В історії кожної нації є особистості, унікальні своєю неординарністю і багатогранністю. До таких постатей українства належить дійсний член Національної академії мистецтв України (НАМУ), доктор мистецтвознавства, професор Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури (НАОМА), заслужений діяч мистецтв України Людмила Семенівна Міляєва, 90-річчя якої щойно відзначила наукова і творча громадськість.

 

Навіть нам – її «одвічним», за нашим відчуттям, студентам факультету теорії та історії мистецтва Київського державного художнього інституту (ФТІМ КДХІ, нині ФТІМ НАОМА) різних генерацій (від 1960-х рр. і до нульових ХХІ ст.), які незмінно ставляться до цього неперевершеного Педагога, видатного Науковця, самобутнього Історика мистецтв з великим пієтетом, – усвідомити цю дату доволі складно. Лада Міляєва, як ми звикли звати її поміж собою, перш за все, залишається для нас надзвичайною Жінкою, яка уособлює Шляхетність, Вроду, Талант, Розум, Духовність, через що ми і обожнюємо її  дотепер.

 

1949. Колектив Державного музею українського мистецтва. Л. С. Міляєва перша зліва в нижньому ряду

 

Доля великодушно відміряла професору Л. С. Міляєвій в мистецтвознавстві довгі десятиліття активної творчості, чого вона, безсумнівно, заслужила своєю воістину легендарною, гідною пошани педагогічною діяльністю і подвижництвом в науці. Це підтверджують її 160 масштабних друкованих праць, серед яких – такі фундаментальні монографії, як «К. О. Трутовський: нарис про життя та творчість» (К. : Мистецтво, 1955. – 40 с. : іл.), «Стінопис Потелича: Визвольна боротьба українського народу в мистецтві ХУІІ ст. (К. : Мистецтво, 1969. – 246 с. : іл.), «Росписи Потелыча: Памятник украинской монументальной живописи ХУІІ века» (М. : Искусство, 1971. – 215 с. : ил. – (Памятники древнего искусства)), «Український середньовічний живопис: альбом» (Г. Логвин, Л. Міляєва, В. Свенціцька. – К. : Мистецтво, 1976. – 28 с., 109 л. іл.), «The Ukrainian icon 11^th –18^th  centuries. From Byzantine sources to the Baroque» (Bournemouth :  Parkstone; Saint Petersburg : Aurora, 1996. – 239 p. : ill.) тощо.

 

За допомогою своїх мистецтвознавчих розвідок, що пов’язані переважно із сакральним мистецтвом, Л. С. Міляєва  мужньо відстоювала «наукову правду», опановуючи «історико-мистецьку цілину», куди в ті жорсткі атеїстичні часи боязко було ступати навіть відомим та визнаним мужам від науки. Усі вищезгадані праці не тільки свідчать про широку обізнаність дослідниці, ілюструючи її власне бачення й концептуальне потрактування давньоукраїнської історії мистецтва разом з чіткою аргументацією і вивіреністю фактів, а ще й яскраво підтверджують (а це на сучасному історичному етапі бачиться виключно важливим) відому тезу: іншої України нема, і треба приймати її з тими конкретними умовами, що в ній складаються, коли хочеться працювати в Ній і для Неї.

 

1950-ті

 

Доречно у цьому контексті навести спогади однієї з перших випускниць факультету теорії та історії мистецтва – доктора мистецтвознавства, члена-кореспондента НАМУ Тетяни Валеріївни Кара-Васильєвої, що цікаві з точки зору розкриття характерних особливостей науково-практичної і викладацької діяльності славетного викладача КДХІ Л. С. Міляєвої у 1960-х роках: «…Перед нами, її учнями, Людмила Семенівна демонструвала фото давніх ікон, дерев’яних церков та іконостасів, які були знайдені і щойно привезені з численних експедицій, відряджень у музеї, з фондосховищ, бібліотек і приватних колекцій, а іноді й просто врятованих в клунях і на горищах. <…> Так були врятовані і привезені до Національного художнього музею України візантійський дерев’яний рельєф “Св. Георгій з житієм” ХІІ-ХІІІ ст. із Маріуполя, ікони Богородиці Одігітрії ХVІІ ст. з Бучача, Покров Богородиці ХVІІІ ст. з Миргорода, ікона Волинської Богоматері ХІV ст. з Покровської церкви Луцька. Людмила Семенівна в численних експедиціях Чернігівщиною, Полтавщиною, Закарпаттям, Волинню, Поділлям разом із своїми однодумцями, – видатними дослідниками українського мистецтва (Г. Логвином, С. Таранушенком, П. Жолтовським, Б. Возницьким), – рятували від фізичного знищення унікальні пам’ятки мистецтва. Тоді це було справжнім подвигом і виявляло високу громадську позицію дослідниці». [1]

 

Варшава. 1954 р.

