Поки більшість населення живе новинами зі Сходу та переглядом матчів з футболу порівняно вузьке коло любителів мистецтва й надалі цікавиться художніми подіями. В спекотливі літні дні тривожного для країни 2014 року в львівському Палаці мистецтва відкрилася програмна виставка «Люд» Олекси Фурдіяка & Co. Виставка могла б претендувати на мистецьку подію року в місті (не очікуючи навіть осінньої програми Тижня Актуального Мистецтва), якби такі категорії позиціонувалися мистецькими інституціями, критиками, журналістами, передовою громадськістю.

 

То в чому її унікальність та значущість?

Перш за все, навіть у Львові (з виразною школою, напрацьованими традиціями та теперішньою попсовою популярністю вуличної бронзи) нечасто художник скульптор демонструє свої пластичні досягнення на персональній, майже ретроспективній виставці. Незважаючи на наявність в афіші трьох імен (а ще треба додати Олега Воронка), можна говорити про персональну виставку Олекси Фурдіяка. Це нюанси і специфіка теперішнього мистецтва - за певною «технічною» допомогою доводиться звертатися до колег - Юрій Яремчук відповідальний за звук, Ігор Слободян за технологію зварки, Олег Воронко за відео-ефекти.

 

Фурдіяк за своїми естетичними знахідками та й просто за віком належить до покоління поміж Миколою Малишком та Жанною Кадировою, а отже, уникає відверто дідівської архаїчності та завжди юної поп-артівської абсурдиської деструкції. Для художника найважливішим стає ідея та ідеологія, а «предмет», «об’єкт», «скульптура» слугують способом для їх вираження.  

Тому на виставці досить текстів, пояснень (художник редагує artmedium.com.ua).  

«Робота ЛЮД - це (компіляція) попередніх співпраць, прагнення яких органічно втілились у перфоменсно-інсталяційному проекті  ДУДІННЯ, дальший перетік якого в часі спонукав вдосконалення предметизації ідеї, і  як результат (просування нової лінійно-випливаючої теми) - проект ВіброЯЩИК» – з експлікації до виставки. 

 

У першій залі глядачів зустрічає цементно-бетонний «Armstrong on the Мoon» 2010. Антропоморфна фігура важко зависає над поверхнею підлоги надійно спираючись на два конуси. Про якого з Армстронгів йдеться – астронавта, котрого звинувачували в павільйонній зйомці прогулянки Місяцем чи музики-трубача віртуоза джезу? Пошарпана поверхня – символ зміни на рівні значення. Груба кам’яна фактура експонату вчергове нагадує про силу гравітації та про силу мистецтва, котре в ненав’язливо метафоричний спосіб відшуковує красиве там, де здавалося б його не може бути.

 

 

При вході до наступної зала нас зустрічала пара металевих, пофарбованих начорно свиней, розташованих на килимках з металічної сітки. В голові кожної зі свиней прорізано акуратні отвори, що перетворюють їх на величезні копилки. «Piggy Вank  (Електросвині)» 2009, подвійна назва виникла в процесі еволюції скульптури. При першому експонуванні в темному приміщенні Музею ідей скульптури були підключені до електророзетки та відгороджені від відвідувачів колючим дротом. За задумом автора поміж фігурами час від часу мала виникати загрозливо красива електродуга, блискавка, одним словом. «Проект має подвійне означення-назву, що змістовно взаємно залежні – нарощуючи свій конт піднімаєш напругу довкола себе, всередині - внутрішньо вживши соціальної напруги ризикуєш  спопелитись, стати клієнтом свиней-накопичувачів» - з авторської експлікації. Хоча скульптура пофарбована у чорне, можна вести мову про живописність – колір моделює емоцію, спотворює поверхню, приховує матеріальність.

