9-11 червня у Києві відбулися Дні Малевича. Однією з найголовніших подій фестивалю-присвяти видатному авангардному художнику став круглий стіл «Нова парадигма: вплив Малевича на світове мистецтво» у Мистецькому Арсеналі. Яким є Малевич по-українськи? Чи готова Україна прийняти художника як свого? Чи можливе сучасне мистецтво після нього? Читайте у розшифровці заходу від ART UKRAINE!

 

Фото тут і далі Кирила Гайдая-Розкошного

 

Аліса Ложкіна, головний редактор ART UKRAINE, модератор: Ми вітаємо вас сьогодні на нашій дискусії, яка присвячена дуже широкій і дуже цікавій темі – впливу спадщини Малевича на сучасне візуальне мистецтво в цілому та на українське суспільство сьогодні.

 

 

Казимир Малевич – фігура, яка перевернула мистецтво. Супрематизм, який він уособлює, сильно вплинув не лише на мистецтво ХХ століття, а й на усю естетику, яка нас оточує сьогодні. Ми часто цього не помічаємо у побуті, не розуміємо, наскільки сильно вона вкорінена в цих речах. Як ми знаємо, Казимир Малевич народився в Києві, і ми всі цим пишаємося. Але «національно зафарбованим» художником він, звісно, не був. Мистецтво, яке він представляє, є космополітичним. Те, про що він говорить у своїй творчості, можливо, вкорінено в культуру місця, де він народився і виріс. Але протягом всього життя Малевич намагався говорити про більш глобальні речі, які об’єднують, а не роз’єднують – про сутність мистецтва, про його мету і призначення в сучасному світі.

 

Почати хочеться із простого запитання до наших учасників про «українського» Малевича. Зараз ми вітаємо його повернення у вітчизняний мистецтвознавчий дискурс. Давайте подумаємо, як кожен із вас бачить цей процес.

 

Микола Маценко, художник, автор проекту «В кожну хату – по квадрату!»: У світі є всього дві картини, які знають на всіх континентах. Це «Джоконда» Да Вінчі та «Чорний квадрат» Малевича. На наше щастя, автор однієї із них є нашим земляком. Я долучився до акції в Мистецькому Арсеналі для того, аби популяризувати Малевича і те, що ми до нього причетні.

 

 

Я не маю стосунку до академічних досліджень творчості Малевича, скоріше пробую перекинути місток між ним і сучасними громадянами. Своєю акцією я провокую дискусію у широких верствах. 10 років тому я виготовив 100 подобин «Чорного квадрату» і пішов із ними в народ: на базари, на Андріївський узвіз…Пропонував «високу якість покриття за доступною ціною», яка починалася із 99 гривень. Найбільша моя радість була тоді, коли купували люди, не причетні до мистецтва. Пам’ятаю, як підійшов один чоловік і сказав: «Ви знаєте, 99 гривень – це не гроші. Але чим довше я довкола нього ходжу, тим більше він мене заворожує». І купив!

 

Коли розпродав всі 100 примірників, почав на запрошення робити майстер-класи із виготовлення «Чорного квадрату». Можна сказати, що зараз я відновив акцію в форматі «Український сувенір». Я вважаю, що кожен українець і гість нашої країни має право мати в хаті «Чорний квадрат» за доступною ціною.

 

Ольга Балашова, мистецтвознавиця, арт-критик, викладачка: Малевич - это действительно художник интернационального масштаба. В связи с новыми обнародованными документами о Малевиче присваивать его себе, конечно, можно и нужно. Но я бы хотела поговорить о том, как реальность расходится с ожиданиями. Я преподаю в художественной академии, где преподавал Малевич – имею честь. Но при этом о Малевиче в этой академии до недавнего времени не напоминало ничего, а сейчас напоминает просто жуткий и чудовищный памятник, который появился там практически случайно – просто потому, что мимо проходил какой-то заезжий аферист из Испании, который поговорил с нашим проректором, и они решили, что было бы неплохо поставить его во дворе академии.

 

 

Вся истерия вокруг Малевича справедлива. Возможно, еще год-два назад я бы мечтала, чтобы именем Малевича был назван аэропорт в Киеве. Но то, что мы наблюдаем в последнее время – это такая чудовищная имитация. Люди, которые первыми прилетят сюда, скажут: «Здорово, я прилетел в аэропорт Малевича! А где же можно посмотреть его работы? Что связано в Киеве с именем этого великого человека?». Окажется, что ничего! Не достаточно просто переименовать аэропорт или поставить жуткий памятник. Должна быть проделана большая работа не без помощи государства, которое всегда очень инертно и отстаёт от гражданских инициатив. Должно произойти настоящее возвращение культурного наследия, которое, как мне кажется, вряд ли возможно в ближайшее время.