 

Сьогодні Людмила Семенівна, яка продовжує читати лекції студентам нинішньої НАОМА по шість годин в день (!!!), так само не перестає дивувати як і в 60-х, 70-х, 80-х, 90-х роках ХХ століття, своєю  наполегливістю у досягненні поставленої наукової мети, потужною працездатністю і творчою енергією. Можливо, навіть більше, ніж у минулі десятиліття, доскіплива дослідниця Міляєва вражає своїм блискучим володінням пером. Останні її книги про найдорожчих для неї  художників, – її чоловіка Сергія Подерв’янського та батька Семена Міляєва, що ніби написані великим серцем Мистецтвознавця-Титана (дозволю собі цей вираз, не зважаючи на тендітність статури і жіночність Людмили Семенівни), – гідні особливої пошани. В них вона талановито відтворює творчі портрети і мистецьке середовище кожного, розкриваючи їх внесок в українську культуру. Обидва, за образним висловом Л. Міляєвої, належали «…к тому тонкому слою интеллигенции, которой выпало жить в кровавое, а часто подлое 20-е столетие. Выжили немногие и выстояли немногие». Монографії «С. П. Подервянский. Творчество и судьба. 1916-2006» (К., 2011. – 377 с. : ил.) і «Семен Матвеевич Миляев, 16. 12. 1895 – 16. 12. 1961 / воспоминания Л. С. Миляевой» (К., 2014. – 143 с. : ил., фот.) – це талановиті літературні твори, створені у синтетичному жанрі есе  і мемуарів, написані вишуканою мовою, яка  сприймається Божим даром найталановитішого і найдосвідченішого з українських мистецтвознавців Л. С. Міляєвої.

 

1965 р. Переяслав-Хмельницький

 

Людмила Семенівна народилась у Харкові на невеличкій вулиці Каразинській, 22, забудованій одно-, дво- і триповерховими будинками в кінці ХІХ-на початку ХХ ст., характерними для Нагорного району цього міста, де переважно мешкала інтелігенція. «Улица была зеленой, тихой и спокойной. В раннем детстве, до 1932 года, слегка поодаль, находилась стоянка извозчиков. Зимой они имели сани, ноги седоков прикрывались ковром. К дому примыкал небольшой садик с открытой верандой. Садик осеняли фруктовые деревья, густые заросли кустов жасмина и сирени, тополя и два колоссальных клена…». [2]

 

1969 р. Чернігівська експедиція. С. Подервянський, Л. Міляєва, Г. Логвин. Фото І. Авдієва

 

Батько Людмили, Семен Матвійович Міляєв, який був родом з міста Вільно (Вільнюс, Литва), походив із заможної родини чиновника, представника бельгійської соляної компанії. Семен з раннього дитинства захоплено малював, відвідуючи приватну студію І. Г. Рибакова. Проте своє майбутнє, за прикладом старших братів, уявляв на інженерному терені.  Тому у 1920-му р. і подав свої  документи на механічний факультет Харківського технологічного інституту, обравши спеціальністю «опір матеріалів».

 

Золочів. Розмова Л. Міляєвої зі священником

 

На жаль (чи на щастя), життя є непередбачуваним, про що Людмила Семенівна переконливо свідчить у своїй книзі, присвяченій батьку: «Когда папа был на пятом, последнем курсе, в 1925 г., и оставалось всего несколько месяцев до защиты диплома, его неожиданно пригласил к себе директор института. Поводом для этого было то, что папа, как стало известно директору, помогал матери, высылая время от времени деньги в Германию (після смерті чоловіка, який не пережив потрясінь Першої світової війни і революції, матір С. Міляєва емігрувала у 1917 р. в Берлін – З. Ч.). Директор предложил ультиматум: или учеба в институте, или помощь матери. Папа не колебался, он вежливо откланялся и сказал: «До свидания». Больше порог Технологического института он не переступал. На последнем курсе папа женился и, если бы он окончил институт, то впереди бы его ждала хорошая работа. Специалисты по сопромату ценились. Дипломников на этой кафедре было всего несколько человек. Все они получили ответственные назначения. Правда, в 1937 г. все были арестованы. Так папа не стал инженером. Обстоятельства сделали папу художником». [3]

