5 березня у Дніпропетровському художньому музеї завершився черговий проект, що організаційно та ідейно зачепив три аспекти регіонального культурного життя – представив багаторічний доробок місцевого художника, актуалізував державний виставковий простір та порушив питання потенціалу місцевого осередку Національної спілки художників України.

 

Цикл Qirim (латинізована кримськотатарська версія топоніму Крим) Сергія Бурбело явив собою художню проекцію роздумів автора щодо історії півострову і був доступний для глядача у двох версіях: із кінця січня до середини лютого – у вигляді традиційної експозиції, із середини лютого до початку березня – у інсталятивній. У рамках останньої відбулася умовна анексія зали музею: експозицію було обкладено колючим дротом, що фізично відділив глядача від картин, не завадивши її перегляду.

 

Вигляд експозиції під час другої фази проекту (лютий. 2016)

 

Із появою дроту під час другої фази проекту заглибитися в «інтимну зону» полотен стало неможливим. Унеможливився і окремий перегляд кожного з них – тепер нічні кадри-пейзажі, що один за одним розказували історію Кримського півострова, злилися у єдине мерехтливе панно, яке почало існувати у своєму замкненому просторі, окремо від світу глядача. Втім, колючий дріт несподівано набував подвійної символіки – відчужені картини стали метафорою відірваності від глядача більшості продуктів Спілки загалом, а також позначили характер частини проектів музею, із їх млявою інформаційною підтримкою та суперечливим державним розкладом можливого відвідування.    

 

Нині Дніпропетровський художній музей відновив контроль над тимчасово анексованою автором територією, а серія картини повернулися до майстерні художника з тим, щоб бути доповненою напередодні нової зустріч з глядачем. Яким буде цей глядач та які саме зміни відбудуться усередині Qirim, достеменно невідомо нікому: зі старту роботи Сергія Бурбело над проектом за рік до анексії (у 2013 році) змінилася і магістральна ідея серії, її звучання. Відтак, Qirim із описового, традиційного для Національної спілки художників, циклу став дослідженням та документацією часу, а предмет зображення (дослідження) Qirim полишив межі полотен і перемістився усередину експозиційного простору та в поле реакції відвідувача.

 

Вигляд експозиції під час другої фази проекту (лютий. 2016)

 

Зазвичай планові виставки членів регіональних творчих спілок викликають трохи менше цікавості медіа, ніж, скажімо, смерть її голів (28 лютого пішов з життя голова Спілки художників Дніпропетровської області Василь Мірошниченко). Чи справедлива така реакція, зведена у правило, відповісти важко. Про всяк випадок ми вирішили піддати її сумніву цим матеріалом, а принагідно, у неформальній розмові з художником, з’ясувати,  що змушує молодого автора вішати на себ,е здавалося б, невдалий з точки зору промоції ярлик місцевого представника державної творчої спілки, як на художника, що виставляється у державній інституції, впливає поточна робота директора та куратора приватної галереї (із виставковим простором ледь не більшим, ніж місцевий художній музей), і як то воно – створювати масштабні цикли на географічних маргіналіях національної культурної життя.

 

Сергій Бурбело. «Сюйренська башта (Scivarin)», олія, полотно, левкас, 2016

 

Згідно з професійною біографією, ти є членом Національної спілки художників України. Чи є це рідкістю серед для художників твого віку і як ти сам позиціонуєш себе відносно мистецької спільноти Дніпра – намагаєшся відповідати традиції, розвиваєш певну школу, радикально суперечиш у творчості?

 

Не сказав би, що це рідкість. Наприклад з мого коледжівського курсу п'ятеро колишніх студентів наразі є членами Спілки та принаймні ще двоє мають бажання до неї потрапити. Стосовно мистецької спільноти, школи та традицій – сказав би, що намагаюся знайти власний шлях, свою манеру, набути упізнаваності.

