Над брамою – старомодний вказівник «33», що досі не втратив радянського лоску; на брамі – цілком сучасна афіша бієнале «Київська школа». Пожовкле осіннє листя вкриває стежку до невеликого будинку-садиби на узвищенні. Біля нього зустрічаємося із Тарасом Ковачем і Ганною Сороковою – двома з чотирьох учасників кураторської групи арт-проекту «Спільна межа» (ще двоє – Аліна Якубенко та Антон Лапов). «Ми показуємо архів як частину світу. Для того, аби захистити це місце», – розповідають вони. Зараз одна з найбільш знакових локацій художнього середовища Києва перебуває перед загрозою зникнення, але завдяки подібним арт-акціями митцям все ще вдається тримати оборону і доводити те, що пам’ять про неї – з розряду сезонного опадання листя з дерев, не підвладного людській волі.

 

Краєвид садиби на Сошенка, 33. Тут і далі – фото Віри Кружиліної

 

Більше, ніж пейзаж

«Де, як не в “травилці”, робити експозицію про активізм», – іронізують Тарас і Ганна, запрошуючи до невеликої кімнати з не найсучаснішими приладами для художнього оброблення матеріалів. Зазираємо до наповненої водою раковини і бачимо на дні фото натовпу з протестними плакатами, серед якого – аспіранти Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури України, члени Спілки художників України та інші активісти. До стенду поруч прикріплено схему розбудови житлового комплексу «Лісова палітра»: на нинішньому місці садиби – графічні макети різнокольорових багатоповерхівок. «Коли ми вийшли на протест, Спілка, якій належить ця земля, намагалася шукати компроміс. Говорили, що знесуть будинок, а на його місці зведуть нове, сучасне приміщення для майстерень. Зрештою, у компанії не виявилося документів, які надавали б їй право на будівництво, тому поки процес призупинився. Але покупці квартир час від часу приходять сюди і зараз», – говорять куратори «Спільної межі»; вони ж – тимчасові «мешканці» цих майстерень від НАОМА та ініціатори протестів проти забудови майстерень, що розпочалися близько трьох років тому.

 

Ганна Сорокова, Тарас Ковач

 

 

Художники арт-проекту доводять, що проблема знищення «генія місця» лежить значно глибше. Ті, хто збираються перекроїти самобутній та самодостатній простір до невпізнаваності, просто не розуміють його мало не сакральне призначення бути чимось більшим, ніж клаптиком землі. Нібито нічим особливо не примітний пейзаж Міті Чурікова на цифровому екрані біля сходів на другий поверх будинку, а насправді – незримий кордон українського Маріуполя, за яким починається жорстока гра за правилами «самопроголошених республік». Варто лише вдягнути навушники, як кримська ялина Дмитра Вульфіуса посеред типового спального району доповнюється тривожною сиреною воєнної тривоги…

 

Робота Дмитра Вульфіуса

 

Ганна Сорокова неквапом гортає підшивку адміністративних планів будівель на Сошенка, 33 за весь час існування садиби. З кожною новою сторінкою в них з’являються і зникають абстрактні фігури; вони могли б втілитися у спорудах на цьому місці, незмінними в якому залишаються лише контури. «Чим ці плани на папері відрізняються від творів абстрактного мистецтва? Ось в цьому і весь абсурд», – пояснює художниця.

 

 

Who is who: Сошенко edition

Намагаючись захистити художні майстерні на Сошенка від знесення та забудови, учасники «Спільної межі» розворушили цілий вулик внутрішніх проблем, який нависав над садибою. Довелося ґрунтовно вивчати історію цього місця за документами, що представлені в першій залі «Спільної межі». «Аспіранти академії отримують майстерню на три роки. Всього – 9 майстерень, по одній – на двох людей. За радянських часів художники повинні були мати дозвіл від Москви», – ділиться інформацією Тарас Ковач. – «Це місце дається нам для того, аби осмислити свої творчі погляди, зрозуміти, хто ти є в мистецтві. Тут залишаються лише такі, всі інші відсіюються – ідуть працювати».

 

 

 

Покликання чи робота? Коли молодий художник виходить після навчання в дорослий світ – чи повинен він йти на компроміси із музою, аби заробити на свій кусень хліба? Як у вирі «халтурних» проектів та замовлень не втратити себе справжнього? Відповіді допомагають знайти роботи Аліни Якубенко, розташовані в сусідній кімнаті. У відео-арті «Як це було?» (2015) друзі та колеги Аліни в присоромлювальному стилі кримінальних хронік відповідають лише на три запитання: «Як це було?»; «Скільки ви отримали?»; «Що ви відчували?». На стіні розвішано «Штудії» – серію перемальовок графіки Альбрехта Дюрера учасниками проекту, де кожна наступна копія неодмінно спотворює зразок попереднього автора, а з тим і наближає зміст художнього твору між стиснутими руками до буквально повного стирання. Остання картинка виявляється чистим аркушем; далі за курсом – єдина не торкнута художниками кімната будинку, стіни якої хоч і облущуються, але тримаються.

 

Робота Аліни Якубенко

 

Межі меж

Не так просто розгледіти точку, в якій перетинаються меседжі «Спільної межі». Вона – у вічних цінностях, у непохитних принципах, що не ламаються під тиском мінливого злободення та обставин. Нести свій хрест, але й не забувати про «око за око»; не згоріти у жерлі низового, але при цьому утримати свою мистецьку висоту. Йти своїм шляхом, але й знати своє місце; триматися його – і завжди повертатися. За межею починається зло; добро ж – це вміння знаходити у межах спільне.

 

 

***

Про автора

 

Пилип Пухарєв – журналіст, редактор. Пише про культуру та мистецтво. Друкувався в інтернет-виданнях, працював на радіо. У сфері зацікавлень – музика, література, візуальне мистецтво. Веб-редактор ART UKRAINE.