 

Л. Міляєва. Хотин

 

Тато Людмили Семенівни, ймовірно, був надзвичайно харизматичною і різнобічно обдарованою особистістю, завдячуючи чому доволі швидко включився у бурхливе харківське художнє життя кінця 1920-х – початку 1930-х рр.: співпрацював з численними видавництвами, оформлював закордонні виставки (не тільки художні, а й промислові), яких було на той час в Харкові вдосталь, працював в товаристві «Агентство ИЗО» при «Союзе работников искусств», через яке створював численні плакати.

 

Коло спілкування Семена Міляєва незмінно розширювалося. В їхній квартирі на Каразинській в Харкові Міляєва ще дівчиною мала унікальну можливість познайомитися з такими видатними українськими митцями, як театральні художники Б. Косарев, В. Меллер, А. Хвостенко-Хвостов, графіки Г. Бондаренко, В. Аверин, В. Єрмілов, жиивописці Н. Міщенко, Д. Шавикін, А. Бондарович, М. Дерегус, архітектори В. Костенко, Є. Бризгалін та інші. В ті часи художники виживали завдяки замовленням на книжкові обкладинки та ілюстрації, промислові та політичні плакати, чому і не було розподілу на представників «високого» і «другорядного» мистецтва. Середовище мистецької еліти, в якому зростала Людмила Міляєва, значним чином  вплинуло на духовне формування і естетичне виховання  майбутнього відомого українського мистецтвознавця.

 

В Харкові Семен Міляєв був добре знайомий і з видатним українським філологом Олександром Білецьким (згодом – професором Київського університету ім. Т. Г. Шевченка). Вже пізніше в Києві Людмила студенткою не тільки з насолодою слухала його лекції в Університеті, а й часто відвідувала його родину у квартирі на вулиці Нікольсько-Ботанічній. «Я знала Александра Ивановича Белецкого в старости, но и тогда он поражал остроумием, искрометностью реакции, нетривиальностью суждений и смелостью. <…> Для меня незабываемыми остались в памяти часы, когда он мне в своем уютном кабинете с бюстом гудоновского Вольтера на шкафу, после встречи Нового Года, уже под утро, читал свои беллетристические новеллы и блестящие сатирические стихи». [4] На Нікольсько-Ботанічній мешкав і син Білецького – Платон; в майбутньому – її колега і друг, знаний український мистецтвознавець, професор КДХІ і теж один з наших найулюбленіших викладачів на ФТІМ.

 

Потелич. Л. Міляєва і В. Вуйцик

 

Із захопленням та вдячністю згадує Людмила Семенівна і свою матір – Іраїду Федірівну (у дівоцтві – Лопаєву) – дочку знаного донського козака, від якого, гадаю, успадкувала головні риси насправді «козацького» характеру. У свої 16 років, напередодні громадянської війни, вона закінчила курси медсестер, після чого тяжко працювала у військовому госпіталі. «Мама обладала сильным независимым характером, из-за моего рождения ушла из медицинского института, где училась. Ее отличительной чертой был оптимизм, она умела не унывать в самых экстремальных обстоятельствах, всю жизнь была надежной опорой папе. Всегда активно участвовала в моих, а затем и моего сына (Леся Подерв’янського – З. Ч.), иногда очень рискованных играх. Внуку она посвятила добрых 15 лет своей жизни. Он любил бабушку, которая умела ездить на лошади, прыгать с парашютом, хотя была строга и требовательна к нему. Мама выручала семью в самых тяжелых обстоятельствах, в 30-е годы и в годы войны, снова работая медсестрой». [5]

 

До Києва родина Міляєвих переїхала після евакуації з Ташкенту у 1944 році, де Семену Матвійовичу запропонували відповідальну роботу: художнє оформлення інтер’єрів практично усіх музеїв столиці України, будівлі яких почали піднімати з руїн  і відновлювати після війни в першу чергу. Саме тут, в Києві, Людмила обирає для вступу і навчання філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Проте вона мріяла присвятити своє життя не стільки філології, скільки мистецтвознавчій науці, що природно для дочки художника (в ті часи у Києві, як і загалом в Україні, в жодному виші не було факультету з мистецтвознавчою спеціальністю). Остаточно вирішила стати істориком мистецтв, коли потрапила, – майже випадково, – в експедицію одного з найвідоміших в Радянському Союзі археологів Михайла Костянтиновича Каргера, який розкопував древній Київ. «Работать с таким ученым было для меня новым и очень интересным занятием. <…> Поразил раскоп, в котором под руководством М. К. Каргера, была воспроизведена вся трагедия бушевавшего в 1240-ом году пожара при взятии Десятинной церкви Батыем. Мы расчистили подвал дома со сгоревшими скелетами животных, с оставшимся в печи горшком с кашей, с обуглившейся вязанкой дров. <…> Работа в экспедиции стала моим первым причастием, первым шагом на пути к средневековью». [6]

