Нещодавно у просторі Щербенко Арт Центру відбулася виставка ужгородського художника Павла Ковача (старшого) «Реалізм і реальність», у якій він звернувся до проблеми співвіднесення «мистецтва і страждання», спроможності митця творити у воєнні часи.

 

«Це три реальні речі, що зі мною відбулися», — коментує Павло Ковач три історії, які були ним покладені в основу проекту «Реалізм і реальність». Три спогади, випадкові на перший погляд, об’єднані не лише своєю реальністю для художника, але й наданою їм роллю ниток Аріадни, що ведуть нас разом із ним до бажаної відповіді на запитання: якщо на світі є страждання, велика трагедія маленької людини, то що має робити з цим художник? Саме художник – той, хто відчуває цей біль, але має оформити та візуалізувати його, використовуючи ремісництво. Очікуючи, що хтось потім буде споглядати плід його роботи та, можливо, отримувати відповіді на свої запитання.

 

Уся історія мистецтва для художника була викликом змалювати страждання, біль, мучеництво. Адже не можна оминути те, що робить людину людиною (і досі ведуться суперечки, чи страждання властиве тварині). Біль формує нас, наше ставлення до іншого, до світу, але спостерігати чужий біль, ба більше – надавати йому естетичну оцінку… Люди робили і роблять це в храмах, художніх галереях (традиційно митці мали і вміли естетизувати страждання). А починаючи із ХІХ століття – на шпальтах газет, потім – на екрані телевізора, ще пізніше – у лабіринті гіпер-посилань… і що ж художнику робити тепер?

 

Експозиція проекту Павла Ковача в Щербенко Арт Центрі

Усі зображення надано галереєю

 

У пошуках відповіді Павло Ковач звертається до історій та історії, до попередників, які можуть дати відповідь. Один – Чімабуе, якому судилося бути названим останнім художником Середньовіччя. За легендою, він йшов флорентійською вулицею та побачив хлопчика, що талановито малював вівцю на камені – це був юний Джотто, пізніше – великий новатор в історії мистецтва. У галереї Уффіці поряд розташовані дві «Мадонни з янголами» – Чімабуе і Джотто, кардинально різні: домодерна і модерна, міметична і виразна, пріоритет канону і прорив індивідуальності.

 

Але Ковач звертається до іншої роботи Чімабуе – до мозаїки «Побиття немовлят», однієї з численних на куполі Баптистерію Сан-Джованні. По суті, масове вбивство немовлят на очах у матерів – що може бути жорстокішим за це? А от флорентієць зображує дітей із лагідними посмішками на обличчях, їхні тіла – схоплені за ручки і ніжки солдатами Ірода – граційні, плавні, наче ширяють у повітрі, на канонічно золотому тлі. Павло Ковач акцентує на естетизованості сцени: сама мозаїка нагадує йому техніку неоімпресіоністів. Коли пейзаж – якщо придивитися – це скупчення точок або рисок, тендітно покладених одна до одної, тільки тут шматочки смальти.

 

Експозиція проекту Павла Ковача в Щербенко Арт Центрі

 

Золотаве тло – візуалізація божественного світла, принципово неосягненна, але тим не менш – доступна людському оку. Саме для того, щоб побачити небачене – ось таке нелегке завдання стоїть перед Чімабуе – і він блискуче з ним справляється (вибачте за каламбур). Спокійні мученики-немовлята – не лише прийом, що долає проблему теодицеї (на все воля Божа, навіть на таке велике зло і страждання невинних). Але також це одна з останніх в історії західної гілки мистецтва од мімезису – естетичному принципу класиків, оспіваному Аристотелем. У «Поетиці» він писав, що саме лише вправне, ремісницьки вдале зображення потворного має викликати естетичну насолоду. У цьому велика сила техне, що влучно перекладається польською sztuka (недарма І. Франко оперував цим полонізмом). Найвищий прояв «опрекраснення» потворного – скульптура «Лаокоон»: знову смерть невинних дітей, а центральний герой – їхній батько – стримано «стогне» і підводить очі до неба, коли ламаються його кістки під величезним змієм.

