Футуристична споруда, відома кожному киянину як «будинок із тарілкою», так укорінилася в міському ландшафті, що сприймається як щось невіддільне від сучасного Києва. Мало хто знає, що під час проектування будівлі Інституту науково-технічної та економічної інформації об’єм конференц-зали не просто так набув химерної форми; ця форма дала змогу створити залу з ідеальною акустикою. Автор проекту сподівався, що згодом тут функціонуватиме унікальний кольоромузичний театр. Творець ідеї театру та всієї будівлі – Флоріан Юр’єв. Він живе в невеликій квартирі поблизу київського ринку «Юність», веде активну діяльність як музикант, скрипковий майстер, композитор, теоретик колористики та експерт Міністерства культури України, а до життєвих труднощів, яких здолав чимало, ставиться з неабиякою іронією.

 

 

Стаття з друкованої версії журналу ART UKRAINE №3-5 (34-36) за червень-вересень 2013 року. Тема номеру: “Архітектура радянського неомодернізму”

Надто «нормальним» людям він, безумовно, може здатися диваком – скажімо, коли розповідає, що не знайомий із опором матеріалів Страдіварі не міг створити досконалу скрипку, коли згадує про кубинських дипломатів, які пропонували йому посаду головного архітектора Гавани, коли виконує хоку Мацуо Басьо під власний акомпанемент, стверджуючи, що для розуміння цієї поезії знати японську необов’язково.

 

Флоріан Юр’єв у своїй квартирі. 2013 рік. Фото Олександра Бурлаки

 

Але справедливіше – побачити в ньому людину, яка випередила свій час і опинилася в не найкращому для творчого пошуку місці, тобто в СРСР. До того ж, спектр інтересів і розмаїття талантів Юр’єва не дають змоги назвати його лише архітектором, художником або музикантом. Він – радше uomo universale, яка вдалася до синтезу науки та мистецтв.

 

Флоріан Юр’єв народився в родині науковця-генетика в сибірському засланні. Закінчивши школу робітничої молоді в Іркутську, приїхав до Києва, де, керуючись своїм інтересом до математики, вступив на архітектурний факультет Академії мистецтв. У 1950–1960-х роках досліджував колористику, побудував кілька житлових масивів у Києві, проектував громадські будівлі. Ідеї Юр’єва виявилися занадто сміливими на той час, особливо з погляду представників партійної номенклатури, які ухвалювали всі рішення. Не бажаючи постійно шукати компроміси з чиновниками та підлаштовуватися під їхні смаки й уявлення, Юр’єв полишив архітектурну діяльність.

Музика кольору

 

Досліджуючи можливості синтезу звуку та кольору у творі мистецтва, 1961 року Флоріан Юр’єв опублікував статтю, у якій ішлося про необхідність виокремити новий вид мистецтва – музику кольору. Він звертається до музики як вихідного матеріалу та основи для творчості, стверджуючи, що колір має свою музичність і не потребує звукового супроводу. 1956 року Юр’єв представив концерт для двох кольороінструментів. У спеціально розробленій залі він виконував класичний твір на інструменті, схожому на рояль. Глядачі не чули музики, зате бачили перетікання колірних градієнтів на світловому екрані.

 

 

Колористична концепція Юр’єва відобразилася і в його живописі. Майже всі кольоромузичні картини, створені ним у 1950–1960-х, було вилучено з виставки в Будинку архітектора та знищено наступного дня після сумнозвісного відвідання Хрущовим виставки художників-авангардистів у Манежі. Цікаво, що Юр’єв прийшов до абстрактного живопису, хоч і не був знайомий ані з роботами європейських абстракціоністів, ані з теоретиками Баухаусу, ані з радянським авангардом 1920-х років. Абстракція Юр’єва була спрямована не на розвиток формального боку мистецтва, а радше на пошук нових способів комунікації з публікою – власне, як і створений у 1960-х кольоромузичний фільм «Двадцяте сторіччя» (пошкоджений партійними працівниками без можливості відновлення) та численні теоретичні дослідження, доповіді, публікації автора.