 

А. Л.: Одна ремарка, аби зрозуміти проблему музеєфікації Малевича в Україні. Він є одним із найдорожчих художників в історії мистецтва. Його твори коштують десятки мільйонів доларів. Ми говоримо про справжній скарб, і навіть одна-дві роботи в Україні пензля Малевича – дуже велика рідкість. Кілька років тому нашій делегації від Мистецького Арсеналу в Chicago Art Institute, – одному з провідних музеїв сучасного мистецтва в світі, – розповідали із неймовірним захопленням про довгі пошуки роботи Малевича і купівлю її за 35 чи 50, здається, мільйонів доларів. І підвели нас до картини просто мікроскопічного формату…

 

До чого я веду? Навіть якщо ми захочемо показувати Малевича, запитання в тому, яким чином? Сучасна музеєзнавча наука доводить: для того, аби створити якісний музей чи центр Малевича, зовсім не обов’язково мати на руках лише оригінали його творів. Привертати увагу до цієї фігури ми можемо різними шляхами.

 

Олександр Соловйов, куратор Мистецького Арсеналу: В позапрошлом году мне посчастливилось посмотреть полное собрание Малевича в Лондоне в Tate Modern. Выставку готовили 5 лет, собирали произведения из всех возможных коллекций. При этом меня поразил совсем маленький, как показала Алиса, «квадратик», представленный очень презентабельно. Начинаешь задумываться, почему именно с него начался революционный прорыв в искусстве.

 

 

Первая выставка супрематизма прошла в 1915 году, Кандинский начал писать абстракции в 1907-м. Параллельно работал Пит Мондриан и его известная группа De Stijl. Почему они не считаются столь же революционными, как Малевич? У него другой путь. Он шёл от праязыка. Получается, самым важным здесь является не формообразующий или стилеобразующий фактор, а прежде всего, прорыв в философии искусства. Это укладывается в авангардную доктрину: переделать мир, переделать человека. Он в чём-то утопичен, в чём-то соприкасается с идеями фашизма. Но важно другое: постановка вопроса о трансгрессии – переходе границ.

 

Аксинія Куріна, кінознавець, журналістка, правозахисниця: Для меня в вопросе Малевича очень важен украинский контекст. Я согласна с Ольгой в том, что Малевич должен по-настоящему вернуться в украинскую скульптуру. Можно создать музей или исследовательский центр авангарда – важно говорить об этом уже сейчас, и, возможно, через 10 лет он уже появится.

 

 

Мне как киноведу хотелось бы, чтобы Малевич был осмыслен языком кино. Это может быть биографический фильм, сериал, анимация для YouTube. Таким образом мы впустим Малевича в медийный мейнстрим.

 

Мне как практичному человеку кажется, что нужно собрать рабочую группу, придумать план того, что нам делать с Малевичем, и начинать его реализовывать.

 

Павло Гудімов, куратор, засновник арт-центру Я Галерея: Пройшло 100 років після «Чорного квадрату», і ми достатньо сумбурно повертаємо собі пам’ять про Малевича. Але забуваємо, що це спільна пам’ять. Пам’ятаєте, яка країна першою заснувала премію Малевича? Польща – для українських художників! Поляки кажуть: «Малевич – наш!», росіяни – так само. Це не проблема, а питання спільної власності, спільного надбання.

 

 

Але якщо ми з вами хочемо перетягувати ковдру, давайте тепер згадаємо про негативні моменти. Оля Балашова дуже чітко озвучила, що ми не маємо на своїй території концентрації робіт майстра. Якщо ми хочемо побачити Малевича в Україні, то є варіант запрошеної виставки. Думаю, це імовірно після закінчення воєнних дій.

 

Крім того, все відбувається надто швидко. Ми не вміємо цінувати тих, хто тут народився і працював. Малевич дає нам шанс працювати із пам’яттю.