 

Експозиція проекту Павла Ковача в Щербенко Арт Центрі

 

Набагато пізніше, на хвилі просвітницького ентузіазму, Ґ. Е. Лесінґ нещадно критикує послідовників античного завіту – французьких класицистів – за їхню сліпу закоханість у канон, у міметичну стриманість. Наскільки вдало виглядали в масках актори грецької трагедії, настільки застиглими і восковими здаються ці маски у ХVIII столітті, на виставах за творами Расіна. Проте і Лесінґ не може заперечити істину – канон зображення страждання не втрачає своєї величі: «Лаокоон» залишиться прекрасним назавжди.

 

І у «Лаокооні», і у «Побитті немовлят» – «…художник прагне зображення вищої краси, пов’язаної з тілесним болем», без спотворених облич та скалічених тіл, бо в цьому є вища мета – зображення істини. Зрештою, страждання Лаокоона – сюжет долі, в смерті тисяч малят – мученицька передумова від того більш чудесного народження Месії. Споглядаючи мозаїку – розуміємо це, бо і самі немовлята неначе розуміють.

 

Це розуміли і художники-авангардисти, що звертались до середньовічного мистецтва як джерела натхнення, до зворотної перспективи, міметичної умовності  як засадничих прийомів у живописі.

 

Експозиція проекту Павла Ковача в Щербенко Арт Центрі

 

Павло Ковач перемальовує на масштабному полотні умовний рисунок-схему «Побиття немовлят» Чімабуе: чорні контури на білому тлі із позначеннями: ось тут Цар Ірод прирікає на смерть чергову дитину, тут скорбна мати і т. д. Саме полотно скручує і ховає, а нам показує тільки його фотографію. Умовність, доведена до краю. Так у свій час зробив Анрі Матісс: одним з останніх його проектів був дизайн та розпис Капели Розарія у Вансі: Св. Домінік, Мадонна і Ісус без облич, виведені чорними лініями на білому тлі. Так зробив і Енді Воргол, перетворивши «Таємну вечерю» Леонардо на низку схематичних зображень із логотипами відомих брендів та позначками «по 59 центів» над апостольськими головами. Розповідаючи про цю серію, яку він робив декілька років, повільно працюючи в майстерні, виписуючи полотна, Воргол зізнається у своїй глибокій релігійності, а також безмежній повазі до Леонардо. Так, висміюючи сучасне, він вшановував вічне. Або ж, якщо пригадати ворголівські серії принтів із першої шпальти газет «129 загиблих в авіакатастрофі», чи «Зелену автокатастрофу» та «Електричний стілець», зафарбований у веселий рожевий чи помаранчовий… По суті, це та ж сама естетизація страждань: тільки художник акцентує увагу на тому, як сучасна людина звикла ці страждання не просто споглядати, а споживати – пережовує і ковтає.

 

Анрі Матісс. Капела Розарія, Ванс, Франція

 

Це питання тривожило і Сьюзен Зонтаґ, коли вона аналізувала феномен військової фотографії та специфіку реакції на неї, сперечаючись сама з собою. Раніше Зонтаґ нарікала на «вивітрювання почуття реальності», звикання до постійного перегляду зображень жахів війни і фактів людської жорстокості. У пізній роботі «Дивлячись на чужі страждання» вона пише: «Будь-яка ситуація має перетворитися на спектакль, щоб стати реальною – а отже цікавою – для нас. Самі люди прагнуть стати образами: селебрітіз. Ми зреклися реальності. Є лише репрезентації: медіа». Ось і Павло Ковач запитує: якщо реальність втрачена, то що робити з реалізмом? Як наслідувати те, чого немає? Недарма у проекті він оформлює в рами і під скло саме фотографії, надруковані з репродукції фрагментів мозаїки Чімабуе. Фрагментація, репродукція, фотографія, вкрита товстим шаром силікону – про таку глибоку втрату реальності ані Воргол, ані Зонтаґ навіть не мріяли… а ще не мали справу з соціальними мережами.

