Девід Кроулі − професор Школи гуманітарних наук Королівського коледжу мистецтв у Лондоні, куратор, автор низки наукових видань. Характерною рисою наукового стилю Кроулі є неординарність досліджень, захоплення і прискіпливість по відношенню до тих речей і явищ, від яких ми прагнемо якомога більше віддалитися − так, соціалізм і його масову культуру фахівець розкладає й аналізує з любов’ю і трепетною прихильністю. Назви його книг, наприклад, Pleasures in Socialism: Leisure and Luxury in the Eastern Bloc, Style and Socialism, The Power of Fantasy: Modern and Contemporary Art from Poland, чітко дають зрозуміти, що від цієї людини можна чекати чогось цікавого, а головне − схожого на діалог.

 

Візит Девіда Кроулі до Києва відбувся за сприяння Британської Ради в Україні, на запрошення Національного Музею Революції Гідності та Мистецького Арсеналу в рамках реалізації культурно-освітньої програми «Арсенал Свободи». Анастасія Герасимова поспілкувалася з науковцем про критичне мислення, пропаганду та небезпеки медій.

 

Девід Кроулі. Фото: Богдан Пошивайло

Що вас як науковця привабило у мистецтві Східної Європи: його риси, сформовані ізольованістю, пошук образів, які б діяли всупереч офіційним художнім методам?

Я мешкав у Польщі кілька років, починаючи з 1987-го. Для молодого англійця, який за своїм світоглядом був соціалістом, ця країна мала здаватися дуже привабливою. Втім її міфологія виявилася сірою. Але мене вразило те, наскільки активним є андеграундне мистецьке, музичне життя. Саме цей зріз хотілося дослідити глибше. Так, думаю, що ізольованість відіграла тут певну роль.

 

Ізольованість чи, більшою мірою, заборона?

Це дуже цікава тема, зважаючи на мої ліві погляди. Так, існувало офіційне і опозиційне мистецтво. Дві парадигми світобачення. Лояльні до влади митці та дисиденти. Але мене завжди цікавило те, що утворювалося на перетині цих двох по-своєму потужних явищ. Коли в Польщі я стикнувся з андеграундом, то побачив альтернативне візуальне мистецтво, познайомився з місцевим панк-роком. Цей матеріал важко було накласти як на офіційні, так і на дисидентські категорії. Так у країнах колишнього Соціалістичного табору, Польщі, Чехії, Угорщині утворювався унікальний культурний простір.

 

Якщо в радянську добу образи на плакатах програмували на певне світосприйняття, стиль життя, то чи сильно змінилася мова впливу на масову свідомість з тих часів?

Мені здається, що змінилася не стільки мова, скільки люди. Коли радянські громадяни дивилися на плакати, вони сприймали їх з адекватною іронією, а почасти навіть і з цинізмом, адже невідповідність з реальністю важко було не помічати. Тепер функцію пропаганди перебрала на себе реклама. Але через надмірний потік інформації люди втратили здатність критично мислити, аналізувати образи, якими вона промовляє. Тому, можливо, реклама і стала новим видом пропаганди. За кілька десятиліть кардинально змінилися засоби, які передають інформацію, впливають на масову свідомість. Зараз ми носимо їх у кишені. Інформація йде за нами повсюди. Мені дуже цікаво, чи дозволяє взаємодія між людьми та інформацією з’явитися критичному її сприйняттю?

 

Виходить, що людям просто ніколи щось критично осмислювати. Крім того, британські вчені довели, що залежність від інформації шкідлива для здоров’я. То це теж особливість нашого часу?

Можливо, як і те, наскільки людина здатна концентруватися на певній інформації, знаходити альтернативні погляди на ту чи іншу проблему. Ясно, що далеко не вся інформація в світі є хорошою. Те, як вона подається, дуже часто руйнує сенси, перетворює їх, деформує. Я не можу дорікати науковцям, втім, життя і реалії змінюються. Раніше, щоб перевірити істинність певного твердження требо було звертатися до книги, тепер є телефон. Цього не уникнути, то чи варто заперечувати…

 

Як виробити здатність до критичного мислення у світі, де нікому неможна вірити?

Я би почав з того, що ретельно перевіряв джерело інформації. Треба розуміти, що за кожним ЗМІ, пошуковим сайтом, соціальною мережею стоїть бізнес і його інтереси. Можливо зараз ми нормально до цього ставимося, але варто усвідомлювати, що ситуація може змінитися, те джерело, яке користувалося довірою, може подавати спотворену інформацію, адже цього хотітимуть його власники. До цього завжди треба бути готовим.

 

У 1990 році вийшла моя книга, яка з’явилася на Google books, текст був неповний, десь відсотків 50. Мені дуже хотілося, щоб її прочитали люди з будь-якої країни. Тоді я звернувся до адміністраторів і попросив додати книгу повністю. Але мені відмовили, хоча всі права на видання належали мені… Я розповідаю це до того, що інтернет створив не свободу інформації, а її ілюзію, яка базується на бізнес-інтересах інших людей.

 

Проблеми, про які ми зараз говоримо, є важливими, по суті, для критично малого відсотку населення. І так, власне, у будь-якій країні. То чи є сенс сподіватися, що можна ставити запитання про інформацію та маніпуляції неї перед більш широкою аудиторією?

Мені здається, що такі питання варто піднімати для широкої аудиторії. Для неї це теж важливо, адже користувачі соціальних мереж навіть не усвідомлюють, під який тиск і вплив алгоритмів вони підпадають. Facebook постійно підсовує інформацію про те, що відбувається поруч, хто чим цікавиться. Його алгоритм підсвідомо підштовхує людину до якихось речей, дій, емоцій, моделей поведінки. На мою думку, це може набути загрозливих масштабів та наслідків. Регулювати ситуацію може лише держава, яка здатна взяти під контроль бізнес, але ж він не хоче підкорятися.

 

Наостанок хочеться поговорити про колективну та індивідуальну ідентичність…

А що таке колективна ідентичність? Що таке індивідуальна свобода? Стосовно України, то відповіді на ці запитання повинні давати українські митці. Кожна виставка за кордоном − це можливість розповісти свою історію, описати сьогодення.

 

Так, але траплялися випадки, коли наших митців звинувачували у плагіаті.

Я не вірю в риторику про те, що українські художники когось копіюють. Я вірю в інтернаціональні творчі феномени, споріднені думки та ідеї.

 

Вивчаючи історію, її паралелі та мистецькі образи, пов’язані з тією чи іншою епохою, чи змогли ви для себе знайти рецепт того, як уникнути помилок минулого?

Ні! Це можуть подужати  інституції, які більш глобально займаються вивченням мистецтва та історії. Так само важливим є колективне і особистісне прагнення свободи та незалежності від минулого в середині того чи іншого суспільства.