 

 

Інститут науково-технічної та економічної інформації, 1971

 

Згідно із задумом Юр’єва, конференц-зала Інституту науково-технічної та економічної інформації мала стати кольоромузичним театром, де відбуватимуться концерти, які об’єднують колір, світло й музику. Зала сконструйована у формі двох з’єднаних півсфер на самоутримних конструкціях, тож виникає враження, що «тарілка» ширяє в повітрі. Таке рішення було продиктоване винятково практичними міркуваннями: пішохідна частина перед будівлею була вузькою, і автор, щоб не скорочувати її ще більше, розмістив споруду на опорах.

 

 

Акустика в залі розрахована так, що звук із рівномірними амплітудою та тембром розподіляється на кожне з п’ятисот глядацьких місць. За цей проект Юр’єва нагородили премією Держбуду СРСР «За новаторство в архітектурі». Отриманих 16 тисяч рублів він розподілив між усіма, хто працював над проектом, включно з електриками та сантехніками. Начальство було невдоволене, адже сподівалося поділити премію між директором інституту, головним інженером і автором проекту.

Юр’єв: У будівлю інституту вписали архів КДБ – відвели три поверхи зі спеціальним кліматом, щоб зберігати секретні документи. Прийшов кагебіст вибирати архітектора. Директор «Київпроекту» Микола Шило сказав, що може поручитися за нашу групу: моя команда була молода, здатна працювати день і ніч. Нам поставили умови: кондиціонування та пожежозахищеність у кожній кімнаті. Якщо десь виникав перегрів – одразу вмикався «дощ». Усе було обладнано за останнім словом техніки. Тепер центральна система кондиціонування в будівлі не функціонує, на фасаді з’являються зовнішні блоки охолодження. Як прикро за Україну! У концертній залі я воював із будівельниками за кожен міліметр штукатурки. Щоб низькі частоти працювали, стеля не мала бути надто товстою. Музиканти вважають, що це найкраща за акустикою зала в Україні. Зараз там хочуть вирівняти підлогу й стелю та зробити казино.

 

Наземна станція метро «Хрещатик» і ресторан «Метро», 1960

 

Будівля станції планувалася як урядова. У кухонному комплексі ресторану була передбачена лабораторія аналізу їжі на вміст радіоактивних елементів (за десять років до Чорнобиля!), у банкетній залі – окрема система входів і ліфтів; по всій будівлі – автоматичне провітрювання. Передбачалося, що кожна зала матиме свою назву та буде декорована тематичними живописними й керамічними панно. У центральній залі було задумане панно «Джаз» – сміливе на той час рішення. За два дні до відкриття урядова комісія на чолі з Володимиром Гусєвим оглянула приміщення і, хоч ескізи були раніше затверджені міською радою, наказала знищити всі панно як «нерадянське» мистецтво.

 

Юр’єв: Центральне панно – єдине, яке вдалося врятувати. Кераміка була зацементована ще сирою, тому рубати не могли. Тоді щойно з’явилися пістолетні дюбелі: я через кожен метр забив їх, натягнув сітку Рабиця та заштукатурив. До ранку все було закрито. Через десять років панно відкрили, але зала вже не функціонувала. Цю будівлю вгробили. Хотіли й у вестибюлі станції зняти абстрактну плитку. Мене врятував Володимир Гнатович Заболотний, президент Академії архітектури УРСР. Я в нього навчався, доки він не захворів, потім я перейшов у майстерню до Євгена Івановича Катоніна, який переїхав викладати в художньому інституті з Ленінграда. Заболотний звернувся до урядової комісії (вже всі панно були знищені, лишилося тільки одне, у круглому вестибюлі), і вони разом пішли оглядати мозаїки. Тоді Заболотний подивився на мене й каже: «Здорово!». Навряд чи йому сподобалося – імовірніше, підтримав мене суто з принципу.

