У сучасному мистецтві напрацьовано вже багато напрямів позатрадиційного — суто як носія зображення — застосування паперу: маємо і паперову моду, і паперову кераміку, і паперову скульптуру, а вже варіанти інсталяцій з паперу годі рахувати. При цьому акцент у паперових об’єктах — переважно на об’єм. Крихкість матеріалу провокує вразити параметрами. Чим твір більший, тим ефектніший.

 

Натомість для львівської художниці Олени Турянської папір — не спосіб, а засіб мовлення. Тобто, він тут одночасно і носій, і інструмент, і форма, і символ метаформи... Від народної ікони на склі і класичної витинанки до віртуозного формалізму вишуканих просторових об’єктів, від передбачуваних ефектів дзеркальності і симетрії до складнопідрядних кінетичних очікувань співіснування світла і тіні, від площини до об’єму, простору, атмосфери.... За лаштунками цього процесу кілометри прорізаного паперу у пошуках ідеального сполучення площини, отвору, фактури, текстури, світла, тіні, повітря, емоції – тобто, талант, помножений на смак, професіоналізм і характер.

 

Частина експозиції виставки «Присутність»

 

Папір – жест

 

Увагу всіх в першу чергу привертає те, що це все — не просто на папері, а власне папером. Особлива реальність Олени Турянської елегантно візуалізує новий рівень використання матеріалу. Скрупульозно прорахована в майстерні конструктивна логіка пластичних і оптичних властивостей паперу у виставковому просторі перетворюється на концентрований естетичний імпульс, який дозволяє авторці легко і невимушено вивести не тільки арт-гурманів, а й першого-ліпшого невтаємниченого глядача на новий спосіб «читання світу», в якому ми живемо-відчуваємо-мислимо. Реальність, транслітерована в універсально-абстрактний, але при цьому стильний і просто запаморочливо красивий знак. Коли де факто «дірявий папір» перетворюється на пишне естетичне і інтелектуальне видовище.

 

Папір – мова

 

Те, що представляє Олена Турянська, на перший погляд складно класифікувати. Народна витинанка, з якої двадцять років тому художниця почала займатись папером, сьогодні вже взагалі не прочитується. Якщо уявити, що всі ці отвори, щілинки і нашарування переведені в класичні композиції з плям і ліній, то ми б легко поклали творчість Турянської на поличку абстрактного мистецтва. Але якщо додати просторовий ефект оптичних ілюзій, що виникають зі спів-дії світла і тіні «в», «навколо» і «між» її творами, то маємо оригінальний синтез графіки та інсталяції, до якого можна було б застосувати термін «просторова графіка». Але й він, як на мене, не зовсім пасує, бо «перетягує ковдру» в бік графічності, залишаючи за дужками багатовимірну світлотіньову палітру колористичних нюансів між білим і чорним, прозорим і непрозорим, акцентованим і прихованим, спланованим і спонтанним. Більш відповідним мені видається термін «світлове мистецтво», як не дивно це звучить на перший погляд, адже зазвичай його застосовують до об’єктів, «включених в розетку». Олена, ясна річ, теж використовує підсвічення — специфіка музейного виставкового простору, але наскільки б більш органічно (якщо дати волю фантазії) її паперові об’єкти існували б просто неба, у природному просторі світлового колообігу дня-ночі-світанку-сутінків... 

 

 

Папір – простір

 

Так серйозно і багатовимірно, як Турянська, в Україні з папером мало хто працює. Контраст співставлення мікро-техніки і макро-метафори, статики лаконічного геометризму форми із динамікою поліваріантності візуально-вербально-філософських контекстів створює унікальну просторову ситуацію рівноваги, ідеальний баланс форми та енергії, який буквально вводить глядача у стан «медитування». Один з теоретиків концептуального мистецтва називав цей напрямок «мандрівкою між небом і землею». Щось подібне якраз відчуваєш на експозиції виставки «Присутність». 

 

Частина експозиції виставки «Присутність»

Її попередня персональна виставка (теж в Національному Музеї у Львові, 2007 р.) називалась «Тиша». За ці сім років Олена Турянська переконливо перейшла від демонстрації формально-фактурних можливостей паперу і своїх можливостей роботи з папером у кожному окремому естетичному об’єкті до багатоскладової просторової інсталяції з п’яти залів («Хроніки», «Закономірності», «Колооберти», «Плинне», «Нескінчене»), де формалістична логіка універсального бачення біоформізму матерії представлена як один зі способів  розуміння «конструкції» світу. Причім цей біоморфізм має виразний космічний вимір, де за дужки винесено все тимчасове. Тобто, автор пробує знайти універсальний візуальний код виникнення та існування світопорядку як такого, впорядкувати до формули «живу» і «неживу» матерію, її позаматеріальні виміри і весь сукупний досвід людства назагал також. Така собі «матриця і бібліотека Всесвіту» вкупі.

 

 

Наталія Космолінська Ти завжди пояснюєш, що тяжієш до симетрії, бо вона допомагає тобі порозумітися з хаосом світу. Тому на попередніх виставках ти працювала переважно в рамках кола, де більшість візуальних ефектів була збудована на дзеркальності... А на цій виставці (доречніше, напевне, говорити — у цьому проекті) симетрії практично немає, може десь якимось елементом використовуєш рапортність, але все це вже вийшло за межі кола... Фактично твої роботи тут вже не мають меж. Хоча вони обмежені форматом, але суто формально, при бажанні їх можна «нарощувати» у будь-якому керунку (вверх, вниз, вбік, вглиб) без композиційних чи смислових втрат. Така собі модульна система...

