У грудні 2016 року Музей українського живопису, художньо-просвітницька інституція Дніпра, історія якої налічує більше трьох років, а приватна колекція – більше чотирьох тисяч художніх об’єктів, прихистив кілька десятків робіт у техніці гарячої емалі, виконані киянином Олексієм Ковалем протягом останніх 10 років.

 

Експозиція, що отримала назву «Зимовий сад», включає твори з усіх циклів митця, виконані як у «чистій» техніці гарячої емалі  (запечене скло на травленій мідній пластині), так гібриди – оздоблені емаллю колажі, живопис, графіка, скульптурні форми. Назву «Зимовий сад» кураторка Ніна Бурневич та працівники галереї пропонують сприймати як синонім добірки найвдаліших робіт митця, які, у єдиній експозиції (що зайняла аж три виставкові зали), покликані замикати відвідувача в медитативній оранжереї, створювати атмосферу захищеності, комфорту та виваженості. Втім, бажанням заколисати та замилувати глядача автор не обмежується: багатошарова змішана техніка викликає відчуття поліфонії та дає можливість прочитати окрему роботу та виставку в цілому в рамках того коду, який нам ближчий.

 

Олексій Коваль. Ragasthan portrait, 2013; мідь, емаль, левкас, олівець, авторська техніка (фрагмент)

Тут і далі – фото з архіву Музею українського живопису

 

Контекст автора і філософія матеріалу

 

Технологія художньої емалі стара, як світ. Подейкують, що до нашої ери нею неабияк захоплювалися стародавні перси. Трудомістка і одна з найбільш дорогих художніх технік, що авторитарно вимагає від автора майстерності та ідейної стабільності… здається фантастикою, що емаль все ще зацікавить когось в ХХ столітті, а тим більше у столітті ХХI-ому. У час, коли твори хірургічно відповідні задуму митця, програмують і друкують за секунди, а якщо й виготовляють «ручним способом», то у «миттєвих» формах та форматах, якими є замальовка, графіка, фотографія тощо. Максимум часу на пошук ідеї, мінімум – на її механічне втілення. Виняток становлять лише ті твори, у яких акцент з результату зміщено на процес. Чи можна віднести до них твори Коваля – розмірковуватимемо згодом.  

 

Олексію Ковалю 39 років, з них шістнадцять він присвятив монументальному живопису, як зізнається – переважно комерційного характеру, десять – опануванню техніки гарячої емалі. Останню слід відрізняти від роботи емалевою фарбою, яку використовували абстрактні експресіоністи ХХ століття.

 

Олексій Коваль. «Лілеї на чорному тлі», 2016; мідь, емаль (фрагмент)

 

Художній засіб Коваля вимагає від майстра принаймні трьох речей – технічної точності та обережності (виготовлення завершеного твору передбачає понад два десятки процесів, помилка в кожному означатиме зіпсований матеріал та невисловлену ідею), знання художнього потенціалу матеріалу (як за допомогою емалі реалізувати художній задум) та терпіння (на створення навіть невеличких робіт йдуть сотні годин).   

 

Перехід від монументального живопису, розпису стін та проектування вітражів до іншого творчого методу, візитівка якого – умовно вічне життя, лише на перший погляд здається випадковим. Насправді всі техніки Коваля – від декоративного розпису стійкими до вологи, температури та променів фарбами до емалей на мідних, срібних та золотих пластинах – тяжіють до матеріального безсмертя. Сам автор стверджує: емалі обрав із практичних міркувань – тривкий матеріал та стійкий пігмент є гарантією налагодження діалогу митця з нащадками. Це спілкування подібне до того, як давньоєгипетські та давньогрецькі майстри спілкуються сьогодні з сучасним глядачем у музеях через знайдені археологами ювелірні прикраси та кераміку.

 

Олексій Коваль на вернісажі проекту «Зимовий сад», Музей українського живопису (Дніпро)

 

«Зимовий сад»: конфлікт модернізму та постмодернізму

 

Перша спокуса під час огляду експозиції Коваля – оцінити роботи з позиції майбутнього. Чи буде тематика серій відповідати запитам нащадків? Чи варті вони стати візитівкою твоєї ери, переживши мистецтва, чия провина лише у фізичній вразливості? Чи має митець право на художнє висловлювання за допомогою вічного матеріалу, а відтак – на вічне художнє висловлювання? І що є справжнім безсмертям у мистецтві – безсмертя матерії чи ідеї? Приміром, театральне мистецтво позбавлене матеріальних носіїв, що не завадило давньогрецьким трагедійним сюжетам просочуватися на сучасну сцену, а відтак – і забезпечити собі діалог з глядацьким залом нащадків.  

 

У ХХ столітті, в епоху серійного виробництва та перевиробництва у всіх сферах, в тому числі у мистецькій, перед суспільством постало питання збереження екології та дотримання ідеалів сталого розвитку. Якщо художник створює об’єкт – він має інший об’єкт знищувати: у протилежному випадку суспільство захлинеться матеріальними продуктами культури. Не дивно, що постмодерні митці, визнаючи інтегрованість у світові процеси, звертаються до тих форм мистецтва, що жити в часі та просторі не здатні – перформансу, акціонізму, інсталяції (що не є дією відносно вже створених об’єктів).

