19 грудня виповнилося б 70 років Ігорю Диченку − видатному українському мистецтвознавцю, колекціонеру, який відкрив світу явище українського авангарду. Спогадами про нього ділиться професор Дмитро Горбачов.

 

Всі визначні музеї світу починалися як приватні колекції: Лувр це збірка французьких королів, Ермітаж – цариці Катерини ІІ та козака-вельможі канцлера Безбородька, Уффіці – родини флорентійських правителів Медічі. Назви закладів Гуггенхайм, Третяківка, музей Ханенків говорять самі за себе. Наше покоління стало свідком подібного процесу. Першокласна збірка видатного колекціонера Ігоря Диченка з волі збирача та його дружини Валерії Вірської-Котляр стала власністю держави. Цей скарб було подаровано Мистецькому Арсеналу за активної участі тодішнього директора музейного комплексу Наталії Заболотної.

 

Українську інтелігенцію, здавалося, більшовики-шовіністи вирубили у пень. На наших очах вона відродилася, і чи не наймолодшим шестидесятником був Ігор Диченко. Ще школярем він заприязнився з Анною Ахматовою, про що розповів мені 1963-го року, коли прийшов до запасників Музею українського образотворчого мистецтва. Ігор тоді вже віршував кількома мовами з французькою включно. Нині його ім’я асоціюється з колекцією картин, що вона зажила міжнародної слави.

 

Валерія Вірська, вдова Ігоря Диченка, поруч з Наталією Заболотною

 

Колекція складалася на моїх очах. Зразковою приватною збіркою була на тоді колекція лікаря Давида Сігалова. Той збирав переважно естетів-міріскусників, яких офіційне мистецтвознавство цькувало, закидаючи їм феодально-дворянські смаки. Молоденький Ігор Сергійович ризикував ще більше: він став відкривачем, збирачем і палким прихильником тоді ще невідомого у світі українського авангарду. Тих митців розстрілювали, вигонювали зі спілки художників, «били рублем», тобто не давали заробітку, і ганьбили майже нецензурним словом «формалісти».

 

Диченко подався в мандри до зацілілих авангардистів та їхніх родичів. У пошуках за скарбами він сходив, із`їздив, дослідив, оприлюднив великі географічні й культурні пласти. Діапазон мандрівника простягався від Львова до Москви з транзитом через Київ та Харків. У Харкові вдова Василя Єрмилова була зворушена, що її битого-перебитого чоловіка цінує молоде покоління в особі Ігоря Диченка. Вона тішилася тим, що юнак навіть пропонує за його твори живі гроші – свою студентську стипендію. Єрмилівські рельєфи з Ігорової колекції об’їздили вже півсвіту. Аукціонна ціна на Єрмилова сягає багатьох сотень тисяч долярів. «Жодна з картин моєї колекції, – казав Ігор Сергійович – нині мені фінансово неприступна».

 

Василь Єрмілов. Геометрична Композиція. З колекції Ігоря Диченка

 

У Львові молодого мистецтвознавця привітали експресіоніст Леопольд Левицький і бойчукістка Ярослава Музика. Я сам чув від неї вельми схвальні відгуки про Ігоря та його бездоганний смак. Львів’яни  залюбки дарували йому свої твори. Про Ярославу Музику Ігор написав яскравий міні-есей для часопису «Вітчизна». Там був пасаж, який звеселив художницю: «Вона любить подорожувати. Вона побувала і в Парижі, і в Сибіру». Проте з цензурних міркувань не було сказано, що до Сибіру вона потрапила примусово, як зв’язківка Романа Шухевича. Як бачимо, Ігор вільно володів також і езоповою мовою.

 

Київ. 1960-ті. Інтелігенція з подивом дізналася про українського Пікассо Олександра Богомазова. Один з перших його шанувальників – Диченко. Щось ним куповано, щось даровано удовою художника Вандою Вітольдівною. Диченко – один з перших дослідників і публікаторів Богомазова. Його стаття в паризькому журналі 1980-х «А – YА» з великою кількістю репродукцій була на ту пору найавторитетнішою.

 

Його авторитету мистецтвознавця і збирача не змогла перешкодити навіть комуністична залізна завіса. Через її дірки і шпарки до цивілізованого світу просочувалася інформація про Ігоря Розкішного, як величали його на Заході на кшталт Лоренцо Медичі.