 

Знаєте, як би виглядав пам’ятник Малевича по-київськи? Така собі лавка, на якій сидить Малевич і тримає «Чорний квадрат», а його треба потерти – щоб щастя було! Тому давайте повертати його обережно…

 

А. Л.: Хочу зазначити, що Україна в суперечці за права на Малевича перебуває у типовій ситуації для постколоніальних країн. Тут треба говорити не лише про Бурлюка і Малевича. Це і Бруно Шульц, розпатраний між багатьма культурами, і Кабаков, і навіть вже Борис Михайлов. Ситуація Малевича може повторитися вже сьогодні. Вихід може бути тільки один – підтримання в Україні сучасних мистецьких практик, розвиток сучасних вишів, грантових програм, центрів сучасного мистецтва.

 

Тетяна Філевська, малевичезнавиця, упорядниця видання «Казимир Малевич. Київський період 1928-1930»: Вперше я побачила Малевича у 12 років в Ермітажі. Тоді я не те що його не розуміла – він мене просто дратував! Роздратування – найбільш поширена реакція не підготовлених людей, викликана нерозумінням і неможливістю зазирнути за завісу «Чорного квадрату». Якби мені хтось тоді сказав, що я пропагуватиму це через якийсь час, я б посміялася. Але це сталося!

 

 

На шляху цього розуміння в мене було багато років освіти, вивчення історії мистецтва, культури, філософської думки. Малевич проявився для мене із практики сучасного мистецтва. Він був одним із пасіонаріїв цього руху, який акумулював у собі потенціал для розвитку нової думки в живописі, літературі, театрі. Він не пропустив нічого! Для мене він став ключовою точкою, в якій зійшлося все.

 

Україна постійно перебуває в стані формування себе, в пошуку горизонту, перспектив, майбутнього. Мені здається, вибудовувати нове майбутнє ми можемо саме з Малевича. 80 років забуття створили вакуум, драму пам’яті для нас. Проблема тут навіть не в тому, що Малевич дорого коштує. Його ж у нас просто немає! Треба було думати раніше, коли в 30-му році він продавав свої роботи за 500 рублів, і не знайшлося жодного колекціонера, який їх придбав.

 

Безумовно, думки, вже озвучені моїми колегами, не дають спокою і мені. Довгими вечорами я прописую плани інституціоналізації пам’яті Малевича. У мене є мрія інституту Малевича із музеєм містифікацій його творів (якщо не справжніми), побудованого на мультимедіа, на якихось новітніх речах.

 

Взагалі повернення Малевича почалося не з нашої книги, а раніше. Тут треба згадати про наш із тобою, Олю, проект реконструкції київських лекцій Малевича, матеріалу до якого ми не мали, однак у нас було бажання і натхнення.

 

Малевичу – бути! Я готова долучитися до робочої групи.

 

А. Л.: Хочу додати ремарку до слів Тетяни щодо синкретичності Малевича. Готуючись до нашої зустрічі, я натрапила на спогади легендарної і нині вже покійної архітекторки Захи Хадід. Як виявилося, для цієї людини, яка народилася навіть не в західній культурній парадигмі, у 70-80-х роках фігура Малевича була напрочуд важливою. Вона дивилася на скетчі Малевича і через них живописно прописувала ідеї своїх споруд. Можливо, хтось із нас також може щось взяти із такого знаного і не знаного художника.

 

Дмитро Горбачов, малевичезнавець: Якщо у нас є вулиця Малевича, чому аеропорт не може бути названий його ім’ям? До мене малевичезнавиці світу давно мають серйозну претензію. «В Києві треба зробити конференцію!» – кажуть вони. Можливо, цього року завдяки пані Філевській все вийде, і вони будуть втішені приземлитися в аеропорті Малевича.

 

 

Творів Малевича в Україні справді не багато, але вони є – і в Національному художньому музеї, і в приватних колекціях. Останній автопортрет Малевича 1934 року зберігається в приватній власності в Києві. Це був подарунок художника харківському поетові-футуристу Пєтнікову. Малевич там вже з бородою, і підпис такий іронічний: «Я відростив бороду. Коли виходжу на вулицю, хлопчаки мені услід кричать: “Карл Маркс!”».

 

Є твори Малевича і в сільському музеї Пархомівки, де він перебував ще маленьким. Я вів екскурсію для шведської мистецтвознавиці і промовив: «Кандинський, Малевич. Із сільського музею» – «Такого не буває!» – «В Україні – буває!».

 

Деякі кажуть – поляк! По-перше, він сам називав себе українцем. По-друге, серед поляків було багато таких, які ставали українцями, і навіть серед законодавців, як Липинський, який одним із перших сказав, що Україна має бути незалежною.

 

Одним словом, називайте аеропорт, бо я буду невдоволений!

