Розмова продовжує низку бесід з сучасними митцями та вибудовується навколо відеоінсталяції «Прийняття» художниці  Дар’ї Кузьмич. Робота була створена у 2013 році та експонована в галереї «Detenpyla» у Львові. Дослідницький проект «Анімація в художніх практиках митців України ХХ-ХХІ ст.» заснований на вивченні застосування, перетворення і переосмислення анімації, оптики, кінетики українськими художниками. 

 

Фото – Макс Васянович

 

Вікторія: Міркуючи про форму художнього твору, можна вважати найвдалішою ту, від якої неможливо відмовитися. Чим продиктовано вибір такого медіа, як анімація, в даній роботі?

 

Дар’я: Мені треба було лаконічно показати відміну моєї ходи. Оскільки в мене нога пряма, то я ходжу трохи шкутильгаючи. В цій роботі я використала зображення того, як саме я здатна пробігти. Відео відображає  неправильне коливання моєї ходи. Коли я подумала про визначення «геометрія ходи», одразу спало на думку, що тільки анімація це змогла б показати, тому що малювати це дуже штучно, це не могло бути передано в такий спосіб. Більше варіантів не було.

 

Алгоритми порівняння правильної та неправильної ходи – теж було б цікаво, але це більш складні методи. Той метод, який був мені доступний, здається що був виправданий. Анімація показувала мою першу точку і останню, і проміжок між ними, тобто я ступила крок і зробила це через п’ять метрів – це й є моя «геометрія ходи». Тільки анімація це могла показати. Це медіа дійсно було необхідно.

Взагалі, анімацію я використовувала не лише у цьому відео. Вже двічі робила відео поезію на вірші Олени Гусейнової і там присутня анімація. Восени 2014 одна з робіт зайняла перше місце на конкурсі відео поезії «CYCLOP». Це для мене колаж чи асамбляж, що оживає. Мені подобаються вирвані з контексту зображення. Це метод колажів – коли ти береш різні журнали і, комбінуючи шматки зображень чи навіть цілі фотографії, створюєш з них окрему реальність. Але анімація для цього ще цікавіша - вона доповнює метод комбінованої реальності і робить з цього ніби окреме кіно. Це схоже на сновидіння.

 

Фото – Макс Васянович

 

На чому базується ідея, концепція, смисли «Прийняття»?

 

Я на собі відчула що означає бути інвалідом. Це дуже серйозне переживання. Коли ти потрапив в аварію, майже лишився ноги, її мали ампутувати, але не ампутували. Залишилася жива. Чотири роки я інвалід. Ходила майже весь час на милицях, за три роки було дев’ять операцій, деякі близько одна до одної.  Потім була довга перерва. Весь час або на милицях, або з паличкою. Я відчула, що це впливає не тільки на те, що в мене болить щось, чи не болить, чи як мені роблять комплімент:  «Дівчино, Вам так личить ця паличка.» В нас же прийнято інвалідам всюди поступатися місцем, в черзі, в будь-якій установі, всюди, мають інвалідів пропускати. Якось автоматично я до цього звикла і мене здивувало це відчуття. Коли, наприклад, мені не поступилися місцем, я починаю міркувати: «Як це так, я тут з паличкою стою, а мені не поступаються». Я так дивувалась, коли бачила це в собі, дивувалась, чому я так реагую. І підсвідомо маніпулювала цим. Коли я, наприклад, в поліклініку йду, а там багато людей сидить, я кажу: «Пропустите инвалида». І я насправді помітила, що це реально вплинуло на мене, я стала почувати себе інакшою.

 

Я не те щоби привілейована, але ви щось мені мусите: або поступитися місцем, або пропустити тощо. Коли тебе бачать з паличкою чи на милицях, жаліти тебе починають автоматично. Люди не винні, але ти звикаєш до цієї ролі «жалейте меня, я бедненький». Ти перестаєш бути відповідальний за себе. Я зрозуміла, що мені треба  від цього відмовитись, бути самою собою, просто Дашою, просто людиною, не Дашою - інвалідом. Хоча в мене не така серйозна травма, люди на візках їздять, я не берусь за них говорити. Їм значно важче, я можу ходити нормально. В мене не згинається нога, це не дуже зручно, але в принципі це цілком прийнятно, це краще,ніж якби в мене її не було.