 

Ігор Диченко

 

Якось до Києва потрапила добірка картин учнів Малевича. Пригадую, як Ігоря Сергійовича запросили на оглядини і він вибрав і придбав найліпшу. За рік він переконався і переконав фахівців, що то є живопис самого метра Казимира Малевича. Ця абстрактна супрематична композиція створює враження невагомості, площини наче ширяють у космосі. Жодний послідовник Казимира Великого (як жартома йменував себе засновник супрематизму) не міг досягнути такого «безвесия».  Картину виставляли майже на всіх континентах, окрім Антарктиди. Малевичезнавці світу віддали належне гострому окові І.С. Коли поляки виставили у Варшаві Диченкову колекцію, то каталог вони назвали «Малевич +».

 

Українська діаспора Москви визнала його за свого історіографа. Олександр Тишлер  дарує землякові свої лірично – фантастичні твори. Бойчукістка Оксана Павленко казала мені, що Ігор повернув їй впевненість у правоті бойчукізму, яка похитнулася після розстрілів і несамовитого шельмування її київських вчителів й однодумців. «Але інтерес Ігоря Диченка, Бориса Лобановського до нашого доробку вдихнув нові сили», казала вона. До речі, після відвідин московської квартири Оксани Павленко я став палким прихильником школи Михайла Бойчука. Київські художники визнали Павленкову картину «Тіпає коноплі» з Ігорової колекції шедевром монументалізму.

 

Побував він у Москві і на горищі біля Нікітських воріт, пристосованому під житло, де мешкала муза великого Велімира Хлєбникова художниця Марія Синякова «з очима великими Богородиці». Її акварелі, яскраві, як українські розмальовані паперові ікони, стали окрасою зібрання. Марія Михайлівна розповідала Ігореві те, що й нам: «У селі  приклеїлось до нас з сестрами прізвисько «синяки-голяки» - чому? Бо вдягалися коротко, інакше, як інші. Носили завше барвисті блузки з великими декольте. Влітку ми загоряли на сонці – такого ще не знали у глухій провінції. Хлєбников увів се прізвисько до одного із своїх віршів, але замінив на «синголи» – коментатор потім написав учено, що йдеться про невідоме монгольське плем’я. Смішно. Адже то про нас:

 

Вперед! Вперед! Ватаго!

Вперед! Вперед! Синголи!

 

Те село Красна Поляна під Харковом згадую як найпрекрасніший час у моєму житті. Більшу частину з моїх картин там малювала».

 

Акварель Синякової «Вигнання з раю», придбану І.С., присвячено першій світовій війні: янгол з вогненним мечем злітає в осяйний Едем у момент найвищої насолоди закоханих. Відтяті голови сумно заплющили очі.

 

Й ось збірка набуває світової слави. На епохальну виставку «Париж – Москва» запрошують картини Віктора Пальмова й Василя Єрмилова. Власникові тих творів, за радянськими правилами, виїзд до гнилого Заходу був протипоказаний. Натомість подивитися експозицію «Москва – Париж» у столиці СРСР ми, кияни, змогли по повній програмі. Ми з Ігорем раділи тим, що два найбільших експонати тієї виставки належали українським авангардистам – Василеві Єрмилову і Володимирові Татліну.

 

Віктор Пальмов. Варіація на тему Гогена, 20-ті роки. З колекції Ігоря Диченка

 

Американська амбасада у Москві виставляє у своїх стінах його колекцію. І це за совєцьких часів! Мистецтво України, яке звикли вважати невилазно провінційним, виявилося співмірним світовим досягненням. Я пригадую, як ми з французькими мистецтвознавцями подружжям Маркаде прийшли до Ігоря Диченка в помешкання на Прорізній. Кавказький пейзаж Богомазова викликав їхній захват і порівняння з класиками західного малярства. А сценографічні проекти Вадима Меллера в очах іншого відвідувача – князя Микити Лобанова-Ростовського – не поступалися Олександрі Екстер і самому Жоржу Браку.

 

Численні публікації давали право на членство у Спілці художників. Рекомендували його видатні художники Глущенко, Касіян. Проте секція мистецтвознавства пручалася. То брехали, що загубили документи, то сподівалися, що його нарешті каратиме КГБ. На мої питання відповідали ображено: у нього колекція, а в нас нема, значить, він украв. Цензорсько-репресивний характер творчого колгоспу, себто спілки художників, спрацював з точністю автомата.

 

Є у Києві широко відома установа ЦДАМЛМУ – Центральний державний архів-музей літератури і мистецтв України. При початках його роботи бачимо нашого героя. Дотепний Ігор згадував похмурі рядки Павла Тичини:

 

Це що горить: архів, музей? –

а підкладіть-но хмизу!..