 

Олена Турянська Мої виставки-проекти — це завжди проявлення тем, які мене хвилюють зараз. Сьогодні «стан тиші» для мене вже не концептуальне питання, а щоденна буденна практика, питання більше внутрішньої дисципліни, ніж потреби це якимсь чином візуалізувати, зафіксувати. Щоденне практикування внутрішньої тиші «винесло» мене на нові формальні прийоми. Вийти за межі кола було неймовірно складно. Тому що це універсальна форма і вона міцно тримає. Кожна людина, яка прагне цілісності в якийсь момент свого життя, бажає позбирати все «до купи», в той чи інший спосіб буде асоціювати цей процес з колом. Коли ти досягаєш (це абсолютно суб’єктивно, можу говорити тільки про себе) тієї внутрішньої цілісності, у тебе вже немає потреби на ній концентруватися в творчості. Для мене особисто це абсолютно новий виток у тому, що я роблю. Але мушу акцентувати, що за межі кола я таки не вийшла, бо весь наш всесвіт — це коло. Але межі цього кола для мене значно розширилися.

 

Частина експозиції виставки «Присутність»

Тобто, ми можемо говорити зараз про нові твори як про різні фрагменти більшого кола?

 

Не тільки. Фактично у мене зараз є речі, які далі існують у формі кола. Але це дає розуміння, що це коло можна розширювати до нескінченності. Тому що зафіксований лише якийсь окремий момент процесу. А мене зараз цікавлять самі процеси, за умови, що я їх розумію.  Коли я розумію напрямок певного процесу, його рух, його розвиток, тоді я можу дозволити собі спробувати якимсь чином зафіксувати момент цього процесу, але таким чином, щоби моє розуміння: куди, що і нащо, все-таки в цьому прослідковувалося. У тому розумінні світу, в якому я зараз знаходжуся, статики як такої немає. Усе видозмінюється постійно: те, що ти намагаєшся зафіксувати в цю секунду, в наступну вже отримало свій розвиток. І ця фіксація, власне, є частиною процесу. 

 

У ХІХ столітті митець говорив «зупинися, миттєвість, ти прекрасна», і встигав її зупинити, а в сучасному світі ми вже не встигаємо хапати миті. І тут раптом — твоя виставка, оаза серед метушні щоденності.

 

Оцей стан вироблення внутрішньої тиші, над яким я дуже довго працювала, дуже допомагає тепер в сенсі відсторонення і абстрагування від оцієї метушні. Тобто, я в жодний спосіб не намагаюся зафіксувати якісь моменти оцього навколишнього теперішнього життя. Мене завжди цікавили куди більш глобальні процеси і спостереження.

 

Роботи Олени Турянської

Процеси матеріальні чи метафізичні? Трансформація форм чи продукування змістів?

 

Один з батьків квантової механіки Марк Планк висунув тезу про те, що матерії як такої не існує. Я поділяю його погляди, для мене немає особливо великої різниці між процесами матеріальними і метафізичними, оця дуальність між матеріальним і метафізичним для мене перестає до певної степені існувати. Якщо ти кожний процес намагаєшся розглядати з двох позицій: тобто, матеріальні процеси з позиції метафізики, а метафізичні процеси — навпаки, бо вони все одно в певний момент мають якусь матеріалізацію на тому чи іншому рівні з точки зору матерії. А ще й коли ти працюєш в техніці прорізування паперу, де взагалі не зрозуміло, де форма, а де зміст, який ти привносиш? Тому що витяту дірку, яка буквально складається з повітря, змістом назвати складно. Тобто, питання, де у шматку паперу, на якому витято якесь зображення, яке викликає якісь асоціації і алюзії, матерія, а де —  метафізика?

 

У твоїх творах активно працює не тільки площина і отвір, але й тінь, яка, до того ж, залежно від напрямку світла, може множитись.

 

Раніше тінь для мене була дуже важливою складовою. Зараз вона переросла в природну складову творів. Знову ж таки це для мене — те ж таки поєднання матеріального і метафізичного, в якому зникає дуальність. Тому що я витинаю отвір, з нього автоматично падає тінь. Матерія і метафізика.

 

Частина експозиції виставки «Присутність»

Окрім  тіні є ще частинки, які ти витинаєш з паперу, і цього разу ти перетворила їх на самостійні об’єкти. Для того, хто розуміє, що це практично відходи в результаті процесу, це знову ж таки продовження процесу.

 

Бавимося в процеси.

 

Ми з тобою познайомились 1996 року, коли ти у Львові, в Палаці Мистецтв, виставила свою паперову «партитуру» (довжелезний сувій паперу, в якому було витято умовні нотні ряди). А деякі твої «кола» з попередньої виставки мені дуже нагадують металеві платівки поліфонів. Але й поза цими очевидними асоціаціями в усіх твоїх творах музика весь час буквально вчувається за кадром.       

 

Спроба символічної фіксації чогось достатньо універсального апріорі передбачає пошук універсального знаку. Запис звуку якраз теж відбувається за допомогою універсальних знаків, тому немає нічого дивного, що навіть при фізичній відсутності мелодії вона ніби присутня. Спрацьовує наш асоціативний досвід: бачу знак, чую звук. Взагалі те, що музику можна записати за допомогою знаків — це одне з таїнств, яке мене дотепер вражає. Тому це тема, до якої я повертаюся і буду повертатися. Взагалі у мене багато таких невичерпаних тем. Але зараз з’являється стільки нових тем, ходів, ефектів, що я не знаю, за що хапатися. Хочеться все. Одним словом, продовжую писати свої хроніки Акаші.