 

Олексій Коваль. «Зустріч», 2015; мідь, емаль, левкас, авторська техніка

 

Оцінюючи ж творчість Олексія Коваля, вдається зафіксувати характерну рису мистецтва українських сучасників – в той час як європейське мистецтво переосмислило та переступило модернізм із його спростуванням Традиції та «смертю краси», пережило постмодернізм із цитатністю, самоіронією та запереченням матеріальності, та упевнено заходить на нову ще безіменну культурну віху, – українське мистецтво осягає відкриття початку минулого століття, подекуди спираючись на милиці радянсько-релігійних канонів (монументальність, пишна декоративність, узагальненість ідеї, націленість на вічність, відстороненість від актуальних світових проблем). Щоб упевнитися в справедливості останнього, слід згадати, як часто під час відкриття виставки «Зимовий сад» з вуст кураторки та автора звучала рудиментарна для постмодерністичного мистецтва теза: «демонстровані твори мають приносити радість».

 

Навіщо йти в «Зимовий сад»?

 

Всеохопна персональна виставка – така, якою є «Зимовий сад», що включає всі емалеві цикли митця – нетипова подія в житті відносно молодого за мірками художнього досвіду митця, чиє ім’я не канонізоване вітчизняною критикою. Проте саме такі виставки дають можливість повноцінного знайомства зі особистістю художника, його потенціалом, колом ідейних зацікавлень. Єдине, чого вимагають роботи – знання приватного та історичного контексту їх створення. З першим ви зможете познайомитися на початку експозиції, з другим – із загальнодоступних джерел від української Вікіпедії до статей на даному порталі. Відтак, «Зимовий сад» – є чудовою можливістю принаймні частково відповісти для себе на питання,  яким є портрет сучасного митця середньої величини.

 

Олексій Коваль. «1916», 2016; офорт, срібло, акварель

 

Не слід забувати, що для ерудованої людини, «Зимовий сад» буде сповнений інтригуючих алюзій, промовистих (хоч і не завжди, за словами автора, свідомих) цитат та перегуків.

 

У одному із залів на думку вам спадуть «Водяні лілії» Клода Моне, а у протилежному – «золоті» практики Густава Клімта, близького до Олексія Коваля і біографічною деталлю. Австрійський сецесіоніст так само починав із фресок та продовжував «осяяними радістю» творами – згадаємо лише «Бетховенський фриз». До діалогу друкованого та рукотворного, а разом із тим – чорно-білого та кольорового, серійного та індивідуального, розпочатого Ворголом і продовженого Баскією, долучається і автор.

 

У своє чергу, з емаллю, якщо вірити прес-релізам MoMA, експериментували абстрактні експресіоністи, зокрема Джексон Поллок («Осінній ритм (Номер 30)», 1950) та Виллєм де Кунінга («Жінка II»,  1949), цінуючи в матеріалі здатність повністю і назавжди вкривати поверхню, стійкість, відсутність фактури «пензлика» та фатальність – емаль робить кожну мить експресіоністичних практик незнищенною, назавжди задокументованою. Дані ідеї є співзвучними твердженням Коваля, висловленим під час відкриття «Зимового саду».

 

Олексій Коваль. «Перше побачення», 2016; мідь, емаль, левкас, авторська техніка

 

Поціновувач вітчизняного мистецтва ХХ століття може віднайти спільні та відмінні риси у роботі з емаллю та колажами харківського генія 60-х Вагрича Бахчаняна та Олексія Коваля, митця сучасного. І хоча подібне технологічне співставлення, на перший погляд, здається поверховим та недоречним, не слід відмовлятися від нього. Український дискурс відчайдушно потребує хоч якихось паралелей для свого зміцнення. Шкода лише, що з тими ж емалями Бахчаняна доводиться знайомитися через оповідання-спогади Едуарда Лимонова, а ніяк не з довідників, каталогів виставок чи досліджень: «Тип в засаленной кепочке, остроносый и бледный – такими в советских фильмах изображают дореволюционных умирающих с голоду рабочих — сказал, что Бахчанян оскорбил советскую женщину-мать тем, что разлил эмаль особым образом, вылив ею грубое тело на тяжелых эмалевых ногах и с такими же руками-обрубками…» («Молодой негодяй», 1986).  

 

Як би там не було, емаль у сучасному мистецтві є настільки рідкісним явищем, що варто скористатися можливістю познайомитися з митцем, що здатен розмовляти з глядачем її мовою.

 

Виставку робіт Олексія Коваля «Зимовий сад» відвідати можна з 2 грудня по 18 січня, з 11:00 до 17:00 за адресою: Дніпро, Троїцька площа 5-А (Музей українського живопису).