети соціально-побутової тематики. Завдяки спонтанності і розвиненому емоційного інтелекту, їм вдається зафіксувати дещо ефемерне, невидиме для ока дорослої людини. Саме тому картини здаються суцільним нагромадженням краси, навіть якщо зображені звичайні сцени: прання білизни, збиральництво чи прогулянка у власному саду. Так робота Ганни Готвянської, на якій жінки вимочують в річці полотно, датується 1994 роком, і являє собою спогад із власного життя, в що сучасному глядачу складно повірити. Також уваги заслуговує серія Владислава Краснощока «Негативи зберігаються», створена за принципом розфарбування старих фотознімків яскравими кольорами.

 

 

В наступному залі поєднані роботи Марії Примаченко і гіпнотичне полотно Арсена Савадова. «Ви не знайдете кращого знавця творчості Примаченко! Савадов розуміє кожен рух її пензля, він може годинами говорити про неї», — каже Лихач. Класик сучасного українського живопису вводить у свій агресивний трансавангардний простір дивакуваті образи Примаченко, немов перевіряючи, чи зможуть вони отримати нове життя, чи встоять перед спокусами сьогодення. Подібно до Примаченко, Савадов здійснює подорож вглиб міфу, приходячи до архетипу, першообразу, а тому речі на його полотні набувають гротескного вигляду.

 

Далі проект продовжує оповідь авторів сучасності про чисте мистецтво. Так діалог між онуком і дідом, художником наїву Гнатом Тарасюком і митцем Олегом Грищенком виглядає як справжнє протистояння старого і нового світу. Роботи Олександра Ройтбурда навпаки перегукуються з картинами одеського художника-примітивіста Георгія Малявіна, якого і відкрив Олександр Анатолійович, мандруючи рідною Одесою.

 

 

Портретна частина виставки — одна з найвиразніших, адже у глядача є унікальна можливість роздивитися обличчя минулих поколінь, простеживши нерозривний зв'язок між ними. «На жаль, більшість прізвищ портретистів залишаються невідомими, проте саме сила і краса, яку випромінюють ці зображення, — найбільше досягнення майстрів», — згадує пані Лідія. Яскравим акцентом проекту стала відеоінсталяція сільської хати Поліни Райко. Куратори розповідають, що незадовго до свого 65-річчя жінка втратила всіх близьких і вирвавшись з-під гніту власного сина, почала розписувати дім, що на Херсонщині.

 

Виставку по праву можна назвати ковтком свіжого повітря, адже наївне мистецтво виключає політичну і соціальну проблематику. Натомість пропонує чуттєве світосприйняття, фіксуючи переживання, які близькі кожному. Головна цінність українського наїву в тому, що він показує роботу з чистою свідомістю, не вдаючись до критики, переосмислення чи дослідження природи зображального мистецтва, яке часто позбавляє нас права насолоджуватися ним.