До розвитку явища бойчукізму в другій половині ХХ століття долучився яскравий послідовник Бойчука, його учень Онуфрій Терентійович Бізюков (1897–1986). На жаль, факти про його життя до сьогодні залишають­ся маловідомими, а творчість – малодослідженою. Художника спіткала складна доля, та, незважа­ючи на всі випробування, він вижив, зберігши для історії феномен школи Бойчука. Бізюков – один із небагатьох митців, що прожив до 80-х років минулого століття, розвинув­ши засади бойчукізму в українському мистецтві, що проявилися в серії оголених жіночих постатей. Про них далі і йтиметься.  

 

Отже, на початку 1960-х років у Бізюкова відбуваються деякі трансформації у творчості, зокрема в трактуванні образу жінки. Якщо раніше художник зображував жінку переважно за роботою або на нейтральному тлі – це здебільшого були конкретні люди або збірний образ-враження без конкретизації особистих рис, то тепер він створює універсальний образ, «універсальний» у сенсі космічному. Жінки в Бізюкова не схожі ні на кого і водночас схожі на всіх. До нас дійшла його велика серія картин у стилю ню – споконвічного жанру в історії мистецтва, що відтворював оголене людське, переважно жіноче, тіло чи якісь його частини та їхні інтерпретації. Бізюков розвивав теми оголеної жіночої моделі, не полишаючи жанрів автопортрета й натюрморту.

 

Пленерні здобутки цього періоду змінили оптику Бізюкова, вона стає вивільненою. Так з’являються нові образи, які до того не фігурували у творчості художника. Дедалі абстрактнішим, особливо на початку 1960-х рр. стає тло композицій, все більш лінеарно вирішує Бізюков свої «ню». Одночасно переносить їх із малоформатних аркушів паперу на великі. У цей період він студіював різні стани моделі, пози, варіював конструктивність побаченого, урізноманітнював форму та композицію. У численних варіаціях «ню» він то гранично наближується до натури, то віддаляється від неї.

 

Онуфрій Бізюков. Оголена на заході сонця, 1970-ті. Полотно, олія

 

Зустрічаються портрети різних планів: погрудні, поясні, у повний зріст, лежачі постаті та багатофігурні композиції. Бізюков шукав вирішення форми, яке б найбільш точно, лаконічно відповідало смисловому наповненню.

 

Міфологізація образу оголених у Бізюкова часто апелює до архетипу Матері-Землі – богині землі, яка колись вважалася святою. Образ Землі-Матері сягає глибокої давнини – щонайменше до праіндоєвропейської епохи. Про це свідчать численні паралелі цього персонажа в міфології індоєвропейських народів: Деметра в грецькій, Анаїта в іранській, Жеміна в литовській та ін. Ріки, моря й землі втілені в Бізюкова в досить реальних жіночих образах. Опісля своє жіноче втілення отримують і абстрактні поняття: пробудження, сон. Часто художник розміщує жінку на всій площині полотна, її тіло майже закриває його. Залишаються лише невеликі частини тла, які очевидно є землею, небом і водою. Такою є «Оголена на пляжі» (1960-ті, приватна збірка).

 

Окремі жіночі образи Бізюков ототожнює з силами природи, але вони неодмінно антропоморфні – жодного абстрактного зображення не знайдемо в мистецтві художника, хоч і трапляються стилізації типу неопримітивізму у творенні образу моделі.

 

В образи оголених мистець вкладав щось значно більше, аніж оспівування селянок-колгоспниць та їхньої праці, як це часто можна зустріти в заідеологізованій творчості тогочасних художників.

 

Твір «Українська Венера» (1960-ті, приватна колекція) – це уособлення молодої Землі, що пробуджується, своєрідний аналог весняної пори, пробудження України.

 

Онуфрій Бізюков. Українська Венера, 1960-ті. Полотно, олія

 

Очевидно, що тема Землі постійно хвилює мистця й повертає його саме до такого персоніфікованого трактування. Із землі, згідно з Біблією, апокрифами й народними легендами, створено тіло людини: душа її після смерті потрапляє у верхній світ, а тіло – в землю. Людина постійно й неодмінно пов’язана з землею. Земля, за слов’янською традицією, є символом материнства й жіночого начала. Ось ці риси й знаходимо у творчості Онуфрія Бізюкова, він ніби шукає правильний варіант, вірну відповідь на питання, що таке земля. І не зупиняється на чисто формальному рівні, а підноситься на метафізичний.

