Цей текст є заключним у серії публікацій Яніни Пруденко, присвяченій класичним мистецтвам в епоху новітніх технологій. Раніше ми публікували статті, у яких йшлося про Скульптуру, Архітектуру, та вступ до даної теми, що окреслював проблему у загальних рисах. Нагадаємо, що дана проблема висвітлюється серед інших у новому числі ART UKRAINE, яке віднедавна можна придбати у кіосках Союздруку.

 

Наївним буде вважати, що розвиток живопису відбувався у поступі людської культури без впливу паралельного розвитку науки і техніки. Наприклад, давня мрія про зображення часу, а отже і руху була втілена у створенні кінематографу. Прагнення живопису до максимальної достовірності втілилося у появі фотографії. Протягом ХХ століття розвиток науки і техніки продовжує впливати на поступ живопису.

 

Захоплення розвитком нових технологій було притаманним не лише футуристам на початку ХХ століття. Вже в кінці ХІХ ст. Клод Моне працює над серією робіт Вокзал Сен-Лазар (1977), із захватом зображуючи новинки архітектурної та інженерної діяльності людини – паротяг та його клуби диму, що підіймаються до скляного даху перону. Цей самий вокзал, як технологічне нововведення свого часу, також був об’єктом живописного інтересу Едуарда Мане («Залізна дорога», 1874) та Гюстава Кайботта («Міст Європи», 1876 та «На мосту Європи», 1876-1880).    

 

Клод Моне, Вокзал Сен-Лазар

 

Італійські футуристи на початку ХХ століття, оспівуючи швидкість як головну цінність нової технологічної ери, зображують людей у русі, намагаючись не відставати від рухомої картинки кінематографії. Картини Умберто Боччоні «Рух футболіста» (1913), Джакомо Балла «Штудії дівчинки, що вибігає на балкон» (1913), «Швидкість мотоциклу» (1913), Джино Северіні «Абстрактна швидкість і шум» (1913-1914) нагадують нам бажання анонімного крито-мікенського автора зобразити рух актобата над биком («Ігри з биком», Музей Геракліон, пер. пол. XV ст. до н.е.).

 

Казимир Малевич, Точильник

 

Паралельно з італіськими колегами українські та російські художники-авангардисти також створюють картини, присвячені ері швидкості та руху – у 1912- 1913 рр. Казимир Малевич працює над роботою «Точильник», 1913 – Наталя Гончарова створює картину «Велосипедист».

 

Наталя Гончарова, Велосипедист

 

Французький художник Фернан Леже створив низку робіт у жанрі індустріального пейзажу «Місто» (1919), «Механічні елементи» (1919), «Механік» (1920), «Будівельники» (1950), серія картин «Дослідження з кінематичного розпису». Йдучи на зближення з технологіями, Леже, як і багато інших художників початку ХХ століття, у пошуках нової візуальної виразності звернувся до нового медіа свого часу – кінокамери. Усім відомий його кіноексперимент «Механічний балет» (1924). 1923 року Мен Рей знімає свій перший фільм «Повернення до розуму», 1924 – Рене Клер разом із Франсісом Пікабіа, Марселем Дюшаном та Меном Реєм знімає «Антранк», 1926 – Марсель Дюшан працює над «Анемічним кіно».

 

Робота Фернана Леже

 

Так само на початку 1920-х німецькі художники-абстракціоністи Вікінг Еггелінг, Ганс Ріхтер, Оскар Фішінгер та Вальтер Рутман працюють над своїми кінострічками, які (подібно до стрічок французьких художників) відрізняються від звичного сюжетного кіно того часу повною нон-наративністю та грою із абстрактними формами. Подібні експерименти створили на початку ХХ століття альтернативну художню форму кіномистецтва та спровокували розвиток його виразності саме як візуального мистецтва. На сьогодні кіно французьких та німецьких художників 1920-х років називають протоісторією сучасного відео арту. Так само і художники, музиканти, скульптори середини ХХ століття – Енді Воргол, Нам Джун Пайк, Йозеф Бойс, Річар Серра, Дуглас Девіс та багато інших – починають захоплюватися можливостями нового медіуму свого часу – відеокамерою.