 

Кручьоних за участі Розанової. Зрада 1916

 

У пошуку відповіді рухаємося далі проектом: наступний спогад – виставка із роботами Ольги Розанової у співавторстві з поетом Алєксєєм Кручьоних, супрематичними ілюстраціями до його збірки «Вселенська війна». Так сто років тому молода та романтична художниця реагує на те, що її лякає і, скоріше за все, захоплює. Павло Ковач звертається до аплікацій Розанової (де кольори і форми перебувають у напруженому діалозі) як до способу віднайти реальність: «…за основу я беру живопис супрематичний, але я вставляю туди контури ілюстрацій, і вони в мене безпредметні. Її гострі кути, вони є страшно предметні, бо вони приносять біль, вони порізані, реалістичні по формі». У діалозі з авангардисткою він створює серію картин, що несуть в собі свою предметну безпредметність як реакцію вже на наш час, на нашу війну. Кожен колір, відповідно до середньовічного канону, трансльованого в авангарді, має своє значення, але нам не важливо це знати – важливіше відчувати.

 

Експозиція проекту Павла Ковача в Щербенко Арт Центрі

 

Саме так, інтуїтивно, доповнює два попередні третій спогад – фантасмагоричне звільнення історичної резиденції Мукачевської греко-католицької єпархії від кабінетів і лабораторій Ужгородського національного університету у недавньому 2014 році: «В пилу будматеріалів, виламаних дверей, віконних рам, повалених стін – визирають лабораторні унаочнення, хімічні пробірки, реактиви, медичні пластикові муляжі людських органів, конспекти, студентські “шпаргалки” і т. д.». Ще один оберт колеса історії, і на дорозі залишається тільки пил. Художник обережно цей «пил» збирає, розглядає і віднаходить у ньому свій реалізм – як реакцію на свою реальність. Як і фотографії мозаїки «Побиття немовлят», Павло Ковач оформлює медичні унаочнення зі знищених лабораторій в рами, під скло – а глядачу пропонує споглядати то Чімабуе, то невідомого автора «Нирки в розрізі» – бо зрештою, це все одне й те саме. Все вкрите силіконом. Так художник наче забальзамовує всі предмети в експозиції виставки, перетворює їх на музейні об’єкти. Тільки полотно зі схематичним зображенням «Побиття немовлят» – згорнуте, приховане від очей глядача. Отже, це не музей, а трохи ще і храм?..

 

Експозиція проекту Павла Ковача в Щербенко Арт Центрі

Експозиція проекту Павла Ковача в Щербенко Арт Центрі

 

Ужгородський художник підводить умовну риску під велетенською історією життя в усій його ницості та мистецтва, що цю ницість викарбовує в образ, нагадуючи людям про істинний порядок речей. Риска – відео-документація його перформансу «Мовчання сфінкса» – «це така гра про те, що люди очікують на видовище, а там нічого не буде. Це узагальнення. Той, хто хтів розваг, побачить реальність, яка є насправді». «Видовище» – стара механічна іграшка-песик, що після довгого очікування в театралізованій атмосфері лише пискляво дзявкає. Трагікомічний ефект за І. Кантом: коли ти довго на щось чекаєш, і… нічого не відбувається. Натяк на те, що час вже розчаклуватися: опритомніти від спектаклю та знову прагнути реальності. Чи не це має пропонувати нам сучасне мистецтво?

 

Павло Ковач ст. на відкритті виставки «Реалізм і реальність»

 

«Якщо ти художник, ти маєш говорити те, що думаєш. Коли я задумував виставку, я, перш за все, хотів зробити її такою, щоб на її фоні не хотілося зробити селфі. А щоб глядач думав, бо це і є реалізм. А засоби можуть бути абстрактні, супрематичні, які завгодно. Невже неосмислене минуле має шкіритись у майбутньому?».

 

 

Цитовані джерела:

Susan Sontag. Regarding The Pain Of Others, 2003. С. 81.

Лессинг Г. Э. Лаокоон, или о границах живописи и поэзии, 1953.- С. 393.