 

Експозиція виставки апелює до класичності. Скульптури посеред просторої зали. Просто і вишукано, розлого та насичено, невимушено і безапеляційно. Виставка позбавлена об’єднуючої концепції, назва умовна, роботи не мають інтелігібельного знаменника. Наголос робиться на самодостатності кожної з них. Тому експозиція красиво пронизана тишею. Це не відсутність звуків. Швидше суголосне відчуття трансценденції. На нього нанизані завмерлі в просторі артефакти. Своєю мовчазною мовою вони заперечують тексти. Оманлива тиша виставки приховує потворне скреготіння абразиву та бляхи, лязгання та стук молотків, шипіння зварки, хмар пороху, пилу і різкості спеки.

 

 

«Дудіння» - велична, пафосна інсталяція про звук, про невагомість повітря, про легкість-складність його видуття зі ржавих, важких, але вправно впорядкованих труб (ієрихонських?). РЕЛІКТовий ЗВУК для  ЛЮДу. Почують? Треба пробувати, намагатися, битися горохом об стіну байдужості, а то й відвертої фальші. Кожен бажаючий, не залежно від успіхів у відвідуванні школи перформансу, має нагоду долучитися до живої мистецької дії, до спроб сколихати повітря. Іронія ускладнює той смисл висловлювання, який у нього вкладено.

 

 

Наступна група «металевого люду» складається з трьох робіт - «Armstrong 2», «Mother of Exiles (Баба)» та «Ригачів». Кожна скульптура самодостатня і може експонуватися окремо.

Виконані в натуральний зріст металеві скульптури Олекси Фурдіяка, вражають своєю вишуканою пластикою та реалізмом деталей. Точніше, пластичність і реалізм настільки майстерні, що не привертають уваги, не впадають у вічі, не вражають. Все настільки природно. Точно підхоплені рухи-пози чоловічих фігур-пальт «Ригачів», застигла монументальність волаючої «Баби», трагічна калічність підтриманого справжніми костурами «Армстронга». Здавалося б усе зрозуміло і просто. Єдине - абсурдні деталі в кожній зі скульптур – довге пасмо білого шовковистого волосся, або натуральні костилі. Ніжність фактури волосся сильно контрастує з жорсткою металевою поверхнею скульптур, посічених-залатаних рубцями електрозварки.

 

 

Монументальність і незворушна велич мовчазних поз раптово руйнуються легким коливанням пасм від протягу. Іржавість металу, або чорнота фарб фізично контрастують з білизною і розчесаністю штучного лискучого волосся.

Художник ліпить, моделює об’єм з металу, але не через лиття, а за допомогою зварювання швів. Метал своїм холодом відштовхує, не дає наблизитися, торкатися, лякає матеріальною грубістю.

 

Окремо варто сказати про відео - ЛЮД (РЕЛІКТовий ЗВУК) (05’02, 2014), котре відверто драстично дисонувало зі статикою і промовистим мовчанням скульптур (окрім «Дудіння», коли хтось з глядачів відважувався видобути звук). Ч/б ритмічно повторюване зображення урухомленого фото, відомого в музичних колах дяді Моха та перебивок з нарізками телевізійного noise своєю нав’язливою абсурдністю підкреслювало в інший спосіб незрозумілість і загадковість того, що ми йменуємо буттям. «Він лине проймаючи предмети, виповнюючи їх хвилями первинної глибини. Так спливають образи які ледь пізнавши втрачаєш, де мерехтіння дійсності  безмежною колєйкою сповнюють надію в незворушність форми, досконалість лаконізму якої дає можливість довірливо долучитись спогляданням і не більше…» - написав хтось із авторів на недбало наклеєних на стіні експлікаціях. Важко з цим не погодитися. Залишається визначитися на боці якого ти люду.

 

Риторичні фігури, якими послуговується митець відсилають до модерністської міфології, до способу існування мови і її обмежень, а також видимості, котрою «харчується» реальність. Тому значну увагу художник приділяє текстам, а також не вдовільняється лишень об’ємом, а експериментує з відео.

 

Виставка тішить потужністю зробленого матеріалу і виразною авторською позицією. Та чи спровокує вона у наш час діалог, суперечки, дискусію чи продовжить відверто мілітарне мовчання підозрілого перемир’я?

 

Фото: Юрій Бакай