 

А. Л.: Мені хочеться обговорити ще такий момент. Це питання подолання Малевича. Так, звісно, «Чорний квадрат» – це радикальний жест заперечення мистецтва і вихід на проект авангарду як соціальної трансформації та утопії. Що цікаво, сам Малевич в собі цю утопію переміг – чи придушив. Зрештою, у своїй художній практиці він вийшов на реалістичний живопис. Знаємо, що остання його передсмертна картина була спробою побудови соцреалістичного полотна, як би жахливо це не звучало. Отаке абсурдне, здавалося б, але цілком закономірне в контексті еволюції Малевича «колесо Сансари». Ми всі знаємо, що практики авангарду сьогодні повсякчас салонізуються і гальмують подальший розвиток мистецтва. Отже, чи треба долати Малевича? І як? Якщо авангарду вже сто років, то йому місце хіба в музеї. Чи ні?

 

 

О. Б.: «Чёрный квадрат» – соединение означающего и означаемого. Это перевод искусства на совершенно новые рельсы. С этого момента художник переходит на сторону зрителя. Это зеркало реальности. Тут огромный спектр возможностей. Но та же Заха Хадид – это считывание на уровне формы. Если мы становимся на позицию творчества Малевича как жеста, нам откроется очень интересный вид.

 

А. Л.: Коли ми з Олександром Соловйовим обговорювали перспективу ІІ Київської бієнале, то натрапили на статтю Георга Шольхаммера, який мав бути її куратором. Там була цікава думка, що новим авангардом має бути не авангард форми, а авангард сенсу. Мені здається, авангард стане основою для Лувру в Абу-Дабі та Музею Гуггенхайма в Об’єднаних Арабських Еміратах. В культурі, яка не сприймає антропоморфного зображення, відкриваються великі перспективи для абстрактного мистецтва.

 

О. С.: И всё-таки наши представления подорвала та самая пасторальная сцена, которую недавно нашли на первом слое «Черного квадрата». Это говорит о том, что становление Малевича шло на через озарение, а традиционным способом. Давайте также помнить, что у него был и «Красный квадрат», и «Белый квадрат» на белом фоне – такая всеобщая философская пустотность, говоря словами Сартра, всё и ничто.

 

 

Старому авангарду помешало то, что он был мейнстримом новой, коммунистической жизни. Оказалось, что утопия – утопией, а реальное зеркало нового мира – это насилие. Потом родился постмодернизм, который всё пересказывал, но и это прошло.

 

О. Б.: Интересно подумать, во что бы превратился авангард, если бы на него не было запрета. По поводу революции смыслов – мне кажется, она невозможна. То, что сделал Малевич – это радикальный отказ, достаточно тоталитарное высказывание. А наш идеал, всё-таки, множественность.

 

А. Л.: Я думаю, саме це дає підстави сучасному теоретику мистецтва Борису Гройсу говорити про те, що продовженням проекту авангарду є «Ісламська держава». Ліберальна парадигма включеності різних точок зору безпорадна перед «Чорним квадратом» ісламістів у вигляді зруйнованої Пальміри.

 

 

П. Г.: Трошечки про місток між авангардом і сьогоденням. Я повністю заперечую декоративну роль авангарду. Агітпоїзди та інша профанація з’являються тоді, коли філософські тенденції потрапляють до рук австралопітека.

 

Авангард розвивався в часі і просторі свободи, майже вседозволеності. Але зміна курсу партії наклала заборону на формалізм (який тоді не особливо називали авангардом), і так він потрапив за кордон. Це диво, що щось іще залишилося тут. Подібна ситуація була із дегенеративним мистецтвом у Німеччині, яке знищувалося фізично.

 

Фашизм дає нового ляпаса суспільству. Ентоні Тапієс поєднав Малевича і Дюшана, використовуючи одночасно абстракцію та реді-мейд.

 

Після війни ми бачимо новий прояв авангарду – абстрактний експресіонізм. В ньому була і абстракція, і екшн. Один раз авангард повернувся в часи хрущовської Відлиги, на виставці досягнень народного господарства, у 61-му році. Це був неймовірний ковток свободи, але – ні…

 

А що відбувається в Україні, коли знову все можна? Ці часи припадають на період постмодерну. Нове покоління художників вже не звертається до нього, а використовує більш чистий підхід до авангарду.

 

Малевича не згадують як філософа, а лише тоді, коли це «дорога картіна». Ці три «Чорні квадрати», які зберігаються у російських музеях – насправді великі три крапки. Що далі? Далі – et cetera…