 

Головний аспект, це прийняття того що зі мною трапилася якась біда. Фактично, я полюбила те, що зі мною трапилось. Це частина мене. Тому прийняття. Я це полюбила і це ніби естетизація дефекту. Також ця анімація мені естетично подобається. Має красиву фактуру. Я пам’ятаю довго на це дивилась. Прийняття як полюбити будь-що в тебе є, бо вадою може бути не тільки щось фізичне, але і те що ми надто емоційні, або щось не так робимо. Навіть це можна полюбити. Це не тільки аспект фізичної вади, в принципі, але на прикладі фізичної вади полюбити, прийняти і далі рухатись і залишати це, бути вдячним, але залишати це в минулому. Те, як я залишила цю паличку, це був символічний жест, залишити цю ситуацію в минулому, щоб вона не була частиною мого життя. 

 

Фото – Макс Васянович

 

Тепер про виставку. Як було побудовано експозицію? Де було експоновано роботу?

 

Я використала відео, анімацію. Я порівнюю свою ваду в ході з відео Етьєна Жуля Марея, де люди нормально йдуть, або біжать. Це те, на що я не здатна. Був присутній текст. Для тексту я експериментувала. Один день,  вперше за три роки ходила взагалі без палички і йшла спеціально швидко, щоб інтенсивно відчути, як це впливає на мене фізично, чи сильно буде мені боляче. Один день багато ходила, їздила в метро. І я зрозуміла, що люди взагалі без палички не розуміють, що зі мною щось не так. Всі спокійно сидять і я маю звикати до цієї ролі. Це психологічний момент і момент реального фізичного відчуття. Я описала як фізично я  себе відчуваю, який дискомфорт, в хребті та спині, коли довго ходиш це відчувається.  П’ять сантиметрів різниці ніг,  це відчувається. Але важливим є психологічний момент, як я бачу, що ніхто не розуміє, що зі мною щось не так, якщо я без палички, без цього елементу. Це було цікаво.

 

Виставка складала п’ять елементів. П’ять різних медіа. П’ятий елемент - це моя паличка. Я її залишила на виставці, це найважливіше, що в мене було. Посеред зими, в ожеледицю, я зі Львова їхала в Київ вже без палички. Зробила жест для самої себе. Мені було не дуже важливо, як це буде сприйнято. Якийсь тривалий час буду без неї, можливо потім я поверну її, але мені треба спробувати продовжувати експеримент над собою. Паличка висіла на стіні. Ще один елемент виставки розміщувався під відео, де була зображена моя хода. Я зробила дуже схематичну графіку, де видно як у мене піднімається голова під час ходи, потім я на меншу ногу ступаю, стаю нижче, потім знов вище, нижче. Така крива схема руху.

 

Робота експонувалася з 14 січня по 14 лютого  2014 в галереї «Detenpyla» у Львові.

 

Фото – Макс Васянович

 

Ти була влітку у Німеччині, на твою думку, як там суспільство ставиться до людей з тими чи іншими фізичними вадами?

 

Я була півтора місяці у Німеччині, на навчанні, там зовсім інакше ставляться до людей з фізичними вадами. Це звісно логічно, вся інфраструктура зроблена під них. Там інваліди на візках з моторами без сторонньої допомоги самостійно заїжджають в метро, в магазини, всюди. Вони абсолютно самостійні. Це цікаво, для них є окремі місця в вагонах, прибираються сидіння. Але що важливо, я помітила, не знаю чи це добре чи погано, просто факт, тут в Україні, мені всюди допомагають, навіть без палички, а там я була з важкими валізами, рюкзаком, я з паличкою і не працює підйомник. Мені треба декілька прольотів сходинок пронести цю валізу, з книжками якимись звісно. Я помітила, що люди  не помічають. Це не докір. Вони простіше ставляться, думають, ти сам це зробиш. Мені не допомагали. Якось я схопила хлопця за рукав, давай допоможи мені, будь-ласка, я не можу сама, тільки тоді він допоміг. Ти на рівних.

 

Художниця Дар'я Кузьмич

 

Записано 28 серпня 2014