Ще три дні триватиме у галереї ХудГраф авторський проект Funky Textile Івана Семесюка, котрий наразі відомий як активний учасник "Мистецького Барбакану". Темою цієї розмови став так званий "посттравматичний синдром", що властивий всім без винятку представникам усіх прошарків сучасного українського суспільства. Про болісні спогади, спричинені надто неприємними подіями "кривавого півріччя", що перекодувалися в проекті «Бендерики», в основу якого ліг принцип "окумеднювання", винайдений художником читайте нижче.

 

 

Іван Семесюк

 

Д. П.: Люди, які стали вашими героями у проекті Жлоб-Арт, напевно, сильно змінились останнім часом, зокрема під час революції, і виявили себе не найгіршим чином, чи не так?

 

І. С.: Напевне, так, - але ми працювали з прототипами, котрі під час Майдану називались тітушками. Те, що серед гопників є безліч людей, які дуже по-різному налаштовані — це зрозуміло. Ось я, наприклад, пам'ятаю хмельницьких «биків», котрі приїхали на Майдан з метою «вырвать кадык у мусора». В принципі, це тітушки, але це такі тітушки, котрих не можна найняти: вільні, як козаки.

 

Д. П.: Ця анархічність загалом властива українській ментальності, котра взагалі схильна до саморегуляції. Деякі аналітики у мирний час визначали цю якість як хуторянство: тобто бажання самостійно давати лад тому шматочку світу, в котрому випало народитись і жити.

 

І. С.: Мені здається, ця саморегуляція властива всім, просто хтось її цінує, а хтось ні. Комусь щастить створити власну державу, комусь ні, а комусь — так, але не одразу. Наприклад, німецька держава є також наслідком такої саморегуляції. А у нас не було своєї держави, і саморегуляція приймала такі, іноді кумедні, форми, - анархічні, мережеві, тощо. Це нормально.

 

Д. П.: А які проекти передували «Жлоб-арту»? Коли ви почали працювати зі своїми однодумцями?

 

І. С.: Ніякі. До цього конкретних проектів не було, а був творчий пошук, - до 2008 року, коли відбулася виставка в Українському Домі; потім інша, у Музеї сучасного мистецтва на Подолі тощо. Це триває досить давно, - єдине, що нам не хотілось, аби це перетворилося на політбюро. Коли художники знаходять свої рейки і котяться ними, а художні угрупування не змінюють назви протягом 10-20 років. Людина — це процес, а не якесь стале явище, тому вона має змінюватись, і навіть її погляди на життя мають змінюватися; це цілком нормально.

 

Д. П.: Загалом темою нашої розмови є ситуація, в котрій опинилися гуманітарії після «кривавої зими», - точніше, кривавого півріччя, позаяк осінь, завдяки погрому студентів на Грушевського, та весна через останні події в Одесі чи Маріуполі також заслуговують на таке визначення. Імпонує Ваше ставлення до цієї теми, - Ви активно «перекодовуєте» спогади про ці події, ось, наприклад, в проекті «Бендерики», поряд з котрим ми з Вами розмовляємо.

 

І. С.: Перекодування, - дуже хороше слово: я довго не міг визначитись з вичерпним терміном, а цей, здається, пасує. Прийшов час створювати нову казку, - не тільки для дорослих, але й для дітей, на майбутнє. Щось окрім лютих екшенів, кривавих фотографій і так далі. Не те щоб це створено саме для дітей, - але це окумеднювання (винайшов таке слово, котрим пишаюся) реальності, загалом досить страшної. Я вирішив окумеднити ці події для того, щоб потім не настала мить алергії на всю цю історію.

 

Д. П.: Алергія в цьому випадку і є посттравматичним синдромом: це дуже болісні спогади про дуже неприємні речі. Цікаво, що окумеднювання приступне не всім: Ваш колега, і, наскільки я розумію, близький друг Олекса Манн, наприклад, взагалі не схильний до окумеднювання подій Майдану; складається таке враження, ніби він дуже погано все це переносить.

 

І. С.: Абсолютно вірно. Він же такий інфернальний геній, він працює із зовсім іншими сенсами і формами.