 

Таким чином, період відлиги в образотворчій культурі загалом, як і у творчості Бізюкова зокрема, став ще одним маркером на шляху до подальшого творення й урізноманітнення образу жінки. Це час експериментів і пошуків, відкриття нового, що Бізюков робив безстрашно. Це диктувалося не лише внутрішнім голосом і потягом до нового або відродженням ідей бойчукізму, а й історичними й культурними умовами, що склалися на теренах України в 60-ті роки минулого століття. Ці часто несприятливі умови активізували цілу плеяду мистців, які почали шукати адекватних форм вираження, не зраджуючи в той самий час власних принципів і традицій. Так чинив і Бізюков, маючи за плечима великий життєвий і творчий досвід, заглиблюючись в історію мистецтва різних народів, а особливо давньоукраїнського. Він почав розвивати власні ідеї, які згодом втілилися в низці живописних та графічних творів, й, окрім того, у маловідомих, але суттєво важливих мистецтвознавчих дослідженнях та есеях.  

 

Онуфрій Бізюков. Красуня з собачкою, 1960-ті. Полотно, олія

 

Як сказав хтось із класиків, «Від кохання до жінки народилося все найпрекрасніше у світі»! Це було також і важливою темою у творчості Онуфрія Бізюкова. Неодружений талановитий митець, він мав багато шанувальниць та прихильниць. Про це свідчить хоча б така проста річ: на багатьох полотнах зображені оспівані ним оголені жіночі постаті. Їх безліч!

 

У радянський час художник жив скромно, тому не міг собі дозволити оплачувати кожній натурниці її працю. А полотен з них написав чимало. Їм усім він був вдячний. Натурниці йшли на великий ризик, адже більше 50-ти років тому в людей була інша психологія. Малювання оголеної натури, навіть не в інституті, а так, приватно... й уявити собі не можна, чим це могло обернутися!

 

Бізюков фіксує різні жіночі образи. Це й дівчата-школярки, і його сусідки по майстерні, подруги, натурниці, знайомі… Усі вони різні й передають відповідний характер зображуваної. Художник не наслідує усталену визначену манеру чи техніку, для кожного образу він підбирає особливу лінію, штрих, матеріал, частіше колір, які формують своєрідний образ. Деякі з них просто є узагальненим – вигаданим і сформованим в уяві образом жінки. Робота в різних техніках відкриває різнобічність бачення мистця. Переважно це твори, виконані акрилом, олією, пастеллю або ж олівцем. 

 

Онуфрій Бізюков. Ти і я, 1960-ті. Полотно, олія

 

Моделі самі знаходили художника, переважно через подруг, яких Бізюков уже малював. Вони погоджувалися позувати безкоштовно. Дівчат заворожувала спокуса мати малюнок або живописний етюд оголеної себе. Малював Бізюков своїх «ню» найчастіше на березі річки, моря, на камінні, скелі, у майстерні, інтер’єрі, на підвіконні, у ліжку, умовному просторі…

 

...Характерні, витончені, граційні, кокетливі, просякнуті чуттєвістю оголені на полотнах Бізюкова заворожують глядача загадковістю, пристрасністю та глибиною.

 

Серія «Жінки-Моря» Онуфрія Бізюкова, де мистець здійснив своєрідне об’єднання морської стихії з жіночими образами, вражає багатством лінеарної культури. З одного боку, витонченість лінії та її стриманість на абстрактному однотонному тлі, – натомість з іншого, – з’являється одна тонка безперервна лінія, яка формує завершені образи дівчат на заповненій плямами та мазками фарби колірній основі. Жінки цієї серії на полотнах Бізюкова – стародавні архетипи жіночності – тонуть у колірних морях, уособлюючи материнську та жіночну красу, що вийшла з глибини несвідомого. Така інтерпретація цікава, бо, справді, у роботах дівочий образ, здається, розчиняється в написаних хвилях, проте чи дає це легкість, чи справді дівчата схожі на силу природи?

 

Онуфрій Бізюков. Оголена на пляжі, 1960-ті. Полотно, олія

 

У багатофігурних зображеннях оголених на пляжі митець ніби презентує в одному просторі різні погляди на еротику, переосмислює своє уявлення про еротичне і про жіноче тіло загалом. Парадокс: деякі живописні жіночі зображення здаються майже нав’язливими, хоча й варіативними повтореннями, ніби художник використовує кілька дуже інтимних образів раз по раз, намагаючись чи то вдосконалити, чи то позбутися їх.

 

Картини з оголеними жіночими постатями мистець лише зрідка виставляв на тогочасних виставках, бо вони випадали із загального контексту. Тим важливішим є сьогодні простежити вибудовування Бізюковим логіки історичних видозмін цих образів, ставлення художника до жінки, пошук витоків їх у далекому й недалекому минулому.

 

Бізюков всього себе віддавав мистецтву, адже не було в нього іншого життя, окрім творчого! Віддавав йому всю свою душу, любов і почуття, сили й розум. Можливо, саме тому його образи і вражають своєю життєвістю, здаються реальними, незважаючи на малу натуралістичність зображень. Вони справді спілкуються з глядачем, дивляться в його очі, викликають емоційний відгук.

 

 

Про автора: 

Володимир Петрашик – кандидат мистецтвознавства