18 січня в харківському ЕрміловЦентр відкрився проект “Лесь Курбас у Харкові” робота над яким об’єднала сильну команду театрознавців та художників. Кураторка Вірляна Ткач розоповіла ArtUkraine про те, що саме зробив Курбас і чому ми маємо пишатися ним сьогодні.

 

Усі зображення надані організаторами

 

У рамках виставки відбудеться велика кількість подій — лекції, перформанси, читки п’єс та віршів, показ фільму тощо. Однак цікавою і можливо найважливішою подією слід вважати авторську екскурсію Вірляни Ткач, яка тривала майже дві години.

 

Вірляна, театральна режисерка у Нью-Йорку, що співпрацює з Центром Леся Курбаса у Києві, збирала усю інформацію про Курбаса фактично по крихтах. Як лекторка зізналася своїм слухачам — ця тема захопила її ще під час магістратури. Коли науковий керівник запропонував узяти для дослідження щось пов’язане з Україною, Вірляна згадала прізвище людини, про яку дуже часто розповідав її дід.

 

 

Вірляна Ткач: “...я не займаюся цим весь час, я роблю дуже дуже багато інших речей, але час від часу повертаюсь до цієї теми, потрапляю в Курбасоманію. Я переважно режисерка, яка ночами зосереджується на науковій роботі і не пише багато. Мене всі питають, де книжка про Курбаса, але я не хочу її писати — ніхто не читає книжки. Ліпше зробити виставку, щоб показати людям як то все є, інші можуть писати книжки”.

 

Під час подібних детективних розшуків Вірляна дізналася, що її дід читав вірші разом із Курбасом на вечорі Шевченка у Відні. Та на той момент онуків мало цікавили подібні розповіді. Зараз, розповідає дослідниця, вже лишається тільки жалкувати про те, скільки усього можно було дізнатися з перших вуст від сучасника видатного режисера, а не розшукувати інформацію по бібліотках, архівах та друкованих спогадах інших.

 

 

Вірляна Ткач: “Коли я почала працювати над дослідженням, то думала, що швидко закінчу — у бібліотеці на той час було усього дві книжки, але згодом постать Курбаса дуже мене зацікавила. Чим більше я дізнавалася, тим більше мені хотілося розкрити цю тему. Спочатку було дуже тяжко працювати, через малу кількість видань, та щоразу вдавалося знаходити чимраз цікавіші матеріали. … На перших порах мене як режисерку приваблював “Молодий театр”, а потім ростеш і починаєш бачити різні аспекти. Вони могли здаватися мені нецікавими через мій молодий вік, та згодом розумієш у чому суть. І ось Курбас – це дуже цікава людина, яка яскраво розкривається на різних етапах.”

 

Вистава “Мина Мазайло” (1929)

Вистава “Алло на хвилі 477!” (1929)

 

Історії про діяльність Леся Курбаса найбільше розкривають артефакти. Поштові картки та фото стають маленькими ключиками, що допомагають повернути до життя авангардні експерименти режисера. Так, у просторі ЕрміловЦентру відновили декорації до вистави “Алло на хвилі 477!” та “Мина Мазайло”. Взагалі декорації у театрі “Березіль” — це ще одна неперевершена сторінка пошуків, складна мова, що повністю розкривається лише у зв'язці з іншими елементами театрального дійства.

 

Розповіді Вірляни Ткач перетворюються у насичені етюди із мистецького життя у 20-х роках в Україні. Про те, як Курбас спонукав придумати оригінальну назву для театру і поставив на кін пляшку вина, як актори йшли, не розуміючи перспективних та нових пошуків, про спроби втілити у реальність ефемерне — думки та переживання героїв.

 

 

Вірляна Ткач: “Коли я працювала над постановкою “Лісової пісні”, зі мною трапилося те, що й з Курбасом під час роботи над Різдвяним вертепом. Тоді Лесь наказав своїм акторам грати наче вони ляльки, й частина трупи не погодилася із цим — розійшлася, але прийшли нові молоді актори (учні Броніслави Ніжінської, між якими була й Валентина Чистякова) готові до подібних експериментів. У нашому випадку акторам також не сподобалася ідея грати дерева, але якраз в той час вони почали працювати з японським хореографом і зовсім забули про те, ким вони є. Бо в Лесі Українки, то калина говорить, то дуб говорить, говорять усі дерева, тому ми дали їм вірші американскьких індійців, бо там дуже часто можна зустріти як промовляють рослини”.

 

 

Відповідаючи на питання про послідовників та впливи, Вірляна зауважує, що не можна говорити про пряме наслідування, адже час змінюється, змінюються потреби і пошуки і тому та мова, якою говорив Курбас сьогодні була б не актуальна, як і ті, хто його наслідують. Разом з тим, зауважує режисерка, було б цікаво побачити відреставровану або переосмислену виставу “Алло на хвилі 477”.

 

Вірляна Ткач: “Звісно Курбас мав на мене вплив, але у чому точно я не скажу. Моя перша вистава була про Курбаса, про КийДрамТе. Там вони стають експериментальним театром, яким ми в той час були дуже захоплені. Я попросила написати своїх акторів, що вони хотіли б робити в театрі. Їх відповіддю було: “Довгі монологи”. Коли я почала їх читати, то зрозуміла, що вони пишуть ті самі речі, які писали актори Курбаса, і я подумала — вау, то цікаво. Звичайно, вони всі були приблизно одного віку, і так само хотіли змінити той світ. Ми зробили про це виставу, яка йшла у двох часах і всі грали і себе, і акторів того театру”.

 

 

Вірляні Ткач вдалося стерти межу між століттями: її розповідь про те, яким був “Газ” чи “Джиммі Гіггінз” на сцені, ніби переносить тебе у глядацький зал.

 

Вірляна Ткач: “Я захоплена виставкою, і думаю, що всі інші будуть захоплені також. Так само я люблю усі свої вистави, бо глядачі приходять одного разу, а я мушу їх дивитись щодня...

Мені сподобалося як працює ЕрміловЦентр. Перший раз я сюди ввійшла і подумала – треба зробити виставку. ... До цього я робила декілька виставок, виступала як куратор. І мені завжди хочеться змусити митців читати вірші. Тому одного разу я запросила художників зробити скульптуру, інсталяцію або щось намалювати до вірша, взяла усю поезію, яку до цього переклада, і пішла до українсько-американськких, а десь і американських митців. Ми мали чудову експозицію про “поезо-малярство” — разом з кожною роботою були вірші, всі були змушені їх читати”.  

 

 

Не оминули й тему українського коріння Вірляни Ткач, яка дуже полюбляє українську поезію і сподівається поставити виставу про Курбаса в Україні, але це вже інша тема для розмови.

 

Вірляна Ткач: “Мені дуже тяжко виразити те, як в мені поєднується українка та американка. Бо я живу в Нью-Йорку, де всі також є кимось іншим. У кварталі, де я виросла, говорили китайською, українською, корейською, італійською, я думала, що англійська мова —це афроамериканська мова, аж поки не пішла до школи. Ми виросли в такій багатокультурній атмосфері, і в тому, що ми говорили українською не було нічого дивного. Я думала — такий світ був. ... Свідомішою українкою я стала вже потім”.

 

 

Вірляна Ткач: “...щоб зробити щось із української теми мені потрібно багато поперекладати. В моїй трупі є всі, окрім українців. І через те, я читаю багато Жадана, Тичину і Лишегу, моїх улюблених авторів.”