Вас не вражає, як нам подобається бути у полоні власних упереджень і продовжувати культивувати їх? Моє здивування досягло апогею під час читання «Метаморфоз» Овідія.

 

Хтось із вас скаже: «Знову вона про що завгодно, але не про мистецтво». Але це не так. Своїм зібранням міфів про перевтілення Овідій дав сюжети живопису, кінематографу, графіці, балету, скульптурі, опері, театру на століття вперед. Ці сюжети також перевтілюються і переосмислюються – як, наприклад, у безкінечно красивій стрічці Жана Кокто «Орфей» та поезії «Орфей. Евридіка. Гермес» Райнера Марії Рільке. Переосмислення – важлива складова еволюції міфу. Але спотворення та потурання упередженню – зовсім інша річ.

 

Для пересічного читача, на кшталт мене, під час читання Овідія відкриттям мають стати як мінімум історії Нарциса та Медузи Горгони.

 

Більшість із нас знає Нарциса як самозакоханого хлопця, який настільки не міг натішитися власною красою, що сам у себе закохався. Цей міфологізований міф знайшов своє відображення у більшості мов світу, увівши відповідні порівняння та навіть похідні слова, наприклад – «narcissistic». Таке загальне розуміння замовчує, що – принаймні за Овідієм – знайомство з власною зовнішністю було для Нарциса карою, накликаною на нього дівчатами та юнаками, що не домоглися від Нарциса взаємності. Довгий час хлопець не усвідомлює, що споглядає і захоплюється своїм відображенням, самим собою:

 

 

«Випірни, хто б ти не був, не вводь мене, милий, в оману!

Хлопче, куди ти, куди?» (454-455, Кн. 3, «Метаморфози» у перекладі Андрія Содомори)

 

Більше того, сам Овідій підкреслює невиновність і, перш за все, незнання Нарциса:

 

«Що там побачив – не знає; незнаним горить від, одначе.

Те, що обманює зір, водночас його й вабить до себе» (430-431, Кн. 3, там же)

 

 

Хлопець закоханий у себе, але не самозакоханий. Незважаючи на те, що Нарцис не може побороти свою пристрасть, перед перетворенням він усвідомлює справжній трагізм ситуації, що склалася:

 

«Він – це я сам! Я збагнув» (463, Кн. 3, там же)

«Од багатства я вбогим зробився» (466, Кн. 3, там же)

 

Ехо і Нарцис, Джон Уільям Уотерхауз, 1903

 

Навряд чи слід казати, що звична нам інтерпретація історії Нарциса не просто не враховує тонкощів міфу, як його прописав Овідій, а повністю змінює його суть. Нарцисизм давно синонімічний егоїзму та самолюбуванню, і ми не особливо переймаємося тонкою, але докорінною розбіжністю сучасного слововжитку епітету «narcissistic» з першоджерелом. Певно, є безліч прикладів того, як похідне слово набуло зовсім інших значень, аніж явище, що його породило, проте історія з Нарциссом видається мені найбільш трагічною, невиправданою і перш за все – поверхневою видозміною.

 

З Горгоною подібна ситуація. Медуза знана нами лише як огидне створіння з волоссям-зміями і поглядом, що перетворює на камінь. Уникнути долі химерної скульптури вдалося, як відомо, лише Персею. Він убив Медузу, відслідковуючи її рухи за відображенням у власному щиті, і вивільнив крилатого коня Пегаса, що народився з її крові.

 

Медуза, Караваджо, 1597

 

Поза нашим усталеним баченням згаданого міфу лишається передісторія найвідомішої з сестер Горгон. Виявляється, Медуза була найвродливішою з сестер і мала особливо розкішне волосся. Зрозуміло, що дівчина була об’єктом заздрощів жінок і бажань чоловіків. І, як водиться в античній міфології, Медузою спокусився бог – повелитель морської стихії Нептун не зміг вгамувати власну чоловічу стихію. Він зґвалтував дівчину у храмі Міневри (себто, римського аналогу богині Афіни).

 

Незважаючи на те, що в античній міфології Афіна-Міневра є богинею мудрості і справедливої війни, вона вирішила «покарати» Медузу за «гріх» (799, Кн. 4, там же). Як український переклад Овідія А. Содомори, так і російський варіант С. Шервінського говорять про примус дівчини Нептуном – «оволодів» (798, Кн. 4, А. Содомора) і «изнасиловал» (798, Кн. 4, С. Шервінський). Проте як Міневра давним-давно, так і ми багато століть опісля послідовно караємо Медузу страшним ликом і смертельним поглядом, ігноруючи передісторію, яка надала їй такі риси.