 

Робота Енді Воргола

 

Окрім загальновідомих кінострічок Енді Воргола нещодавно у мережі були оприлюднені цифрові картини, doodles та цифрові «відфотошоплені» фотографії художника, зроблені ним на його домашньому комп’ютері Commodore Amiga та збережені на Amiga floppy disk ще у середині 1980-х. Зараз он-лайн можна побачити один із майстер-класів художника по цифровому мистецтву для американського ТБ.

 

Робота Віктора Вазарелі

 

Розвиток оптики та кінетичних технологій також позначилися на пошуках форми у живописі ХХ століття. Засновник оп-арту та кінетичного живопису Віктор Вазарелі створював свій живопис, надихаючись бесідами з науковцями – фізиками, кібернетиками, біологами, які відвідували його майстерню. Ще до появи Інтернету Вазарелі пророкував його народження – він стверджував, що у майбутньому художникам не потрібно буде перевозити свої картини через кордони країн, їх достатньо буде висилати за допомогою нематеріальної (віртуальної!) форми зв’язку між людьми.

 

 

Ще від часів античної Греції нам відоме прагнення художників максимально достовірно відобразити реальність – Паррасій і Зевксіс, згідно легенді, намалювали надзвичайно достовірні фрукти і полотно на картині. Однак жоден художник так і не досяг майтерності фотореалістів та гіперреалістів, які, за визначенням автора терміну «фотореалізм» Л. Мейзеля використовують «... механічні та електромеханічні засоби для переносу інформації на полотно ...».

 

Робота Річарда Естеса

 

Один із найвідоміших фотореалістів Річард Естес відомий своїми зображеннями вітрин, які дійсно складно відрізнити від фотографічного зображення. Його колега – Чак Клоуз в останніх своїх роботах «обробляє» свої картини у Photoshop, але здійсює це не на комп’ютері, а за допомогою своєї художньої уяви. Популярність цього стилю лишається і на сьогодні дуже високою – серед українських молодих художників ми можемо згадати роботи Артема Волокітіна.

 

Робота Чака Клоуза

 

 

Інший український художник Олег Тістол 2005 року створив серію живописних робіт «Телереалізм» і представив їх на кураторському проекті Олександра Соловйова «Перевірка реальності» (2005), присвяченому «постмедійним творам». Зображення людей, які ми бачимо на картинах Олега Тістола неначебто відфільтровані через як мінімум два медіа – телевізійне зображення і зйомку ТБ зображення на відеокамеру (що вже потім перенесене на традиційне художнє медіа – полотно).

 

Олег Тістол, Телереалізм

 

Група українських художників Ганна Куц і Віктор Довгалюк – група akuvido – у своєму net.art проекті decode (2002) переосмислюють роль нових та традиційних медіа у творчості художника. Будучи за освітою класичними живописцями і закінчивши Львівську академію мистецтв, Куц і Довгалюк ще на останніх курсах Академії (середина 1990-х) починають цікавитися відео артом, а згодом зупиняються у своїх художніх преференціях на net.art’і. У проекті decode перше, що бачить на сайті художників глядач – це html коди картин Пауля Клеє, Піта Модріана, Казимира Малевича, Ласло Мохой-Надя, Тео ван Дусбурга, які за допомогою F12 перетворюються на цифрові зображення картин художників, створені не за допомогою пензля, але за допомогою програмування.  

 

У високотехнологічній Південній Кореї існує Alive Gallery (Сеул), в якій можна побачити картини класичного мистецтва, що ожили. Окрім того, що персонажі таких картин як «Тайна вечеря» та «Мона Ліза» Леонардо да Вінчі можуть рухатися і розмовляти між собою, вони можуть підтримувати бесіду з глядачами галереї, завдяки програмі на кшталт smart bot.

 

Вже буквально за декілька десяліть можливим буде культурологічне дослідження зміни людської свідомості та почуттєвості, для якої Мона Ліза тепер – це не картина, що знаходиться у Луврі, а віртуальна приятелька, з якою можна поговорити. Безумовно, інтерактивні технології змінять людську свідомість так само, як її змінили винайдення фотографії, кінематографу та телефону.