Із 3 березня офіційно почався прийом заявок на конкурс молодих українських митців «МУХІ» 2015. Минулого разу сама премія і відкриття експозиції номінантів в Інституті проблем сучасного мистецтва викликали великий резонанс, але то було в далекому 2012 році. Протягом 2013-2014 років фундаторка «МУХІ» Марина Щербенко жодним чином не коментувала зникнення конкурсу, але й художня спільнота, звикла до нетривких і нестабільних культурних ініціатив, особливо не ставила питань. І, здавалося, Євген Самборський, переможець конкурсу зразка 2012-го, став останнім, хто отримав 40 000 гривень, досить великі кошти, особливо, якщо згадати тогочасний курс валют. Ми дуже раді, що «МУХІ», незважаючи на тяжку ситуацію, знов повертаються, і беремось нагадати, за що дали премію Євгену, публікуючи інтерв’ю з ним, записане майже одразу після його перемоги.

 

Про МУХІ 2012 було написано низку негативних відгуків. Мистецькі журнали писали про відсутність кураторського бачення, а деякі навіть звинувачували організаторів в спекуляції на мистецтві, ставлячи під сумнів чесність меценатських намірів, бо кошти на сам монтаж робот не виділялися.

 

Євген Самборський: Коментар дуже короткий: кожен знав, на що він іде. Коли було оголошено прийом робіт на конкурс «МУХІ 2012», я вже чув від попередніх конкурсантів, що гроші на продакшн не виділяються. І кожен з учасників знав, що ти маєш вкладати суто свої гроші. І яким чином ти будеш показувати свій проект, то теж лише тобі вирішувати.

 

-  Як було вирішено питання з розподілом місця в приміщенні?

 

Напевно, складнощі виникали лише тому, що у проекті було доволі багато учасників, а приміщення не дозволяло виставити стільки робіт. Але з  кожної ситуації можна багато чого для себе  винести.

 

Переможці премії МУХІ-2012 з куратором Мариною Щербенко. Фото – http://bottega-magazine.com

 

Спочатку я хотів виставляти чотири своїх скульптури, але я поговорив з Мариною Щербенко (куратор МУХІ 2012 – прим. автора), і вона порадила, що краще виставити лише  три скульптури. Я погодився, адже ще одна скульптура не додала би мені якогось візуального комфорту і сільно не вплинула б на проект. Але вона забила би приміщення.

 

Не варто просто так забивати простір. Звичайно, я би міг пропонувати проекти, які поглинули би  весь простір. Але для чого це робити? Нас було 28, і кожен міг вибирати собі місце. Кожен з нас був  на рівних правах, і мав співпрацювати зі всіма. Ми мусимо якось пристосовуватися до ситуації. Звичайно, мені би хотілося, щоб у Львові було весь час тепло, як, наприклад, у Майямі, але я мушу собі взимку купляти зимове взуття. Ти ціле життя будеш з чимось зіштовхуватися. Я так само мусив виходити з того, що є певний простір, і що кожен художник хоче виставитися.

 

- Чому Ви вирішили робити скульптури саме з мертвих тварин? Як прийшла така антигуманна ідея?

 

Як приходять всі ідеї? Я не знаю, як працює наш мозок. Як всі ці процеси з сірою речовиною відбуваються? Я довго працював над задумом, думав, багато передивився інформації на кшталт: «Як зробити таксидермічні скульптури в домашніх умовах». Весь проект складається з опудал бездомних тварин. Сім скульптур. Це було найприйнятніше число для виставки у пітерській галереї «Протвор», для якої робився цей проект. На МУХах було показано лише три роботи з цієї серії.

 

«Оксамитове НІЩО», галерея  PROTVOR. Фото – http://cargocollective.com/samborsky/

 

- Як Вам вдалося зробити таксидермічні скульптури в домашніх умовах?

 

Я працював над цим проектом десь півроку, ми обговорювали все з Машею (Марія Новікова-Савєльєва, куратор нині закритої галереї «Протвор», Санкт-Петербург, - прим. автора)  по скайпу, через пошту, я висилав їй ескізи, ми узгоджували їх і так далі.

 

«Оксамитове НІЩО», галерея  PROTVOR. Фото – http://cargocollective.com/samborsky/

 

Я, власне, заінспірувався ідеєю показати шматок свого життя. Я закінчував університет, і мене вчили одному. Всі знають про наш брак освіти. Ми мусимо з тим погоджуватися. Мене вчили малювати пейзажі, портрети, натюрморти. В мене є великий пласт художньої освіти. Але на той же час я відкрив для себе через інтернет і через подорожі до Європи, що молоді художники там оперують великою кількістю матеріалів, давно працюють з медіа. Я відчував себе обеззброєним.

 

На Берлінському Бієнале, 2012. Фото з Facebook

Мої друзі час від часу їздили до Європи і привозили звідти журнали. А як в Україні по-іншому: з рук в руки зарубіжні журнали й  інтернет згодом. Все. Мені було цікаво. Такий контраст... Коли я вийшов з університету, і подумав: «Як так?» Як так, в мене так само десять пальців на руках, я теж хочу оперувати різними матеріалами. І не знаю, як це робити.

 

Я виявився тою самою безпритульною твариною, яка весь час шукає… шукає, щоб ото поїсти. Знайшла щось, розірвала кульок, поїла. А не знайшла – то лягла голодною спати. Це символізує багатьох українських молодих людей, які прагнуть іншого, але через те, що вони народились тут, вони не мають  доступу до іншого життя. Хочеться весь час чогось більшого, хочеться «доторкнутися до оксамиту». Я вибрав оксамит, саме тому що він приємний, дорогий.

 

Тобі хочеться щось робити, але ти не знаєш, що саме, в якому напрямку рухатися. Ти вже відкрив для себе через інтернет інший світ, і не хочеш опускати руки і говорити: «Я ніколи цього не досягну».  Хочеться шукати і заглядати в це оксамитове Ніщо.

 

 

Більше про конкурс «МУХі-2015» можна дізнатися тут