З прокляттям в небо устає

новий псалом залізу.

 

Заслуга Диченка у тому, що він сформував фонд свого улюбленця Олександра Богомазова – листування, теоретичні трактати, малюнки, світлини, газетні вирізки. Дехто з молодих співробітників брав під сумнів значимість трактату «Живопис та елементи», написаного 1914 року. Та сумніви відпали, коли французький мистецтвознавець Андрій Наков, перечитавши в архіві цей документ, назвав його пророчим, бо Богомазов де в чому випередив теорії визнаних метрів Василя Кандинського і Казимира Малевича. «Живопис та елементи» вперше був оприлюднений 1991 французькою мовою.

 

Дмитро Горбачов

 

Зворушливим виглядає у цьому фонді листування Богомазова з дружиною Вандою. Щоправда, прочитати їх було непросто: обидва писали найдрібнішими літерами, які мало відрізнялися одна від одної. Диченкові так і не вдалося до кінця їх дешифрувати. Це вдалося зробити терплячішому за нього літераторові-архівісту Миколі Шудрі. Ті тексти сповнені величезного кохання до Ванди Вітольдівни і мудрих міркувань про мистецтво: «Те, що відчуває моя душа від яскраво-сяйливого снігу, від прозорої мережі дерев, од голубих тіней, - та радість і захоплення не вкладаються у рамки натуралізму, бо в душі виникають свої ритми як відгук на все побачене очима». Диченко трактував творчість Олександра Богомазова як відгук на вселенські ритми, як формулу космізму.

 

Послухаймо самого Диченка про твори Богомазова з власної колекції: «Львівська вулиця Києва» 1914 сполучає у собі впевненість аналітика, який глибоко відчуває арифметику ритму, з пустуванням імпровізатора. Тут він вживає футуристичний метод передачі елементів руху і завмирання окремих фаз ритму. Тут Богомазов вводить незвичний ракурс, котрий випереджає експерименти хронікального кіна 1920-х.

 

Парні абстрактні композиції 1914-15: світ швидкостей та іншого виміру несе відчуття незвичного простору, що він не знає ані виднокола, ані границь. Портрет 1916 то зчеплення стрімких парабол, пунктирів, еліпсів. Богомазов розкладав зображення на знаки і наново збирав їх у графічній єдності.

 

У картині «Тюрма» 1914 художник ліпить небо зі згустків кольорових мас найтемнішої тональності. Заціпеніла крихітна фігурка вартового на клаптику білої стіни. Цю картину репродуковано у п’ятому томі «Історії українського мистецтва». Кращі його творіння гідні патенту винахідника, оскільки Богомазов – раціоналіст вміє формулювати те, що йде від інтуїції, спокуси і програмного експерименту».

 

Олександр Богомазов, «Тюрма». З колекції Ігоря Диченка

Олександр Богомазов. «Космос», 1910-ті. З колекції Ігоря Диченка

 

Відомий західний колекціонер Микита Лобанов-Ростовський, який часто відвідував Радянський Союз у якості фінансиста, склав цікаву статистику: в СРСР існують двадцять мистецьких колекцій міжнародного класу. З них шістнадцять – у Москві та Ленінграді, чотири – в Києві. Одна з них – Диченкова, три інші – вже згадуваного Давида Сігалова, Юрія Івакіна та Бориса Свєшнікова.

 

За останні десятиріччя, коли зникли залізна завіса й цензура, цю колекцію бачили американці і французи, поляки і голландці, росіяни і данці. Мав рацію Віталій Коротич, коли ще 1960-х пророче прорік: зараз Вас відвідують одиниці, а за 20 років ці картини будуть потрібні цілому світу.

 

Ігор Диченко був театральна людина. І в його колекції чи не на першому місці була сценографія – Анатоль Петрицький, Вадим Меллер, Олександр Хвостенко-Хвостов, Ісак Рабинович. Твори Олександра Хвостова опинилися у нього ось за яких обставин. Дочка художника Тетяна Хвостенко попрохала Ігоря Сергійовича упорядкувати разом з нею батьків архів. Сценографію 1920-х років пані Тетяна подарувала йому, а інші твори були розподілені між різними музеями Києва. Сенсаційними виявилися конструктивістські ескізи до опери Ріхарда Вагнера «Валькірія». За кордоном їх визнали  чи не найкращими проектами в оформленні Вагнерової спадщини. Могутній музиці відповідала монументальність і рухливість сценічної установки. У щитоподібній формі панно знайшла втілення тема войовничого Гундінга, у м’якій формі кола – тема жіночної Зіглінди.