 

Ще за рік до захисту університетського диплому в 1949 р. Міляєва влаштовується на роботу у Київський державний музей українського мистецтва, куди її приймають на посаду наукового працівника. Сімнадцять років подвижницької музейної роботи поспіль перетворилися на міцний фундамент педагогічної діяльності Міляєвої, яку вона розпочала у 1962 р., хоча рідний музей і свою посаду завідувача відділом в ньому остаточно полишила тільки у 1966 році. Відтоді вона і поєднала свою професійну долю на довгі і плідні п’ятдесят «з гаком» років з Київським державним художнім інститутом, згодом – із Національною академію образотворчого мистецтва і архітектури.

 

Прага. Володимир Фіала, Л.Міляєва, Вацлав Фіала

 

Сьогодні Людмила Міляєва перебуває на вершині свого творчого злету й у зеніті зоряної слави, маючи високу репутацію талановитого Вченого, чесної і самовідданої Дослідниці давньоукраїнського мистецтва, цілісної і послідовної Особистості. На честь славного ювілею легендарного викладача Л. С. Міляєвої колективом кафедри ТІМ під керівництвом її завідувача академіка О.  Федорука  було підготовлено і проведено урочисте засідання (відповідальні за організацію: доцент ФТІМ, к. м. Л. О. Лисенко, аспірант О. Мальцева, аспірант І. Дудник).

 

Людмила Семенівна Міляєва. Фотопортрет

 

Це було справжнє свято, яке відбувалося у виставкових залах НАОМА: офіційний захід, з «президіумом», як належить, проте (без нудного і нецікавого «офіціозу»), якому задав тон вельмишановний ректор НАОМА, професор, президент НАМУ Андрій Чебикін, який першим радо привітав Людмилу Семенівну найщирішими словами. Її славний ювілей, за його визнанням, став видатною подією для обох керованих ним академій.

 

Л.Міляєва серед викладачів кафедри ФТІМ. НАОМА

 

Після численних виступів шанувальників педагогічного і мистецтвознавчого талантів Л. С. Міляєвої [7] належне віддали численні вітальні телеграми, надіслані поважному ювіляру на адресу НАОМА з мистецьких вишів України, зокрема – Харківської державної академії дизайну і мистецтв, Львівської національної академії мистецтв, а також з художніх і краєзнавчих музеїв Києва, Львова, Коломиї, Одеси, Херсона, Ізмаїла, Миколаєва, Черкас, Умані, Запоріжжя,  Донецька, Луганська, Горлівки, Червонограда, Маріуполя, музейних закладів АР Крим, які  було виразно оприлюднено доцентом ФТІМ Людмилою Лисенко. Процитую лише один фрагмент тексту, з любов’ю написаного колективом Севастопольського художнього  музею імені Михайла Крошицького, який, здається, всотує повагу і шанобливе ставлення до великого Вченого усіх українських музейників, з якими Міляєва щільно співпрацювала півстоліття: «…Ваш вклад в историю искусствознания, уважаемая Людмила Семеновна, огромен. Мы восхищаемся Вашей творческой деятельностью, преданностью искусству. Широта Ваших взглядов помогает открывать людям новый мир – мир искусства. Осуществленные Вами научные исследования и многочисленные публикации по средневековой культуре Украины обрели мировую известность. Огромное Вам спасибо…».

