Група GAZ почала бурхливу діяльність у 2013 році. Вписуючи у розслаблений пейзаж міжнародного симпозіуму «Бірючий» подекуди гостросоціальні роботи, вже у Києві митці експериментують з різними медіа ‒ інсталяціями, перформансами, відео-артом. Олексій Золотарьов і Василь Грубляк погодилися поговорити про мистецтво, діалог як запоруку успішної колективної творчості та очікування від мистецтва недалекого майбутнього у сквоті ‒ місці сили, що надихає, приховує та знає щось більше за самих митців.

 

Група GAZ у сквоті

 

Сквот та його створення – для вас це необхідність, спричинена складнощами з пошуком майстерні у Києві, чи своєрідний вияв свободи, коли митець може сам обрати собі місце для творчості?

Для нас все починалося з простої необхідності, адже майстерня розміщувалася за містом, і ми часто думали про те, що круто було б знайти якесь місце у Києві. Міркували про заводський простір, а потім один колега нам запропонував розділити разом, за його словами, «класний містяк». Через деякий час ми тут опинилися. До нас інші художники прибирали і приводили до ладу будівлю, адже за кілька років перед цим тут сталася пожежа.

 

З приводу легальності нашого тут перебування, то в Києві дійсно є проблема з місцем для художників, майстернями. Проте ми не дуже переймаємося, що нас хтось вижене, адже це особливе місце з дуже класною енергетикою. Тому, коли ми сюди потрапили, то зрозуміли, що обов’язково маємо цей простір узурпувати.

 

То в чому ж полягає ця особлива енергетика?

Наш будинок з історією, він – особистість, незважаючи на те, що старий, занедбаний. Насправді він когось пускає, а когось – ні, когось не розуміє. Як ти до нього ставишся, так і він сприймає тебе. Це зараз слово «сквот» звучить поетично, але коли ми сюди вперше зайшли, тут був смітник. Мабуть будинок зрозумів, що ми не просто так сюди прийшли, тому він нас і прийняв. Дім, до речі, не любить собак: котів тут повно, а от собаки не приживаються. Ми не шукаємо якусь містику, але вона тут, безумовно, є. З міркувань конспірації не будемо вдаватися в подробиці, проте неможливо оминути той факт, що будинок розташований в історичній частині міста, у старому Києві, там, де відбувалися літописні події. Інколи заходиш в будинок чи йдеш в сад – і губишся, бо не розумієш, в якому часі ти перебуваєш.

 

Так, енергетика тут цікава, бо свого часу у будівлі була і майстерня одного київського художника, і порностудія, і наркопритон…От саме в цій кімнаті, де ми зараз розмовляємо, – на цьому самому дивані, – багато чого сталося.

 

Група GAZ. «Збройна кімната»

Андрій Зелинський. «Боєць»

 

Добре, залишимо ваше секретне місце у спокої. Скажіть краще, чому часто від митців, діячів культури (і від вас – у тому числі) можна почути фразу: «Ми хочемо змусити людей думати!». Звідки така впевненість, що вони цього не роблять?

Справа в тому, що група GAZ займається більше акціоністською діяльністю. Працюючи над тими чи іншими проектами, ми заглиблюємось в тематику дуже ретельно – настільки, що людина може побачити певну проблему з кардинально іншого боку. Не виключено, що ми помиляємося або нам просто хочеться думати, що відбувається саме це. Нам цікаво зачепити людину не на емоційному рівні, а на мисленнєвому. Наші провокації та перформанси виносять на поверхню те, про що людина могла й не думати ніколи в житті, але це не означає, що вона не думає взагалі.

 

Представники концептуального мистецтва 1960-х відмовлялися від описування предмета, бо їх цікавили саме емоції. Група GAZ, як і багато хто ще, хоче змусити людину думати. Чи можна цю апеляцію до розуму та критичного мислення назвати характерною рисою сучасного мистецтва?

«Змусити» ми б замінили на «привернути увагу», адже силувати нікого не треба. Хоча ніколи не знаєш, яку реакцію викличе твоя робота, тому й про певну мету чи завдання говорити складно.

 

Наше мистецтво часто зараховують до соціально-критичного, хоча ми часто аналізуємо свої попередні роботи, змінюючи до них ставлення і сприйняття. «Відносна свобода» та «Тупик місце подумати» ми робили інтуїтивно – вбираючи в себе ситуації, які нас оточували, наче губки. Ми не могли дати якесь чітке пояснення роботам. Але минув деякий час, і стало зрозуміло, що вийшло з того, що ми відчували. «Тупик місце подумати» ‒ робота про ситуацію безвиході. От наші північні сусіди в ній опинилися так точно, і теж за колючим дротом.

 

«Золоте руно»

 

Що для вас основоположне: процес творення чи результат?

Ми вважаємо, що без процесу художник ‒ не художник. Митець сам по собі ‒ звичайна людина: він теж їсть, спить, займається сім’єю.  І лише в процесі він стає художником, бо творення затягує, змушує занурюватися все глибше і глибше. Є також безліч дій, – наприклад, створення каталогу, доставка і монтаж робіт, їхнє фотографування, – які теж складають процес. Виходить так, що ти живеш в якомусь надзвичайно насиченому ритмі. Це прекрасно, але інколи необхідно обнулюватися.

 

Ви часто в своїх інтерв’ю кажете, що група – це діалог. Але ж є теза про те, що істина народжується в суперечках. То як ви між собою вирішили ці та інші конфліктні ситуації?

Взагалі-то ми нудні, але суперечки теж бувають. Якщо ідея проходить крізь жорна обговорення, то вона береться далі в роботу. Ми, більшою мірою, скульптори. І будь-яка помилка нам вартує багатьох сил, та й грошей теж. Тому те, за що ми врешті-решт беремося, повинно бути переконливим для нас обох.

 

У нас бувають так звані філософські дні, коли ми не працюємо. Гуляємо містом, ходимо в гості, на виставки, в кафе…З одного боку, це бездумний день, але саме так ми звільняємо мозок від побутових проблем, які, як не крути, нас оточують.

 

Ми вже багато років працюємо разом. Мабуть, притерлися, звикли, бо ми схожі в тому, що цінуємо особистісний простір одне одного.

 

«Невідповідність» (2014)

 

Чи є, на ваш погляд, принципова різниця між висловлюванням художника і, наприклад, музиканта?

Немає. Гармонія, пропорція, ритм – це поняття, які стосуються і скульптури, і живопису, і музики…Різні методи передачі емоцій. Найскладніше намагатися передати у статичному мистецтві (скульптурі), скажімо, танець. Мало кому це вдається зробити переконливо. Взагалі ми за те, щоб будь-яке мистецтво сприймалося не поверхово, а так, наче парфумер складає композицію: тонко, чутливо.

 

Якщо узагальнено говорити про творчий метод, то яким ви його бачите для себе та своїх колег?

Нам би хотілося, щоб сучасні художники не констатували дійсність та її певні прояви, а випереджали свій час, думали про те, що буде далі. Або брали культурний спадок давно минулих цивілізацій і працювали там як археологи. Стан «тут і тепер», у нашому розумінні, вже не є таким цікавим і ціннісним. Так, іноді хочеться робити й таке мистецтво. Але ж має бути якась загадка, інтрига. Художники пробивають реальність, вони, як мечі, пронизують майбутнє; частіше за все – несвідомо.

 

«Тупик місце подумати»

 

***

 

Про автора

 

Анастасія Герасимова – журналіст, копірайтер.