 

Іван Семесюк. Бандеркіт. 2014

 

Д. П.: Тобто потягти на собі всю цю махіну страшних подій, від котрих будь-якій нормальній людині хочеться плакати і спати, і перетворити її на тему, на котру можна говорити з м'яким гумором, могли собі дозволити у Вашому колі тільки Ви.

 

І. С.: Відверто кажучи, я про це ніколи не думав. Не знаю, можливо. Це не стільки гумор, скільки іронія, точніше, самоіронія, - риса, загалом українцям не властива. Звичайно, українці дуже міняються, і в якийсь момент виявилось, що вони цілком здатні і на самоіронію також, - але протягом свого життя я помічав, що український гумор загалом страшнувате явище, від Глазового до місцевого Камеді-клабу: жахливо, неякісно і непрофесійно. У нас немає свого Джорджа Карліна, - був такий видатний актор, котрий люто і дуже гостро викривав типові вади американців, - замість нього у нас є Притула, один з молодих камеді-клабістів, досить симпатична особа, котра, тим не менше, уособлює несмішний україномовний гумор... З іроністів у нас є тільки Лесь Подервянський.

 

Д. П.: Я не знаю, що б він сказав, якби Ви назвали його гумористом.

 

І. С.: Він людина широкого плану, - і гуморист, і філософ, і все-все-все. Те, що він пише, дійсно смішно і глибоко. Найголовніше те, що він блискуче володіє мовою, котрою створює сенси, а суржик використовує напрочуд якісно, і це офігєнно. Мені здається, що у всіх видах мистецтва мусять з'явитись люди, котрі розуміють мистецтво іронічно та здатні формулювати саме таким чином, і в образотворчому, і в мовному мистецтві.

 

Д. П.: Є досить поширена точка зору на те, що сучасні художники, в розумінні художники contemporary art, чи, як його зручно скорочують в Росії, «совриска», діагностують певні вади суспільства, його найбільш характерні неприємні риси, а саме художники перші роблять все, що від них залежить, щоб ця риса була виправлена. Тобто в цьому сенсі призначення карикатуристів, гумористів і сучасних художників у певному сенсі збігається. Але коли як мистецтвознавець роздивляєшся сучасне мистецтво саме з цієї точки зору, швидко розумієш, що мистецтву цього не досить, воно мусить мати щось іще, окрім цієї, суто утилітарної функції. Мусить бути ще щось, певний додатковий простір, окрім вміння іронізувати над співвітчизниками.

 

І. С.: По-перше, з українським contemporary art склалась досить кумедна ситуація. Соціальне мистецтво має викривати і діагностувати недоліки, а не вигадувати їх згідно європейської програми викривання вад. В цьому сенсі жлоб-арт працював з суто українськими сенсами, але дуже критично, і тут він виступав в якості класичного лівого мистецтва. Інших проектів такого типу я просто не згадаю, - в сенсі живих локальних проектів, котрі не були б симулякрами чогось.

 

Д. П.: А, до речі, хто був автором ідеї “жлоб-арту”? Хто його ініціював?

 

І. С.: Він склався нібито сам собою, і його ніхто не очолював: це було мережеве мистецтво, продукт спільного штормінгу. Маємо, звичайно, генія організації Антіна Мухарського, з котрим ми постійно б'ємося через різницю в поглядах на все, а він у відповідь слушно лютує на нас за певні наші хиби, але в цілому проект склався цілком спонтанно.

 

Д. П.: Тобто ідеолог у вас все-таки був?

 

І. С.: Ну який у мене може бути ідеолог?

 

Д. П.: Це може бути людина, котру Ви добре розумієте.

І. С.: Ну, в такому випадку ідеологами були Єрмоленко, Олекса Манн, Антон Мухарський, я та Сергій Коляда, котрий нині тимчасово десь дівся. Тобто пішов на роботу, як чесна людина. І кожен з нас дав власний поштовх, свій пошук, свою специфіку.

 

Іван Семесюк. Разом і до кінця! 

 

Д. П.: Скажіть, будь ласка, а де і у кого ви вчились?