 

Відвідувачі експозиції під час відкриття (січень, 2016)

 

Спеціально ніколи нікого не копіював і не переосмислював чужу творчість, тому, як то кажуть у кіно, «всі збіги – випадкові». Радикально суперечити немає сенсу, бо не має чіткої картинки того, чому можна було б суперечити. Зараз кожен свідомий автор намагається культивувати свою індивідуальність, несхожість на інших, що поняття школи як такої поступово відступає на другий план.

 

Загалом, яка сьогодні роль Спілки в житті митця? Чи порадив би молодим художникам рухатися у напрямку вступу до неї, чи запропонував би альтернативний шлях?

 

Для молодих митців в Дніпрі, а особливо в Києві, Спілка – це перш за все можливість  отримати державну майстерню, бо орендувати приміщення – недешеве задоволення, особливо під час війни, коли картини продаються не так часто, як хотілося б. Отже, це пільги, в першу чергу, а вже потім відчуття приналежності до певної спільноти.

 

Відвідувачі експозиції під час відкриття (січень, 2016)

Автор на вернісажу проекту Qirim у Дніпропетровському художньому музеї  

 

Не скажу, що всі, але дуже багато найвідоміших та найрозкрученіших на сьогодні українських митців є членами Спілки і я впевнений, що їм це аж ніяк не заважає. Тому молодим митцям не треба сприймати організацію як щось архаїчне і контраверсійне.

 

Щодо мого особистого становлення, мушу сказати, що спілка мала здебільшого позитивну роль. Якщо вже молодий художник вирішив професійно займатися живописом, обрав його справою свого життя, то працювати в домашній кімнаті й нікому на певному етапі не показувати плоди своєї творчості – не найкращий вихід. До речі, Спілка – це ще й можливість почути на виставках думки колег та поради, з якими, звісно, не обов'язково погоджуватися, але це стимулює.

 

Як можна сформулювати твою мистецьку місію, маніфест, якому відповідає твоя творчість, зокрема останній проект?

 

Я намагаюся консолідувати суспільство навколо конкретної проблеми та навіть загрози. Так сталося історично, чи радше нам це так підносили: українці не мають спільної історії і вороги і герої обмінюються позиціями в головах людей в залежності від їхньої регіональної приналежності. При цьому молоде покоління оговтується від радянської омани і починає мислити критично, розширюючи агностичний героїчний дискурс.

 

Вигляд експозиції під час другої фази проекту (лютий. 2016)

 

Проектом QIRIM хочеться донести співвітчизникам, що сьогодні ми втратили не просто узбережжя, як багато хто вважає, а цілий пласт історії, якою не можуть похвалитися деякі континенти. Вважаю, що необхідно висловити співчуття та показати ментальну готовність до повернення та прийняття Криму разом із кримсько-татарським народом, чиї пращура також виступали як героями, так і агресорами по відношенню до пращурів мешканців різних регіонів. Настав час єдності та принциповості у спільній боротьбі й побудові громадянського суспільства.

 

Ти виставляєшся у різних просторах. Чи є різниця між презентацією проекту у стінах приватної галереї та державної?

 

Як це не дивно, я помічав, що навіть у Дніпрі, де не так багато галерей та музеїв, аудиторія художніх проектів різна. Звісно, є певне спільнота, що встигає всюди, а існують прихильники окремих інституцій. Тому, аби донести ідею, варто виставлятися в різних місцях, але не забувати додавати нові роботи.

 

Щодо проекту Qirim. Ти виступаєш автором робіт, проте на твоєму рахунку кілька років досвіду керівництва неабияким виставковим простором. Чи вплинув цей досвід на тебе як на митця? Чи, принаймні, як на людину, що має взаємодіяти із менеджерами культури?

 

Так, через мене за ці роки пройшла досить велика кількість проектів, доходило й до 36 за рік тобто три на місяць, тому я мав нагоду дослідити, що більше, а що менше сприймається відвідувачем.

 

Чи вплинув цей досвід на мене як на митця, важко сказати. Варто працювати серіями. Я думаю що я працював би над цими темами й не будучи директором, але консультація куратора ніколи не завадить, навіть якщо ним є ти сам. Запорука успішної взаємодії – це спільне бачення. Якщо куратор розуміє тебе з півслова і знаходить абсолютно вірні слова до того, що ти виразив матеріалом, це просто чудово.