 

Відкриття виставки колекції Ігоря Диченка «Арлекін іде...». Мистецький Арсенал, 2015

 

Безприкладним є ескіз конструктивної установки з кіноекраном  до п’єси Ептона Сінклера «Моб», поставленої на харківському кону режисером-експериментатором Борисом Глаголіним. Моб – натовп люмпенів, страшний в своєму анархізмі. Для киплячого котла людей, ідей, почуттів, візій Хвостов створив своєрідний регулятор – пряму й міцну ферму рухомого мосту (міст над прірвою – відчував глядач), що правив за майданчик для гри і опору для кіноекрана.

 

А ескізи Анатоля Петрицького до балету «Корсар» потрапили до колекції Диченка з майстерні Василя Єрмилова, який врятував їх з полишеної Петрицьким майстерні  під час німецької окупації Харкова. Натомість живописну роботу «Порт» було подаровано сином Петрицького, який разом з І. С. систематизував батьків доробок.

 

Збирав Диченко і сучасне малярство. Його друзями були художники – шістдесятники, сімдесятники, вісімдесятники. Серед його друзів і шанувальників багато знаменитостей: Сергій Параджанов, Микола Бажан, Віктор Некрасов, Іван Дзюба, Іван Драч, Маріс Лієпа, Павло Загребельний, Анатолій Звєрєв, Вадим Скуратівський, Зінаїда Піскорська, Ліля Брік, Джеймс Олдрідж, Моріс Бежар, Володимир Стенберг, Григорій Кочур, Леонід Череватенко, Джон Болт і Ніколетта Міслер, Тетяна Таякіна і Валерій Ковтун, Алла Горська і Віктор Зарецький і багато інших...

 

Принагідно згадаємо й міста на глобусі, де виставлялися зібрані ним твори: Київ, Тулуза, Мюнхен, Загреб, Париж, Чикаго, Нью-Йорк, Вінніпег, Токіо, Лондон, Одеса, Варшава, Катовіце, Санкт-Петербург, Москва…

 

Анатоль Петрицький, «Гавань». 1931−32. З колекції Ігоря Диченка

 

В кількох потужних виставках Мистецького арсеналу – «Велике й Величне», Антикварний салон – 2013, «Сцена українського авангарду» – картини з його зібрання справляли сенсаційне враження.

 

Ігор Сергійович зібрав пречудову колекцію стародавніх галицьких ікон. Була у нього рідкісна релігійна картина доби бароко «Пелікан» – алегорія Ісуса Христа, яка зображує птаха, що він годує пташенят власною кров’ю. Ігор любив і барокову поезію, зокрема зворушливий вірш Климентія Зиновієва:

 

Ізвикли коти очі жмурить, глави ховать.

Їм ся видить – ніхто юж не буде видать.

І дух любять, на печі собі потягають,

А зіскочивши з печі, по горшках никають.

 

Також подобався йому вірш Івана Мазепи:

 

Всі покою щиро прагнуть,

Та не в єден гуж всі тягнуть.

Той направо, той наліво.

А всі браття, то то диво.

 

Ця поезія разом з картинами Пальмова, Богомазова, Малевича, Єрмилова, Тишлера, Нікритина, Павленко, Заливахи, Довгаля увійшла  до унікального арт-календаря 2015 «Український авангард. Вибрані твори з колекції Ігоря Диченка». Сумно, що ця мистецька акція стала останньою на земному шляху Ігоря Розкішного…

 

Ігор Диченко

 

У пам’яті друзів Ігор залишиться блискучим, талановитим, артистичним. Відкриваючи сценографічну виставку зі своєї колекції в Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України, Диченко несподівано з’явився в червоному плащі та сріблястому шоломі. Замість привітати присутніх, він виголосив:

 

Как молодой повеса ждет свиданья

С какой-нибудь развратницей лукавой, …так я

Весь день минуты ждал, когда сойду

В подвал мой тайный, к верным сундукам…

 

Презентуючи свою колекцію, Ігор Сергійович символічно обрав саме монолог Скупого лицаря, тонко й іронічно натякаючи на психологію збирача. Пушкінські рядки стали іносказанням його ставлення до колекції, справи всього життя:

 

…Так я, по горсти бедной принося

Привычну дань мою сюда в подвал,

Вознес мой холм — и с высоты его

Могу взирать на все, что мне подвластно…

 

Я певен, що така видатна збірка, якою наразі опікується Мистецький арсенал, варта постійного експонування.