 

І. С.: Я скульптор за освітою. Вчився спершу в художній школі, а потім на скульптурному факультеті київської академії мистецтв, - у В. А. Чепелика, В. З. Бородая та В. В. Макогона.

 

Д. П.: А «улюблені художники»?

 

І. С.: Серед академічних викладачів?

 

Д. П.: Серед всієї історії світового мистецтва.

 

І. С.: Є художник, твори котрого я дуже люблю - це американець Роквелл Кент. Причому моя естетика взагалі ніяк не перегукується з його творами. Маю в комп'ютері папку, де збираю твори американських художників; інша справа, що не завжди пам'ятаю, як кого з них як звати, але тим не менше. Там немає хіба тільки творів абстрактних експресіоністів: це виключно фігуративний живопис. Ще цікавить фінська графічна школа; знову ж, я зараз не згадаю докладно імена авторів, але у мене був графічний паперовий період, прожитий під їх впливом.

 

Д. П.: Де ці роботи можна побачити?

 

І. С.: Знаєте, тоді ще не було цифрових фотоапаратів, і в мене залишилась певна кількість плівок. Звісно, їх можна відсканувати, але цим потрібно спеціально зайнятись, - тим більше, що тепер це все кудись дівається. А тоді не було можливості ні зберегти це все пристойно, ні нормально сфотографувати. Це був такий час, коли художники були жахливими голодранцями.

 

Д. П.: Не тільки художники, додам від себе. Але повернімось до посттравматичного синдрому. Ви багато часу проводили на Майдані, - тобто на Мистецькому барбакані, - під час цієї зими? Ви там днювали і ночували, чи..?

 

І. С.: Певний час так, а потім наступив момент певної апатії, - і я бачив, що це у всіх було: адже постійно палати неможливо. І я почав приходити тільки вдень. Потім, коли почалося найстрашніше на Грушевського та Інституській, під кулі не поліз, але привозив машиною шини, кидав їх у вогонь і так далі. Коли Янукович втік, я припинив туди ходити, тому що там сформувався справжній бойовий підрозділ, і художні процеси фактично завмерли. На початку, іще до того, як людей почали вбивати, ми проводили усілякі лекції і виставки; ось, наприклад, кримський муфтій читав лекцію про іслам, Езра Книжник (Ігор Гольфман) — лекцію з юдаїки, і так далі. А потім Мистецький барбакан перетворився на реальний воєнний штаб, де люди розливали коктейлі, страшно лютували і т. п. Це були художники, режисери, архітектори, але до нас долучилися й інші жваві люди, котрі стріляли з самопальних аркебуз феєрверками по беркутам чи палили техніку коктейлями.

 

Іван Семесюк. Жідобандерик

 

Д. П.: І з фанерними щитами Ви...

 

І. С.: не ходив. У нас там була своя грядка творчих людей, - ось вони ходили і стріляли, люто причому. Я — ні: не відчував в собі потрібного запалу. Ми ж не дуалісти, ми всі розуміємо, що світ складний, і хоч ми на боці добра, але для якогось беркутьонка це вже не так очевидно, тому що він теж має свій світ, не схожий на наш, і я для нього повний «лох очкастий» і «чмо», не більше, а він для мене — навпаки, «бик».

 

Д. П.: Як Ви давали собі раду після періоду кривавого протистояння? Мені трапилось вислуховувати людей, котрі були свідками кровопролиття в центрі міста; вони були страшенно вражені пережитим, намагались виговорити його, наприклад, годинами повторюючи одне і те ж. А Ваше оточення...

 

І. С.: Моє оточення — це дуже жваві пацани, котрі сприймали усе, ніби так і треба. Я свято вірю в кастову теорію, в світ де існують кшатрії. В мирний час вони можуть займатись чим завгодно іншим, але під час війни з'являються на передовій і там б’ються, а потім повертаються до звичайного життя. Ніхто, звісно, не починав бухати через якісь стреси, наприклад. Прагматичні люди, котрі не переживають надвеликих емоційних вибухів, - не те щоб вони були такі аж дуби холодні: просто не страждають через дріб'язок, не п'ють гірку з горя, і так далі. Дивлячись на світ крізь забрало свого мистецького кшатрізму. От.