 

Повернемося до виставки Qirim. Роботи присвячено доволі незручній темі, яку чимдалі, то більше намагаються замовчувати. Чим є твої картини для тебе? Способом висловити позицію, привернути увагу до питання, спробою персонального перетравлення, застереженням жителям Дніпра?

 

В тому то й справа, що замовчувати, згадувати лише в річницю... Змиритися з анексією – найгірше, що може статися. Для мене проект – це, в першу чергу, особисті переживання, смуток та біль. Я розпочав серію на самому початку 2013 року, тобто трохи більше, ніж за рік до анексії. Мабуть, передчував, бо мандруючи півостровом протягом десяти років безперервно, по декілька разів на рік бачив ці наростаючі антиукраїнські настрої, зомбованих пропагандою маргіналів, прапори, гасла, плакати, радянську героїзацію, флот та військові бази, які як рушниця в театрі, мали колись вистрелити. Проект – це застереження не тільки дніпрянам, а й усім українцям: треба було краще вчити й намагатися розуміти свою історію, аби не дивуватися діям російської влади, яка не змінюється по відношення до України протягом сторіч.

 

Сергій Бурбело та роботи серії Qirim

 

Виставка Qirim добігла завершення 5 березня, у аудиторії було більше місяця для знайомства з нею. Якою була реакція відвідувачів? Чи виправдалися очікування?

 

Якщо згадати виставку минулого року в «Музеї українського живопису», тодоповненням до експозиції були штучний серпанок, точкове освітлення та звуки цикад, романтизували тему та створювали ефект присутності глядача серед кримської ночі. Цьогоріч у Дніпропетровському художньому музеї я спробував занурити глядача у стан відчуття зовнішньої та внутрішньої анексії, розкрутивши по периметру колючій дріт. Відповідною була й реакція глядачів. Під час першої виставки люди медитували, а після другої почали замислюватися над реаліями, долею політв'язнів, свободою слова на окупованих територіях тощо.

 

Нерідко для того, щоб пояснити магістральну ідею експозиції, до аудіогіда в музеях сучасного мистецтва включають розповідь про одну (не завжди найбільш репрезентативну, але, як правило – найлегшу для сприйняття) роботу. Коментар до неї записує або автор, або куратор. Чи міг би ти у кількох словах розкласти по поличках одну з картин, або принаймні дати підказку, з якого боку підходити до «прочитання» інших.

 

На картинах зображені місця, які небагато хто й бачив вживу, а в назвах картин використані топоніми, аби показати, наскільки давньою та різноманітною є кримська Земля, продемонструвати відсутність спільного з тим "исконным", який їй нав'язують. Непогано, якби глядач знав історію Криму: я вже переконався, що варто доповнити кожну картину  коротким історичним описом того, що на ній зображено, аби навіть недосвідченій людині було зрозуміло, що це за споруда чи місцевість. Крім того експозиція супроводжується чудовою статтею від моєї кураторки Ольги Щербини.

 

Що станеться із серією Qirim, коли окупація Криму завершиться? Адже її тональність і гострота зміниться через зміну контексту. Чи лишиться серія документацією часу, чи буде доповнена, переосмислена? І кому ти прагнеш показати роботи доти, доки цього ще не сталося?

 

Є пропозиції з інших міст, наразі розглядаю варіанти, та більш за все хотілося б презентувати проект у Києві, аби проблема анексії не замовчувалась, серед тих, хто приймає рішення. Мені ще є що сказати в цій серії. Після кожної виставки й споглядання власних творів не у майстерні, а на стінах експозиційних залів, з'являються нові думки та ідеї, та я ладен їх ніде більше не демонструвати та не продовжувати серії, якби окупація завершилася лише через це. Але поки цього не сталося – «боротьба триває», хоча й мистецька з мого боку. Думаю, що кожен, чим може, повинен долучатися до спільної мети звільнення Криму та Донбасу: політики, військові, учасники блокади чи митці.