 

Вітання Президента Укр.секції АІСА З. А. Чегусової, Л. О. Лисенко, О. К. Федорук, Л. С. Міляєва

 

Доволі приємними сюрпризами  для винуватиці свята були і виставка її головних наукових досліджень, яку організували співробітники читального залу бібліотеки НАОМА, і слайд-шоу, вибудоване з унікальних архівних фото Л. С. Міляєвої, а також шляхетний музичний супровід урочистого засідання геніальними творами Ф. Шопена, І.-С. Баха, Р. Шумана, Ф. Гобера, Г. Телемана, Р. Лоуленда у досконалому виконанні викладачів і студентів Київського музичного училища ім. Глієра. [8]

 

Л. Міляєва  на святкуванні свого 90-річчя. НАОМА

 

…В уяві кожного, хто прийшов привітати Міляєву зі славною датою, впевнена, є свій образ неперевершеної ювілярши і свої стосунки з нею. Мій портрет Людмили Семенівни почав складатися ще в шкільні роки. Десь в класі 7-му (а це далекий 1967 рік) в стінах своєї 51-ї середньої школи, що на Печерську, я вперше побачила незнайому мені жінку надзвичайної вроди і аристократичного духу. Вона мене вразила, тому що не була схожою ні на кого з наших вчителів чи мам учнів (а тим більше – бабусь). У її сонячній усміхненості, в її зовнішності, манері одягатися і навіть прикрасах відчувалася якась інша, – «буржуазно-європейська», – естетика, з якою ми були знайомі, лише завдячуючи зарубіжному кіно.

 

Згодом з’ясувалося, що це матір одного з наших старшокласників – Лесика Подерв’янського. Вона приходила до нього в клас, щоб провести для учнів урок поза шкільною програмою, присвятивши його бесіді про мистецтво, професію мистецтвознавця, музейну справу. Мені було шкода, що цей хлопчик навчається не з нами, і його мама ніколи не прийде до нас зі своїми цікавими розповідями.

 

Вдруге я побачила цю дивовижну жінку вже три роки по тому в КДХІ – на співбесіді напередодні вступних екзаменів до ФТІМ. Відчула себе абсолютно щасливою, коли пізнала, що вона викладає на факультеті історії і теорії мистецтва. Це остаточно переконало мене у вірності мого вибору майбутньої професії.

 

Потім були захопливі лекції з давньоруського і давньоукраїнського мистецтва на старших курсах ФТІМ, де Людмила Семенівна – інтелектуал і естет – дивувала своїм талантом дохідливого й водночас блискучо-артистичного викладу історичних подій під завжди несподіваним кутом зору, вражаючи видатним хистом до аналізу стародавніх пам'яток мистецтва і архітектури, феноменальною, – факсимільною! – пам’ятю. Скільки ж студентів мріяло почути з її вуст ці феєричні лекції з неповторними міляєвськими екскурсами в сиву давнину української середньовічної культури, з поринаннями у спогади про спільні наукові експедиції з такими славетними вченими як Григорій Логвин, Борис Возницький, Стефан Таранушенко!

 

Міляєва приголомшувала нас фантастичною ерудицією і  масштабністю мислення, причаровувала інтелігентністю, закохувала жіночою «шармантністю». У спілкуванні з нами, – професійно незрілими студентами, – тон її був завжди рівний і дружній: вона ніколи не намагалася вибудовувати між нами дистанції. Проте, треба віддати нам, «зеленим», належне: ми прегарно усвідомлювали неосяжну «прірву» між Нею і нами, справедливо сприймаючи її Богинею, яка височить на вершині мистецтвознавчого Олімпу, а себе відчували десь страшенно далеко від неї – лише у підніжжя тієї священної гори…

 

С. П. Подерв'янський. Портрет Л. С. Міляєвої

 

Я безмежно вдячна Людмилі Семенівні – людині глибокої душевної краси і кришталевої порядності з неймовірно підвищеною етикою, – за те, що мені і донині «перепадає щастя» спілкуватися з нею – неперевершено цікавою співрозмовницею з широкими інтересами. Бесіди з нею – це її уроки мудрості і любові. Вона щедро ділиться своїми неординарними думками та ідеями. Проте сила Міляєвої не тільки в її таланті науковця, в інтелекті та інтелігентності, а й у внутрішній дисципліні, надзвичайній силі Духу, завдячуючи чому вона ніколи не впадає в журбу та відчай, навчаючи і нас вивищуватися над труднощами. Я завжди запитую себе: де ж в неї береться та сила й витримка, щоб дивитися на наше складне життя з такою незбагненною поблажливістю?!

 

Людмила Семенівна Міляєва – Мистецтвознавець, Вчитель, Порадник, дорога для багатьох її колишніх і нинішніх студентів Людина; все це – з великої літери. Відзначимо, що під її науковим керівництвом було написано і захищено п’ять дисертаційних досліджень на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства і сто чотирнадцять (!!!) дипломних робіт студентів факультету теорії і історії КДХІ, (згодом – НАОМА).  А перерахувати кількість курсових робіт, керівником яких вона була,  наукових консультацій, які вона надавала, просто неможливо.

