Розмовляючи з багатьма українськими художниками, помічаєш, що наші молоді митці дуже часто тримаються подалі від галерей, з недовірою ставлячись до їхнього наміру зробити сучасне мистецтво комерційно успішним, і, як з’ясувалося, зовсім даремно.  ART UKRAINE завітав до галереї «Мистецька збірка», яку майже 10 років тому заснувала подружня пара, – Максим та Юлія Волошини, – де у затишній атмосфері галеристи розповіли про специфіку власної справи, contemporary art та типові помилки художників у роботі з інституціями.

 

Вже понад 10 років галерея «Мистецька збірка» знайомить як наших, так і зарубіжних глядачів із сучасним мистецтвом, стаючи посередником між художником і колекціонером, картиною та відвідувачем. Максиме, Юліє, в чому, на ваш погляд, полягає успіх роботи галериста?

Юлія: Для мене особисто, щоб досягти успіху у вибраній справі, потрібно її палко любити, і розумітися на мистецтві. Займатися ним тільки як бізнесом важко. У кризові часи в Україні культура не приносить особливих доходів, але наша діяльність – поклик серця.

 

Максим: Це саме те, що примушує нас прокидатися кожного ранку, з великим ентузіазмом починати працювати. Ми вважаємо, що робота із художниками та сучасними витворами мистецтва – найцікавіше, що тільки може бути у нашому житті.

 

Максим та Юлія Волошини. Всі фото – Кирила Гайдая-Розкошного

 

Ви працюєте в самій галереї, чекаючи на відвідувачів та колег, чи все ж частіше буваєте в роз’їздах, намагаючись потрапити на знакові арт-події  України та Європи?

Максим: І те, і інше. Потрібно не просто їздити, дивлячись виставки, а й самим намагатися їх організовувати, демонструючи роботи українських митців в Європі, Америці, Китаї, де тільки є така можливість.

 

Юлія: Нещодавно ми були на виставці Ая Вейвея в Лондоні, де нас вразила величезна інсталяція з дерев, які загинули на півдні Китаю. Художник поєднав частини дивним чином, створивши неперевершений арт-об’єкт. 1319 людей дали кошти сумою 123000 фунтів стерлінгів на те, щоб стало можливим привезти і зробити цю інсталяцію.

 

Як гадаєте, чи можлива така співучасть наших громадян?

Максим: На жаль, вона необхідна. Принаймні – на сьогоднішній день. Саме це й називається любов’ю до мистецтва. Ти можеш взяти 15-20 тисяч гривень і поїхати відпочивати, а можеш зробити проект, надрукувати каталоги українських художників, аби їх побачив світ. Для багатьох європейців та американців Україна ще й досі «Terra Incognita» (з лат. «Невідома земля»), і вони не мають гадки, що собою представляють роботи наших митців.

 

Те, з чим я стикаюся, говорячи з багатьма діячами мистецтва – відсутність фінансування, відсторонення держави та небажання потенційних спонсорів вкладатися у проекти сучасного мистецтва…

Юлія: У нас чомусь і досі не існує культури меценатів, які б підтримували сферу культури.

 

Максим: Але вона з часом з’явиться, адже, в принципі, постійно засновуються нові фундації, галереї та інституції. Просто їх має бути в десятки разів більше. В кожній галереї є свої шанувальники, постійні глядачі. Той, хто починає постійно відвідувати виставки, згодом не може хоча б раз на місяць не зайти до галереї, щоб не простежити зміну експозиції.

 

Юлія: Хочу додати ще про державу. Вона хоч і не допомагає, але хоча б не заважала. Ми зараз робимо виставку у Нью-Йорку. Згідно з існуючими законами,  галереям просто не вигідно кудись вивозити роботи, адже безліч складних питань виникає саме на митниці.

 

Максим: Це абсолютний нонсенс! Розмитнювати картини, коли ввозиш їх назад після закінчення виставки за кордоном, під 40 % від вартості – це ж величезні кошти!

 

Юлія: Країна має, навпаки, йти назустріч художникам, аби вони виставлялися у світі, представляли Україну на міжнародних мистецьких платформах.

 

 

Яка концепція розвитку професії галериста? Ви починали з того, що відкрили свій арт-простір, не чекаючи, що він миттєво почне приносити великі доходи.

Максим: В перші дні, коли галерея відкрилася, ми просто сиділи і чекали, щоб хтось зайшов (сміється).