 

 

Проект Палацу культури Дарницького шовкопрядильного комбінату, 1969

 

Діставши замовлення спроектувати клуб на Лівому березі, Юр’єв упродовж року працював над проектом розбудови цілого кварталу. Коли починалася підготовка робочих креслень, надійшло завдання відкласти будівництво клубу на користь проектування виконкому – надалі типового проекту, реалізованого в кількох районах Києва. Проект палацу культури так і лишився нереалізованим, адже 1970 року на будівництво клубів наклали обмеження.

 

Юр’єв: Я зробив проект виконкому, хоча не був членом партії, мене нудило від їхніх технологій. Я отримав проектне завдання: кому яку квадратуру належить відвести, підсобні приміщення з холодильниками, запасні входи, ліфти. Побудувавши виконком, я хотів повернутися до роботи над проектом клубу, але це вже було неможливо.

 

Герб Києва, 1969

 

Конкурс на створення нового герба Києва було оголошено 1966 року. У всіх трьох турах переміг проект Юр’єва, розроблений спільно зі скульптором Борисом Довганем. Новий герб затвердила 1969 року Київська міська рада народних депутатів.Первісна версія герба відрізнялася від відомої нині: блакитне коло, у яке поміщено срібний лук, золоті лист і суцвіття каштана. Образ суцвіття представлений у формі архітектурного елемента, відсилаючи до нарбутівської традиції. Потім було внесено зміни, зумовлені як правилами геральдики, так і вимогами радянської ідеології: додано червоний щит, серп і молот угорі, нагороди внизу, вертикальне розміщення прапора, що свідчить про столичний статус міста.

 

Юр’єв: Коли почалися затвердження в обкомі, Гусєв висловив невдоволення каштановим листом і вимагав фігуру Леніна. Геральдист пояснив, що державних діячів не зображують на гербах. Гусєв хотів довести, що це можливо, і на засіданні обкому, де зібралися різні генерали та директори заводів, розпинався перед ними: мовляв, проект нікудишній. А ті собі кивають: так-так-так. Я нажаханий! І тут така картина: входить перший секретар обкому Ботвін, у соболиному комірі, шапці. Роздягається спокійно. Гусєв до нього підскакує й каже: «Ми тут усе обговорили – ми проти». Яка тактична помилка! Ботвін нарешті роздягнувся, витягає гребінець, розчісується, дивиться й каже: «А ми всі – за!». Розумієте, які були часи: якби Гусєв сказав, що він «за», то Ботвін був би проти. Гусєв не мав права висловлюватися раніше за секретаря обкому. Усі одразу проголосували «за».

Відхід від архітектури

 

Тиск із боку апаратників, поширений у ті часи, стосовно Флоріана Юр’єва набував, зважаючи на його безпартійність, неабиякого масштабу. Рішення не вступати в партію було свідомим: на спомин про батька, Іллю Юр’єва, який за наукову діяльність був звинувачений у шпигунстві, тричі заарештований, підданий тортурам, осліплений, а під час останнього арешту ковтнув капсулу зі смертельною отрутою. Постійне ходіння по комітетах і радах, вимушене протистояння партійним працівникам спонукало Флоріана Юр’єва полишити архітектуру й узятися за викладання: двадцять із лишком років він вів курс «Художнє кольорознавство» в Українському поліграфічному інституті, виростивши цілу плеяду (понад сто) художників-колористів. А згодом повернувся й до музики та роботи над музичними інструментами. Нині Юр’єв очолює науково-дослідну акустичну лабораторію Всеукраїнської музичної спілки, його руками та за його технологією створено цілий оркестр смичкових інструментів.

Юр’єв: Київ відгонить містикою. Коли я 1950 року приїхав сюди вступати в художній інститут, мистецтвознавець Борис Бродський сказав: «Навіщо ви сюди приїхали? Хай що тут зробити – все гине!». Запропонував перевестися в Москву: я приїхав після училища, і в мене було, на його думку, багато цікавих робіт. Я його не послухав. Бродський мав рацію: нічого хорошого в Україні зробити неможливо – все знищать.

 

 

 

Усі візуальні матеріли взято з архіву Флоріана Юр’єва