 

У своїй заключній ювілейній промові в НАОМА Людмила Семенівна, окрім слів вдячності, розповіла і те, що, мабуть, ніхто з присутніх раніше не чув: «Колись в одній з експедицій Західною Україною до мене несподівано підійшла циганка і сказала: “О так, ти дійсно щаслива! Не спокушай своєї долі!”. Сьогодні я можу сказати, що її пророцтво справдилося. Людей мого віку, коли більшість перевесників пішла у Вічність, нещасними робить самотність. Як не дивно, я не відаю, що це означає: поруч зі мною завжди студентська молодь, колеги, друзі». І дійсно, своє 90-річчя Людмила Міляєва зустрічає в чудовій фізичній і духовній формі, що абсолютно переконує: у неї все попереду – довге і щасливе життя, насичене спілкуванням з люблячими її колегами і студентами, вихованням юної генерації обдарованих мистецтвознавців, виходом у друк нових фундаментальних монографій, які одразу перетворюються на класику і входять у Золотий фонд українського мистецтвознавства.

 

Ми, її «безстрокові» студенти, з великою пошаною, почуттям захоплення і ніжною любов’ю, щиро бажаємо цього. І від усіх сердець зичимо нашій любій Ладі здорового довголіття!

 

Всі фото – з архівів Національного художнього музею України і Факультету теорії та історії мистецтва НАОМА

 

Примітки:

1. Кара-Васильєва Т. Слово на пошану // Міляєва Людмила Семенівна : Бібліографічний покажчик. – К. : НАОМА, 2015. – С. 9. 
2. Семен Матвеевич Миляев. 16. 12. 1895 – 16. 12. 1961 // Воспоминания Л. С. Миляевой. – К., 2014. – С. 32.
3. Там само. С. 28.
4. Там само. С. 29.
5. Там само. С. 31.
6. Там само. С. 92.
7. Від президіума НАНУ шановну ювіляршу прийшов поздоровити віце-президент НАН України, директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ академік Микола Жулинський, який зачитав і передав Л. С. Міляєвій вітального листа від Президента НАН України академіка Б. О. Патона. Теплими словами вітання від НАОМА продовжили святкове засідання заступник ректора з науки Остап Ковальчук і  завідувач кафедри ТІМ академік Олександр Федорук, який вручив іменинниці символічний подарунок від колективу кафедри – фундаментальне книжкове видання «Київський Атеней» (автори: В. Шевчук, Ю. Іванченко. – К., 2015 р.). До теплих привітань також приєдналися  начальник відділу монументального, образотворчого та народного мистецтва Міністерства культури України Євгенія Крутоголов, заступник директора з наукових питань Інституту сучасного мистецтва НАМУ Андрій Пучков, заступник гендиректора Національного художнього музею України Марія Скирда,  завідувач науковим відділом експозиційно-виставкової роботи Київського національного музею російського мистецтва Олена Боримська, завідувач відділу європейського живопису Національного музею мистецтв ім.  Богдана та Варвари Ханенків Олена Живкова, науковий співробітник  Вінницького обласного краєзнавчого музею Євгенія Висоцька та інші. До сердечних привітань і зворушливих  спогадів приєдналися колеги-викладачі НАОМА – професори Василь Перевальський,  Валентина Виродова-Готьє, Галина  Галинська, Андрій Александрович-Дочевський, аспіранти Л. С. Міляєвої О. Шевлюга, Л. Анчишкин та І. Дудник, науковий співробітник ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАНУ – канд. мистецтв. Олена Клименко, голова секції критики і мистецтвознавства КОНСХУ, канд. мистецтв. Олексій Роготченко, президент  Української секції Міжнародної  асоціації арт-критиків АІСА Зоя Чегусова разом з членами УС АІСА доктором мистецтв., професором НАОМА Ольгою Лагутенко, Оленою Зікеєвою. Всі в різні десятиліття були студентами цього улюбленого молоддю викладача.
8. В музичній частині урочистого засідання до 90-річчя Л. С. Міляєвої взяли участь А. Ольхова, А. Килибарді (фортепіано), А. Панькин (флейта), Є. Баранова (скрипка).

 

***

 

Про автора

 

Зоя Чегусова – мистецтвознавець, Заслужений діяч мистецтв України.