 

Юлія: Нам було по 21. Галерею відкрили за свої кошти, і розуміння, з чого починати, у нас не було. Ми навіть ніде за кордоном ще не встигли тоді побувати. Тому відвідувачів рахували на пальцях…

 

Максим: З часом і досвідом були виставки, на які проходило близько 200 людей в день, а для такої невеликої галереї це – величезна кількість. Кожні 2-3 хвилини заходили нові відвідувачі. Тоді ми займалися виставками «музейного рівня», нас захоплювало академічне мистецтво; ходили до експертів та реставраторів, перевіряли справжність картин.

 

Юлія: Якщо б ми на той час могли зазирнути у майбутнє і подивитися на роботи, які будуть брати участь у наших виставках зараз, нам би вони стовідсотково не сподобалися. На той момент ми погано розумілися на сучасному мистецтві.

 

Максим:  Не зважаючи на те, що у нашій колекції є і радянське академічне мистецтво, зараз наш пріоритет – сучасність.  Я вважаю, що ми живемо «тут» і «зараз», тому повинні цікавитися роботами, які відповідають духу сьогодення. Їх потрібно «просувати». Сучасне мистецтво потребує більшого пояснення. Але повинен сказати, що у галереї дуже незвичайні стосунки з відвідувачами. Ми не ставимо за мету продати картину, ми лише хочемо привчити їх до мистецтва.

 

Юлія: Проте нам дуже знадобилося вміння відрізняти підробки від оригіналу. На жаль, у арт-бізнесі є багато людей, не чистих на руку.

 

 

За яким принципом роботи сучасних художників проходять відбір до вашої галереї?

Максим: Тут безліч факторів. По-перше: чи це є робота музейної якості, чи гідна вона, наприклад, демонструватися на авторитетних арт-ярмарках? Ми намагаємося уявити, як би вона там виглядала. Якщо рівень картини «слабкий» (тобто – немає новаторства, техніки, сюжету, концепції) –  нам автоматично це не цікаво.

 

Юлія: Якщо рівень не відповідає нашим вимогам та очікуванням, ми відмовляємо. Намагаємося пояснити автору, над чим йому необхідно працювати, або пропонуємо звернутися в інші галереї.

 

 

Яким чином ви будуєте бесіду із художником, якого бачите вперше? Розпитуєте його про минулі роботи, стиль, який йому імпонує? А якщо художник надто молодий і у нього не так багато робіт?

Максим: Якщо в художника майже немає робіт, ми спілкуємося з ним як з особистістю, дивимося на його інтелект, амбіційність, мислення. Ми можемо порадити йому концепцію майбутнього проекту, проконсультувати.

 

Юлія: Галерист подібний до тренера, який допомагає Вам розвиватися, але дуже не нав’язливо, адже художникам неможливо ставити конкретні задачі. Ми підказуємо, в якому форматі можливо зробити ту  чи іншу роботу, в якому напрямку йому слід розвиватися, в яку тему було б цікаво заглибитись.

 

Багатьох художників лякає сутність «галереї», адже вона направлена на комерцію, на відміну від інституції. Існує думка, що краще знаходити спільну мову з кураторами, ніж з галеристами. Чому?

Максим: Це велика помилка – так думати. Художники, які оминають галереї, називаються «грантожерами». Розумієте, сучасні митці, яких знає весь світ, продаються. Вони не виставляють мильну бульбашку з невимовно складною концепцією, говорячи, що живуть за рахунок премій. «Мистецька збірка» також має на меті зробити з українських митців світові імена, саме тому наша галерея виступає і як продюсерський центр також.

 

Юлія: У нас в Україні існує ще й такий феномен: художники можуть виступати і митцями, і кураторами, і критиками, і дилерами. Всі регалії, які тільки можливо охопити.  Це все одно, що ми з Максимом зараз будемо писати і продавати свої картини…

 

 

Тільки-но хотіла запитати! У вас не було такого бажання? Багато людей, які роблять свою справу, окрилені та сп’янілі від власного успіху, починають думати, що можуть охопити все.

Максим: Існує така ілюзія, що коли ти успішний галерист, ти розумієш важелі ринку, їхній механізм роботи. З художниками іноді доводиться добряче посперечатися. Закрадається думка: «Можливо, просто зайняти його місце, уникаючи подібних сутичок?». Думаю, лише один відсоток від 100 світових галеристів, почавши малювати, можуть досягти результату. А інші – зазнають фіаско. Щодо нас, то поки що ми не плануємо залишати художників без хліба (сміється).

Багато сучасних художників «сповідують» усамітнення, під яким приховано небажання постійно перебувати в арт-процесі, дивитися на нескінченний потік нових робіт. Як ви вважаєте, чи повинен художник перебувати в епіцентрі арт-подій (України та Європи)? Або йому достатньо регулярно займатися реалізацією свого таланту, щоб досягти висот у своїй професії?

