До 12 березня у нью-йоркському MoMА триватиме виставка “A Revolutionary Impulse: The Rise of the Russian Avant-Garde”, куратори якої не взяли до уваги деталі біографій деяких митців. Чому українське коріння і самовизначення були нівельовані та як на це відреагували на батьківщині Казимира Малевича, з’ясовував Art Ukraine. 

 

Музей сучасного мистецтва у Нью-Йорку є інституцією, на різнопланову діяльність якої звикли рівнятися музейники і галеристи по всьому світу. Так, один з найавторитетніших у світі. Так, його колекція і принципи її формування задокументували визначальні процеси сучасного мистецтва. Продовжувати перелік здобутків MoMА можна довго. Проте, виставка “Революційний імпульс: становлення російського авангарду” ризикує стати підставою для сумнівів у компетенції його працівників, заразом піднімаючи низку важливих історичних, мистецтвознавчих і, зовсім трохи, політичних питань.

 

Якщо прочитати концепцію виставки й переглянути перелік представлених на ній митців, в око неодмінно впадуть підписи з визначенням їхньої національності. “Напередодні святкування столітнього ювілею Російської Революції ця виставка досліджує ключові події і нові форми абстракції, у тому числі супрематизм і конструктивізм, а також авангардну поезію, кіно та кіномонтаж”. Якщо мова про “Російську Революцію”, то й всі митці, що творили на відповідній території, будуть росіянами. Щоправда, можна внести деякі уточнення, як, наприклад, з Казимиром Малевичем, зазначивши, що він народився в Україні, чи з Василем Кандинським, “французьким художником, що походить з Росії”... Звідси постає перше питання: розуміння характеру самого авангарду. Куратори МоМА цілком праві у тому, що авангардне мистецтво на території  Російської імперії, а потім і СРСР, було тісно пов’язане зі зміною філософської парадигми, політичних векторів. Але, абсолютно не заглиблюючись в тонкощі геополітичні й особистісні стосовно кожного митця, вони вдаються до узагальнення, яке відверто обурює своєю поверховістю.

 

Політичні пертурбації були не визначальними для тих, хто створював власні мистецькі напрямки, творчі течії, художні методи. Утопічні гасла не могли заступити космічну магію взаємопроникнення  досвіду європейських митців, вродженого таланту та специфічних впливів. Під останніми ми маємо на увазі, скажімо, вплив українського народного мистецтва на Малевича чи Екстер, про які зазначали вони самі. Але, як виявилося, це занадто тонко. Тому з легкої руки можна назвати класика світового кінематографу, людину, яка  понад усе прагнула оспівати свою батьківщину, — Олександра Довженка — теж причетним до російського авангарду.

 

“Всім Центром боремось із нью-йоркським Музеєм сучасного мистецтва МоМА щодо атрибуції Довженка на виставці “A Revolutionary Impulse: The Rise of the Russian Avant-Garde “як українського митця (на табличці в графі nationality було написано Russian). Багато знайомих і просто відвідувачів виставки вказали на це організаторам. Ми написали кілька не дуже м'яких листів загального змісту, що Олександр Петрович в гробу перевертається від такої nationality...” − написав на своїй сторінці у Facebook Іван Козленко, генеральний директор Національного центру Олександра Довженка. Помилку виправили, але ж залишаються іще Казимир Малевич, Василь Єрмілов, Олександра Екстер...

 

“Мистецький авангард постав у першій третині ХХ століття і проявився у різних частинах світу, але найпотужніше розвинувся на території Російської імперії, а пізніше Радянського Союзу. Самі художники не називали себе авангардистами. Вони були супрематистами, конструктивістами, спектралістами, тобто новаторами та часто засновниками власних течій. Про них говорили як про “лівих художників”. За походженням вони були білорусами, поляками, українцями, вірменами, євреями, росіянами, часто походили зі змішаних родин. Авангардне мистецтво перш за все прагнуло інтернаціональності і відходило від національної визначеності. Їх усіх об’єднувала віра в оновлення світу. На їхніх очах розпадались імперії, які були монолітами впродовж сотень років. Вони вірили, що майбутнє за об’єднанням усіх народів заради спільного блага. Та сама утопія, де світом правлять філософи і поети, а всі люди — творці”, — пояснює Тетяна Філевська, малевичезнавиця, арт-менеджерка.

 

За кращим для МоМА сценарієм варто було би взагалі відмовитися від визначення національності митців, проте, судячи зі всього, кураторам надто спокусливим здалося загравання з прийменником “російський”. Чи шукати у цьому політичне підґрунтя? Так, авжеж! Культурна політика Росії відрізняється від української своїм агресивним і безапеляційним привласненням митців, створенням наукової основи, медійних образів і міфів на підтвердження таких дій.

 

На прикладі МоМА можна впевнитися, що знання, поширене ще 50 років тому, досі не підлягає оскарженню, особливо в умах тих, для кого воно ніколи не було чимось принциповим. “Коли у 1960-ті роки мистецтвознавці сформулювали поняття “російського авангарду”, до нього віднесли усе, що відбувалось у новому мистецтві на території Російської імперії і пізніше Радянського Союзу. Як спадкоємиця Радянської держави Росія радо прихоплює собі й мистецький авангард. Для решти світу було байдуже звідки походили або якою культурою були сформовані ті чи інші митці, які сформували по-суті інтернаціональне художнє явище. Але відкриття “національних” аспектів авангарду стало свого часу не лише здивуванням для світу, але й новою можливістю, адже це дозволяло відкривати нові пласти й інтерпретації, коли здавалось уже все вивчене”, — стає на підтвердження попередньої думки Тетяна Філевська.

 

Перед нами постає наступне важливе питання репрезентації України у світі. Не будемо повертатися до історії з аеропортом Бориспіль і Казимиром Малевичем. Ситуація з виставкою у МоМА — нагода для МЗС чи Міністерства культури нагадати собі та іншим про те, що Україна гідна геніїв.

 

“A Revolutionary Impulse: The Rise of the Russian Avant-Garde” має розлогий, схвальний відгук у The New York Times, написаний максимально відсторонено від подій сьогодення. Тільки мистецтво й історія. Та якщо перше вимагає точності визначень, то друга — справедливості, заради якої слід визнати, що МоМА теж помиляється, а український авангард існує!