 

Гермафродитна Медуза Яцека Мальчевського, 1900

(Львівська національна галерея мистецтв)

 

Значно легше у пориві почуттів назвати жінку «зміюкою» чи «медузою», аніж замислитись, чи відповідають ці слова суті ситуації, що їх породила. Овідій (його переклади) не дають можливості чітко зрозуміти мотиви рішення богині мудрості. Чи вона не побачила зґвалтування і прийняла сексуальний акт Медузи з Нептуном як наругу дівчини над її храмом? Чи в Міневрі перемогла типова жіноча заздрість і бажання позбутися суперниці, не просто осквернивши її зовнішність, а особливо попрацювавши над її головною принадою – волоссям? А може разом із покаранням Медузи богиня справедливості хотіла шляхом надання дівчині смертоносного погляду покарати й чоловіків, які надто нав’язливо ставляться до жінок надмірними розгляданням і залицянням?

 

Усі ці питання поставлені не з метою вас заплутати чи змусити відмовитись від уже усталеного бачення певних міфів і персонажів. Важливо, аби ми розуміли, що ця усталеність є лише поверхнею поверхні, яка часто укріплюється і популяризується з мотивів спрощення розуміння чи вигідності лобіювання. Говорячи про Медузу (гарну молоду жінку) і її змієподібне волосся, не можна, наприклад, не згадати біблійну історію Єви та Змія-спокусника.

 

З часів Пізнього Середньовіччя християнська мистецька традиція почала по-новому представляти епізод гріхопадіння Адами і Єви – Змій-спокусник став зображуватися… жінкою. Чи принаймні мав явні фемінні риси. 

 

Гріхопадіння, елемент розпису Сікстинської капели, Мікеланджело Буанароті, 1508-1512

 

Арт-історична література найчастіше пов’язує цей феномен із наголошенням нової природи жінки – спокусниці. Вона штовхає до гріха Адама, так само, як це зробив із нею Змій, а тому набуває з останнім спільних рис. Навряд чи варто зазначати, скільки феміністичної критики з’явилося з даного питання, особливо з середини ХХ ст. Адже, дійсно, пост-фактум схожість поведінки Єви і Змія не презюмує їхню початкову подібність і аж ніяк не впливає на стать Змія. Тим не менш, у даній статті мені хотілося б залишити цей диспут і натомість наголосити на гомосексуальному аспекті нової іконографії. Виходячи з трактувань ван дер Гуса і Мікеланджело, Жінка не просто підштовхнула Адама до непослушання Бога. Гріхопадіння розпочалося через контакт Єви зі Злом. Тому візуальне уособлення Єви і Зла має надзвичайно сильну негативну конотацію і, відповідно, є потужним лобістським інструментом. Уже у Мікеланджело відчувається сексуальна напруга між Євою і Змієм-жінкою. Таким чином усталене споглядання сцен першого гріха, на перший погляд, зведене до осмислення питань праведності та послушання, століттями делікатно формувало ледь не архетипне розуміння хибності та неприродності гомосексуальних зв’язків.

 

Марина Абрамович

 

Така ситуація стала чудовим підґрунтям для вибіркового запам’ятовування та обмеженого трактування інших міфів, зокрема – історії Медузи. Поступу мистецтва християнських держав більше підходив напівнавіжений образ жінки-змії-абсолютного-зла-і-смерті, аніж історія про скривджену і невинно покарану дівчину. Це ж стосується і Нарциса. Овідій підкреслює, що у хлопця були закохані як дівчата, так і хлопці (353, 355, 453, Кн. 3). Урешті-решт, юнак закохується у себе, чоловіка, а не у жінку. Негативна конотація навколо ім’я Нарциса, яка виникає в результаті незнання міфу і хибного трактування провини хлопця, підсвідомо закладає в нас, у тому числі, і упереджене ставлення до одностатевої прив’язаності.

 

Гендерний і гомосексуальний аспекти – далеко не єдині, але, на мою думку, найбільш яскраві ілюстрації упущень, породжених обмеженим трактуванням двох згаданих античних історій. Найскладніше у подібних ситуаціях те, що видозміни міфу – навіть ті, які повністю протирічать першоджерелу – інколи стають не менш усталеними, ніж сам міф. А найгірше – те, що в нас зникає бажання шукати інші смисли, у тому числі первинні, і порівнювати їх. Але ж нам, шекспіро-пастернакам, «у всьому хочеться дійти до самої суті». Отож – sapere aude.