Максим: Думаю, може бути і той, і інший варіант. Це вибір кожного художника. Іноді мені здається, що в кожній людині вже при народженні закладене те, що є у всьому світі. Художники взагалі чуттєві та сентиментальні люди; деякі з них створюють красу, беручи ідеї з глибини своєї підсвідомості, але таких – одиниці. Частіше за все ми оточені митцями, які отримують задуми саме з постійного енергетичного обміну, спілкування, відвідування нових виставок.

 

Тобто, ви стикаєтесь частіше з тими, хто створює свої роботи за рахунок зовнішнього впливу?

Юлія: Так. Якщо митець не буде контактувати ні з ким, він ризикує  експлуатувати одну тему, і вона себе вичерпає згодом.

 

Максим: Художник, який не бачить, що відбувається в світі, може створити річ, яка вже існує. Тому його усамітнення – ризик для його ж творчості.

 

 

Особисто ви сприяєте просуванню робіт українських художників на міжнародному ринку?

Максим: Звісно. Тут треба згадати про нашого художника Михайла Деяка, який зараз активно продається  на аукціонах «Phillips» і на «Золотому перетині». Це і є робота галериста. Якщо ти починаєш тісну співпрацю з художником, це означає, що ти віриш в його успіх.

 

Юлія: Роботи деяких художників взагалі купують тільки тому, що ними займаються конкретні галеристи.

 

Чим, на вашу думку, відрізняється робота галериста від арт-дилера?

Максим: В галериста є свій виставковий простір, і це не дилерський магазин, не салон. Галерист – людина, яка більше займається просуванням художників і популяризацією витворів мистецтва, а також організовує виставки, хоча б декілька разів на рік.

 

Дещо дивне запитання: як ви вважаєте, чи повинно від будівництва нових будинків, кількість яких невпинно зростає, виділятися якийсь відсоток на те, щоб підтримувати стріт-арт в Україні, особливо – в Києві?

Максим: Можливо, але не думаю, що стріт-арт має бути на кожному будинку. Його родзинка в тому, що він є не на більшості споруд.

 

В Естонії така практика вже себе зарекомендувала. Я веду до того, що будівельні компанії мають величезні кошти, але не будуть виділяти гроші на галереї, а тут є шанс отримати фінансування, – хай навіть на вуличні картини, – і прикрасити місто та привчити українців до вуличного мистецтва.

Максим: Мені здається,  у нас в підсвідомості стріт-арт ще й досі асоціюється з хуліганством, а не мистецтвом.

 

Юлія: Навіть якщо так, треба робити селекцію робіт, нехай навіть вони будуть на вулиці. Потрібні комісії. Уявляю, як, приміром, цим займається Спілка художників. Всі будинки будуть в натюрмортах (сміється).

 

Чи доступне сучасне мистецтво розумінню пересічного глядача і як зробити його більш зрозумілим? Ваша думка.

Максим: Якщо людина прагне зрозуміти – вона починає розуміти. Якщо ставить собі енергетичний блок і намагається впевнити себе, що сучасне мистецтво не гідне її уваги – пояснювати марно. Хіба що підчепити під стелю такого «знавця», і хай стане арт-об’єктом на кілька годин – буде час самостійно подумати (сміється).

Чи бувають у вашій практиці ситуації, коли вам подобається робота художника, але її зміст та основна ідея залишаються для вас не зрозумілими? Чи є це для вас інтелектуальним стимулом? Сучасне мистецтво – елемент елітарний?

Юлія: Звісно, буває. Тоді ми просто розпитуємо художника про його задум, спілкуємося з ним чи його представником і думаємо разом, читаємо концепцію проекту.

 

Максим: В Україні мистецтво є достатньо елітарним. Але повторюю, задача галериста – зробити його більш доступним і цікавим для людей. Це стержень нації. Знаючи своїх митців, людина починає відчувати гордість за свою країну.

 

Юлія: Прикро, що у нас розуміють цінність матеріальних речей. В світі ж все навпаки. В Європі та Америці люди купують собі звичайний одяг, але при цьому в них у будинку стоїть красивий, – можливо, навіть антикварний, – посуд, скульптури, картини. Там культура тримається на меценатстві. Мистецтво, яке ти колекціонуєш – не просто статус. Це твій інтелектуальній рівень, твій смак і культура виховання.

 

***

 

Про автора

 

Роксана Рублевська – журналіст, кінооглядач.