Нещодавно у Києві завершився унікальний проект «Школа музейних лідерів», який покликаний формувати в Україні нове покоління музейників та журналістів, які пишуть про культуру. Організаторами «Школи…» виступили Національний музей історії України, Український культурний фонд у партнерстві з Меморіальним центром Голокосту «Бабин Яр». Прочитати лекцію учасникам «Школи…» про сучасні європейські тенденції музейного дизайну та  архітектуру експозиції в Україні приїхав провідний італійський архітектор Гвідо Морпурго. Найвідоміші його проекти – Меморіал Шоа в Мілані, присвячений депортації євреїв до таборів смерті; виставка «Що в імені?», яка розповідає про складну долю міланських євреїв в 1938 році, «Спільнота: Італія - ​​Архітектура, місто і пейзаж 1945-2000» про архітектурні зміни й трансформації повоєнної Італії.  Art Ukraine розпитав у Гвідо Морпурго про його візит, творчий доробок та особливості європейської та української архітектури.

У Меморіалі Шоа в Мілані наразі в самому розпалі будівництво бібліотеки та архіву. Наскільки важким стало освоєння такої локації у колишньому терміналі вантажних перевезень? Як ви вписуєте цей проект у характерний індустріальний ландшафт?

Звісно, це складно. Проблема полягає у тому, як створити щось, що працює у два різні способи одночасно. З одного боку, є проблема пам’яті, пов’язаної з цим об’єктом. У нас є також оригінальна будівля. Це те, що стосується географії депортацій. Отже, яким чином ми створюємо шлях-досвід через цей об’єкт? Ми всередині меморіалу, де є ще одна важлива частина, яку ми називаємо майстернею пам’яті. Саме тут існують: бібліотека, архіви, центр документування, дослідницький центр, класи для роботи з учнями, лабораторія. Це передбачає наявність програми для використання меморіалу в обох напрямках: нагадувати про об’єкт, а також забезпечувати можливості для того, щоб дізнаватися його історію.

 

Чи була у вас спокуса не обмежитися залізничним терміналом і певним чином втрутитися в міський простір поблизу Меморіалу?

Це особлива територія. Пасажири знаходяться не всередині, а поряд. Вона виходить на місто, а отже, у неї з містом є зв'язок.  Ми попросили міську владу Мілана про те, щоб трансформувати простір перед входом. Раніше тут була просто вулиця. Будівля знаходиться недалеко від фасаду вокзалу. Отже, ми реорганізували публічний простір таким чином, аби між інтер’єром меморіалу та самим містом було пряме сполучення. Символічно, що ми відкрили ворота фасаду з секціями великих вікон, аби з’єднати місто з майстернею пам’яті – бібліотекою. Таким чином, є зв'язок між тим, що відбувається всередині і людьми, які проходять повз вокзал, зупиняються, відпочивають на лавах – це спосіб наново приєднати цей простір. Віддати його місту, адже він був абсолютно відірваний. Вікна слугували для сполучення. А ще ми задіяли атріум, де колись здійснювалося завантаження і розвантаження платформ для переміщення полонених. Ми використали атріум як такий собі розділ між цивільним містом Мілан та зоною варварства. Він знаходиться вже на території, але у зовнішній її частині. Отже, кожному доведеться перетинати цей простір. І саме з цієї точки зору він важливий.

 

Наскільки активно ви залучені у формування подальшої експозиції Меморіалу (після відкриття)? Чи ви співпрацюєте з кураторами або колективом музею з питань формування наративу локації?

Оскільки проект тривав 10 років, ми створили багато нових його напрямів і розвивали різні його частини. У той же час, ми працюємо над тимчасовими виставками для інших музеїв. Ми намагаємося вибудовувати діалог. З’єднуємо минуле і теперішнє. Пропонуємо трактування пам’ятний подій. Історія – це дані, документи, наука. Вимір пам’яті не співвідноситься автоматично з даними чи документами. Це індивідуальний досвід. Пам'ять – це не об’єкт, це не щось створене назавжди. Вона зазнає змін. Навіть свідчення змінюються – не через зміну історії, а через осмислення різних перспектив. Це залежить від досвіду людини. Таким чином, архітектура може запропонувати особливе вираження пам’яті. Коли вам важко щось уявити, вам необхідно інтерпретувати це через простір. Звісно, простіше, якщо ваша мета – представити об’єкти, як в музеях технологій чи порцеляни. У випадку ж Шоа, ви маєте розповісти історію, а оповідь потребує простору. Через досвід місця ви можете дізнаватися нове.

 

Наскільки, на вашу думку, архітектура перетинається з культурою та мистецтвом?

 Архітектура має особливу властивість: вона не потребує перекладу. Мова архітектури – універсальна. З цієї причини хороша архітектура може передавати різні елементи, що належать до різних культур, у дуже дієвий спосіб. Проблема полягає у якості архітектурної відповіді, оскільки іноді архітектори відчувають потребу виразити свою ідентичність, а вже потім, можливо, інші, більш значущі, речі. Отже, проблема полягає в тому, як знайти спосіб створити рівновагу між архітектурою, мистецтвом і культурою. Архітектура – це не лише форма чогось, але і її зміст.

 

Яке ставлення, на вашу думку, влада повинна демонструвати до архітектури і до культурної спадщини, як вона повинна з ними обходитися?

Архітектура – це завжди потужний інструмент для передачі змісту, і раніше можновладці користувалися цим інструментом, наприклад, для висловлення своєї ідеології. У Києві, наприклад, чимало радянських будівель. Я так гадаю, що у ситуації демократії архітектура має бути соціальною практикою, а не чимось, що просто транслює ідеологію, і на мою думку, кожна культура повинна мати потужний спосіб  вираження параметрів національної ідентичності.

 

Ви гуляли Києвом. Що ви думаєте про його архітектуру?

Я вперше і, можливо, мені потрібно більше часу, аби надихнутися атмосферою і зрозуміти краще місто. Але маю враження, що Київ – це перш за все європейське місто. Його дуже просто читати, дивитися, вдихати й розуміти. І тому, на мою думку, його європейське коріння повинне бути зміцнене, а міська інфраструктура повинна бути дотримана. Також архітектура повинна мати зв'язок з минулим. Не у значенні відтворення минулого, оскільки це було би очевидною помилкою, але в плані збереження пропорцій, ліній, висотності. Йдеться не про мову, а про порядок міста, оскільки це є щось структурне, а не просто побудоване на артефактах, щось, що походить від історії поселення людей у дуже конкретний спосіб. І цей конкретний спосіб стосується Європи, а не будь-якої іншої частини світу.

 

Чому ви вирішили взяти участь у «Школі музейних лідерів»?

Сказати, що майбутнє знаходиться у руках молодих – це очевидна річ, але у випадку цієї країни, то це особливо актуально, якщо прогулятися Києвом, то можна на власні очі переконатися, що енергія є, і молоді люди відчувають потребу в тому, аби щось робити. І мені здається, що тут є можливості, щоб тут з’явилося щось досі небачене. Тут є такі речі, як наприклад, майданчик Бабиного Яру, і у даному випадку, будівництво музею тут може стати нагодою створити щось унікальне. Оскільки саме місце і його історія вимагають чогось нового, але водночас, чогось, що коренями входить в історію цього міста.

 

Що б ви порадили майбутнім архітекторам?