 

Д. П.: Ваш попередник у цьому циклі розмов, Олексій Нікітін, вважає, що кращим методом виходу з потстравматичного синдрому є повернення до повсякденних справ, до власне своєї справи; нібито це кращий шлях з поганого самопочуття, із депресією включно.

 

І. С.: Я вважаю так само. Дуже цікаво на усе це впливав фейсбук. Після цих подій багато хто дякував мені за якісь записи на моїй сторінці, про котрі я негайно забував, - і котрі, тим не менше, дозволяли людям забути страх, вийти з дому, взагалі щось зробити. Я тоді вперше зрозумів, як “працює” слово, - це взагалі не схоже на “роботу” зображення.

 

Д. П.: Багато хто з художників, котрі провели на Майдані ледь не всю зиму, згодом знайшли можливість ненадовго виїхати в якісь інші країни, - просто відпочити. А Ви?

 

І. С.: Ні. Адже я майже не працював два місяці, і коли це все закінчилось, зачинився і почав валити своїх «Бандериків», тому що ця тема зріла протягом всієї зими.

 

Д. П.: Ця виставка справляє напрочуд вегетаріанське враження; скажіть, чому ці істотки, ці сутності, яких Ви витягли з подій кривавої зими, виявились такими добрими?

 

І. С.: Це однаково що спитати, чому Семесюк народився саме Семесюком. Ну, ось такий я художник. Просто відчув, що людям це потрібно, їм це подобається. Слід також зважати на те, що я з цього годуюся, тому мушу шукати актуальні образи... Це ручна вишивка, котру я від початку до кінця роблю сам. Цікаво, що майстри, котрих можна було б найняти на таку роботу, просять за свою працю саме стільки, за скільки я можу її продати. Тому - все сам.

 

Іван Семесюк. Котосектор. 2014.

 

Д. П.: Скажіть, які у Вас склались стосунки з правими радикалами? Правим сектором?

 

І. С.: Це цілком умовна назва, - адже на початку ХХІ ст. визначення «ліве» та «праве» цілком втратили первісний сенс і стали розмитими поняттями. Правий сектор — це не праві радикали, вони просто так кумедно називаються.

 

Д. П.: Але Ви використовуєте у своїх творах певну «праву» символіку, червоно-чорне поєднання кольорів як мінімум.

 

І. С.: Яку, - кольори бойового прапора УПА? Але УПА дотримувалась фактично соціалістичних засад, як тоді чинили майже всі.

 

Д. П.: Історія УПА, тощо — коли Вас зацікавив цей період вітчизняної історії? І, відповідно, коли Ви почали використовувати цю символіку?

 

І. С.: Я нею все життя цікавлюсь, з дитинства, - у мене були чудові оцінки з історії і географії. Але символіку почав використовувати лише в «Бандериках»; серед моїх колег найбільш активно використовує цю символіку Андрій Єрмоленко. А в мене є лише одна ідеологічна робота, присвячена Нестору Івановичу Махно: “Воля, або всі ідуть на х..”.

 

Д. П.: Ця робота дуже подобалась Катерині Дьоготь під час виставки «Якщо» у Пермі... Гаразд. Скажіть, Ви також вважаєте, що девіз “делай, что должен, и будь, что будет” є кращою відповіддю на питання про вихід,- принаймні, гуманітаріїв, - зі стану посттравматичного синдрому?

 

І. С.: Так. Я за цей час зробив певні висновки, і мені здається, що українське мистецтво переживатиме певний ренесанс; зараз — час на героїку та початок періоду українського неоромантизму: в країні нарешті з'явився герой. Це означає, серед іншого, відродження портретного жанру також, котрий досі у нас не викликав жодного інтересу. Якщо нам пощастить перемогти цього Молоха, котрий суне зі сходу, і якщо взагалі все буде добре, на нас чекає дуже потужний мистецький сплеск. Нарешті маємо свій сучасний естетизм, ніде не змавпований і напрочуд виразний.