У січні художниця Марта Ващук разом із музикантом Стасом Бобрицьким презентувала в Національному музеї імені Тараса Шевченка проект «Межа або білий-білий сніг», присвячений холоду. Культуролог і літературознавиця Тетяна Огаркова дізналася у мисткині, що для неї символізує сніг, як звучить папір, а також яким чином інсталяція пов’язана із Майданом та війною.

 

Два головні образи проекту – сніг та межа. Що вони для тебе означають?

Сніг, як я і написала в тексті до проекту, для мене потужний символ. Він охоплює дуже багато смислів: від чогось новонародженого, крихкого, невинного до величезного історичного фону, на якому відбувалася велика кількість світових подій. І ця біла поверхня не раз перетворювалася на криваві полотна – полотна з відбитками людського страху та гідності. Справжня боротьба в житті – це зовсім інше, ніж те, що ми бачимо у кіно, навіть документальному. А поява першого сліду на ще незайманій поверхні і є появою цієї межі, яка позначає початок історії, що фіксується на цьому природньому полотні – нейтральному, байдужому до всього.

 

Марта Ващук

 

Твої останні проекти створені на межі різних видів мистецтва: скульптури, інсталяції, живопису, музики, філософії, організації простору. Що тобі дають ці сполучення?

Думаю, що тут дається взнаки моя кіноосвіта. Кіно – це синтетичне мистецтво. Можливо, тому я люблю синтез в мистецтві. Окрім цього кіно – це колективна творчість. Адже його синтетична мова вимагає участі різних митців. Тому і я залучаю до власних проектів звуковий супровід – музику, тексти тощо.

 

 

Тут і далі – фрагменти експозиції проекту «Межа...»

 

Чи має цей проект зв’язок з українськими подіями останніх років, зокрема, з Майданом та війною? Якщо так, то як саме ти прагнеш своїм мистецтвом говорити про цей досвід?

 

Так, цей проект має прямий стосунок до подій на Майдані. Але для мене важливо, аби це не було «в лоб». Це втілення частини моїх вражень від тих подій, у яких я сама брала участь. Це дуже різні враження. Описувати їх словами мені як художниці немає сенсу. Моєю задачею було передати візуально, – навіть тактильно, – відчуття від того, що сталося: насильство, страх, гідність, людяність. І ті, хто стояв на Майдані і був на відкритті виставки, підходили і казали, що «торкнуло». Це найвища оцінка мого проекту.

 

 

Кожен твій новий проект – це експеримент з новим матеріалом. Це може бути метал, полотно, папір, навіть пластмасові фігурки. Що ти відчуваєш, коли працюєш щоразу з новим матеріалом? Чи має кожен із цих матеріалів якусь особливу мову?

 

Я обожнюю працювати з простором. Коли ти фізично занурюєшся у простір, починаєш зовсім інакше мислити, ніж коли ти розташована поза простором полотна і освоюєш його фарбою, кулькою, тушшю, долаючи поверхню. Коли я створюю об’єкт або скульптуру, то вже приблизно бачу, в якому просторі вони б краще «звучали». Щодо звуку: практично всі звукові композиції, які створює Стас Бобрицький до моїх проектів, видобуті з матеріалу, який є основою для моїх інсталяцій. Наприклад, для проекту «Морфологія металу» ми «пограли» на металевих частинах, з котрих я потім створила скульптури, а для проекту «Межа або білий-білий сніг» видобували звуки з паперу, жужмлячи його. На цьому папері потім з’явилися абстрактні сюжети. Стас обробляє всі ці звуки і створює з них власні музичні твори, тому вони можуть як звучати у моїй інсталяції, так і жити самостійним життям.

 

 

Куди рухається твоє мистецтво зараз? Який досвід ти прагнеш висловити?

 

Моє мистецтво, як і життя, відбувається тут і зараз і передає моє бачення нашого спільного світу.

 

 

«Ранок» (папір, туш, акрил)

 

 

Куди, на твою думку, рухається сьогодні мистецтво в Україні? Що в ньому зацікавлює тебе найбільше?

 

Я не дуже люблю займатися критикою. Вважаю, що це справа професійних мистецтвознавців. Скажу лише про те, що близько мені.

 

Як на мене, цікавим є проект «Альянс 22», який створили сучасні українські абстракціоністи. Приємно, що тепер вони і мене запрошують брати участь у їхніх виставках.

 

 

Останнім часом в українському мистецтві доволі потужно представлена соціальна критика. Це зрозуміло з огляду на бурхливі соціально-політичні події в нашій країні, але це не є чимось близьким для мене особисто. Втім, коли така критика здійснюється цікавою художньою мовою – це не може не вражати. Зокрема, мені дуже сподобалася виставка одеських концептуалістів у Національному художньому музеї.

 

Стас Бобрицький

 

Цікаві речі відбуваються в сучасній експериментальній музиці. Тому я й запропонувала одному з її представників, – Стасу Бобрицькому, – реалізувати низку спільних проектів.

 

Вахтанґ Кебуладзе

Нещодавно відкрила для себе українську інтелектуальну публіцистику, автори якої поєднують філософію, історію та мистецтво. Така синкретичність близька для мене. Тому я й запросила двох сучасних українських інтелектуалів, – Володимира Єрмоленка і Вахтанґа Кебуладзе, – прочитати лекції в рамках проекту «Межа або білий-білий сніг».

 

***

 

Про автора

 

Тетяна Огаркова – культуролог, літературознавець, журналіст.