Виставка Марти Ващук «Тиск», що відбулася в Unlimited Art Foundation, дала поживу для роздумів над циклічністю розвитку людського суспільства. Про мінімалізм, ритм і магнетизм митця художниця розповіла в інтерв’ю для ArtUkraine.

 

Що було спочатку курка чи яйце? Матеріал чи ідея? Чи був твій вибір роботи з об’єктами та інсталяціями зумовлений чимось, а чи відбувся спонтанно?

Художня практика – це довгий шлях, зміна різних технік і набування майстерності. Живопис, графіка, фотографія, відео, якими я займалась і продовжую займатися, живуть на площині. А простір інсталяції, простір у який можна увійти, потребує іншої мови, адже втілює і породжує інший досвід. І мені вкрай цікаво з цим працювати. Можливо, тут дається взнаки ще й моя кіноосвіта. Створюючи одну з перших інсталяцій під назвою “Пастка сенсу”, я працювала з металевими об’єктами, дротом та фотографією, відчула стан павучка, який освоює простір. Потім у пошуках нових металевих форм я потрапила на металобазу. Зрештою це перетворилося на сталий пошук чогось нового в незнаних зонах. Це як на полюванні, коли весь час маєш пильнувати.

 

У мене виник образ митців як магнітів, які, ідучи навіть на звалище металобрухту, віднаходять там унікальні витвори. Тебе не ображає, коли твої роботи називають редімейдами?

Ні, я спокійно до цього ставлюся, адже, скажімо, поважаю роботи Марселя Дюшана, який першим наважився на таке. Втім моя практика – все ж таки дещо відмінна, це інтимна робота з простором і матеріалами. Утилітарні чи побутові об'єкти, потрапляючи у художню майстерню, проходять процес трансформації. Наприклад, іржа – це своєрідна зафіксована історія предмета. Шліфуючи й фарбуючи поверхню предмета, я надаю йому іншого сенсу, можна сказати, навіть приручаю його, а деякі об’єкти я компоную з різних фраґментів і залишаю поверхню такою, якою вона була, бо так виразніше.

 

Чим для тебе є деформація?

Це процес, який постійно відбувається з нами і довкола нас. Деформація не тільки чогось матеріального, але й психіки, стосунків у суспільстві, багато чого. Питання, як до цього ставитись. Часто деформацію сприймають як щось негативне, але часто вона є проявом трансформації й конструює нас по-новому. Іноді саме через хворобливі процеси на світ з'являється щось виразніше, чіткіше, потворність може перетворитися на красу та навпаки. Стикаючись з чимось дуже болісним, ми неминуче зазнаємо сильних змін й можемо відкрити для себе щось більше, ніж біль від деформації. І часто в цьому процесі адаптації до різного роду впливів ми формуємось як особистості. Досвід болю може перетворити людину на чутливого емпата, який співчуває іншим, а може озлобити й зробити аґресивною. Це як робота з металом в моїй персональнальній виставці «Тиск», із нерозжареного металу не викуєш нічого, але потримавши у вогні – можеш вщент розплавити або, вчасно зупинившись, створити нову цікаву форму.

 

 

Фрагмент виставки «Тиск» Марти Ващук, 2017

Автор усіх фото – Костянтин Жицький

 

У проекті «Тиск» твої об’єкти перетворюються на скульптури часу, документацію впливу, якого зазнали. Це чимось схоже на інклюзи – частини флори та фауни, які випадково потрапили у смолу сосни й застигли на мільйони років в бурштині. Чи можна сказати, що твій проект «Тиск» про цивілізаційну кузню?

Можна й так сказати. В цьому проекті я намагалась торкнутися теми впливу сучасного світу на людину і людське суспільство. Один із ключових об’єктів виставки – спіраль, яка нагадує структуру суспільства, циклічність його розвитку. Не зрозуміло, де початок, де кінець, куди вона рухається вниз чи нагору. Можливо це лише фраґмент ланцюжка ДНК. Тінь від спіралі натякає на неоднозначність соціуму: з одного боку це біологічне й багато в чому хаотичне утворення, з іншого – регламентоване й ієрархізоване, плюс чисельні успадковані культурні утворення.

 

Фрагмент виставки «Тиск» Марти Ващук, 2017

 

Яку роль у цьому проекті відігравав сам виставковий простір?

Я все прорахувала ще до монтажу експозиції. Розміри приміщення я вже знала. Знала, яке має бути світло, і вирішила, як будуть розташовані скульптури. Так виникли полиці, аби створити відчуття невагомості попри важкість самого матеріалу. Тіні від поличок стали сприйматись майже містично, як потойбічний світ, де об’єктів вже не видно, такий собі символічний простір небуття.

 

Виставка «Тиск» Марти Ващук, 2017

 

Твої інсталяції, хоч би як це дивно звучить, виглядають дуже графічно. Ти свідомо намагаєшся досягнути цього ефекту?

Я навчалась графіці та каліграфії в майстерні Саши Прахової, живописця і графіка. Вона була, як то кажуть, вчителем від Бога. Робота з Сашою суттєво вплинула на мою подальшу практику. В мене досі залишилось дуже чітке тяжіння до виразного мінімалізму. Іноді мої інсталяції схожі на повзучі ієрогліфи у тривимірному просторі.

 

У всіх твоїх виставкових проектах досить чітко простежується робота з ритмом.

Ритм – це серцебиття. Можливо кінематографічна освіта теж мала великий вплив на формування мого відчуття ритму в візуалі, особливо монтаж відеоматеріалу, ну і звісно, добра музика теж. Це навчило мене, що у візуальному образі, навіть якщо він статичний, має бути присутня динаміка, рух. До речі, спокій це теж форма руху.

 

Мистецькі витвори часто порівнюють з голограмами, із яких можна отримати чимало інформації про автора.

У будь-якому витворі присутній автор. Він – це призма, через яку проходить світло й енергія. Так об'єктив фотоапарата вихоплює фраґмент із нескінченного навколишнього світу і видає картинку. Для мене мистецтво це духовна практика, але не обов’язково релігійна. Не залежно від того, у який сфері працюєш, потрібно мати зважене ставлення до власних висловлювань, зокрема візуальних. Чудова практика постійно намагатися відповісти на питання «Навіщо ти це робиш?». Не можна захаращувати простір ані матеріальний, ані метафізичний.

 

Фрагмент виставки «Тиск» Марти Ващук, 2017

 

На останок смішне запитання. Який відсоток металу у твоїй крові?

Не знаю, треба зробити аналіз. Точно знаю, що я не «залізна леді». Адже все тверде – мертве, а я живу, відчуваю, змінююсь, трансформуюсь...