У деякі двері давно вже не стукаєш – так давно, що дивуєшся, що вони все ще є. Ось, скажімо, новини про перетасовування портфелів у Мінкульті, що доносяться з зовнішнього світу, аж ніяк не здаються інформацією першорядної важливості. Зовсім інша справа – зміни в керівництві Мистецького Арсеналу, Національного музею, галереї М17. Чому? Тому, що мова йде про образотворче мистецтво, і тут важливі місця репрезентації, яких зовсім небагато у столиці і в країні. Свою думку з приводу культурної політики висловлює Олег Тістол.

 

Олег Тістол в Art Ukraine Gallery
Фото: Богдан Пошивайло

Інга Естеркіна. Ситуація з культурною політикою така, що напрошується висновок – після революції настає період контрреволюції.

Олег Тістол. У цьому питанні й полягає, з одного боку − відповідь. З іншого − ця хвиля накочує з лихою періодичністю.

 

Хочу нагадати читачам 2005-й рік. На «Євробачення» вольовим рішенням відправляються «Гринджоли», але аж ніяк не Джамала, як треба було вже тоді. На Венеційське Бієнале їде непоганий хлопець Микола Бабак, і це було останнім, що Бабак зробив як представник сучасного мистецтва. Міністром культури стає Оксана Білозір. Наслідки відомі. Про те, що відбувалося тоді навколо Арсеналу, можу судити як свідок – я був одним з учасників «круглого столу», який зібрали для вирішення його долі.

 

Зараз історична ситуація набагато більш крута і наслідки, відповідно, крутіші. Завжди на тлі змін бездарність і жадібність беруть реванш. Але зараз, після Революції гідності, у нас не просто перелом, а перелом глобальний. Закінчився в Україні черговий етап переходу від совка до незалежності.

 

Зараз дуже багато людей заглядають в безодню і розуміють, що в майбутнє їх не беруть. Все по-дорослому, імітації закінчилися, входимо в реальний, цивілізований світ. Тут дуже жорстко діють закони конкуренції. А якщо ти не подужуєш конкуренції, можна розраховувати на благодійність. Ось саме це зараз в культурі і відбувається – ті, хто не витримують конкуренції, намагаються очолити благодійність.

 

Повернемося до історії. Арсенал намагалися перепрофілювати під напівкультурні-напівкомерційні заходи з 2002-го: у 2004-му, в 2006-му... Зараз, нарешті, вдалося.

 

Реакція мистецької спільноти – художники спробували виступити на захист свого культурного центру, розуміючи, що єдина фігура, яка може впоратися з цим простором – Наталія Заболотна. Це абсолютно очевидно. І ось чому.

 

З Українського дому, совкового музею ідеології, Наталія Заболотна зробила Центр сучасного мистецтва. Потім Заболотна прийшла в зовсім убитий, розкрадений Арсенал, і тепер він досить успішне в умовах нашої країни місце, зручне для репрезентації всіх видів сучасного мистецтва.

 

Мене, як художника, навіть радує, що Національний музей відбив своє право на гниття і повільну загибель. Чому передував псевдоконкурс на місце директора Національного музею, який пройшов за допомогою незначної підтримки цієї, скажімо, «інтелігенції».

 

У цій частині розповіді я мушу зробити застереження. Я можу воювати з чиновниками, але не з художниками. Моя етична програма це виключає. Тому, якщо в цьому інтерв’ю будуть згадуватися художники, то тільки компліментарно – я говоритиму про тих, кого я дуже люблю і поважаю. Якщо не люблю і не поважаю, просто про них не кажу – я конкурентів не зачищаю, на відміну від тих, хто зараз в Арсеналі прийшов до влади. Я чудово розумію, що це за команда, тут майбутнє передбачити страшно легко.

 

Чи добре це? Так, це добре. Я вважаю, що якщо не знайшлося сотні художників, щоб відстояти свої права на призначення менеджера, якого вони хочуть, розуміючи, що немає іншої кандидатури, значить, це й є чесний зріз нашої ментальності.

 

І.Е. І це ти говориш, як людина, яка знаходиться в культурному процесі протягом...

О.Т. П'ятдесяти шести років. Ось ми зараз що робимо? Ми записуємо бесіду художника і журналіста. Ми не складаємо плани інтриг, ми описуємо ситуацію. Це і є культура, це і є культурний процес, яким варто займатися.

 

Ось запитай мене: який мій шкурний інтерес у справі Мистецького Арсеналу? Жодного. Зрозуміло, що існування Арсеналу і Арт-Києва давало можливість кільком сотням художників сподіватися, що вони мають місце для репрезентації. Хоч були в цьому елементи пострадянської імітації художніх процесів, однак, за останні пару років на тлі війни і революції, навіть якість Арт-Києва і якість артефактів на ньому представлених стала вже цікавішою. І саме на цьому місці доводиться процес перервати: знаходиться лобі, яке говорить, що художники діти нерозумні, ми за них вирішимо, що їм потрібно. Про що це говорить? Про те, що ні суспільство, ні люди при владі, не зрозуміли, що в Україні є один-єдиний вид легітимної «еліти» – ті кілька художників, пара музикантів, двоє-троє письменників, які можуть без стуку відчиняти двері міжнародних інституцій, а отже через це можуть на рівних розмовляти з усім цивілізованим світом. Все інше – підробка.

 

Нема фінансової еліти – називаєш себе меценатом, але над тобою все одно сміються: на Донбасі вкрав, в Лондоні купив. Немає політичної еліти: у тебе в кишені тимчасовий мандат, і, поки у тебе посвідчення в кишені, тебе терплять. Щойно народ відбере у тебе посвідчення, ти повернешся на стартову позицію. Спроби керувати культурою видаються мені якоюсь істерикою – жахом перед наступом історії.

 

Наші діти рано чи пізно збудують державу на кшталт Ісландії, коли всі чиновники, які самі призначають себе кимось, просто виганяються «к євгенії марківні». Я п’ятдесят років терпів масу всяких незручностей, можу змін і не дочекатися. Мені важливо побачити перспективу, щоб моя дитина жила в нормальному суспільстві, де не треба буде підсиджувати когось, а пред’являти конкурентоспроможний продукт.

 

І.Е. Давай уточнимо. Ми говоримо про те, що художник, на відміну від чиновника, посада не виборна і, якщо вже він визнана величина для професіоналів, цього має бути досить, щоб мати можливість брати участь в культурній політиці не в якості, скажімо, об'єкта, а в якості суб’єкта.

О.Т. Ну так, це ж очевидно. Як історія з Джамалою. Ми ж багато років знаємо – талановита ж співачка. І вона пару раз, здається, не проходила конкурс, навіть на старті, на якесь там «Євробачення». Джамала співає на світовому рівні. Навіть якби вона п’яте місце посіла, яка різниця! Джамала дуже гідно, красиво зробила свій культурний історичний внесок. Підтверджений міжнародний сертифікат. Ось такі, як Джамала, повинні вирішувати, якою буде культурна політика.

 

На жаль, у нас місцеві експертні співтовариства – це, в основному, нелегітимні структури. Ось на початку 20-го століття вдалося ж створити Академію мистецтв, і створили її Федір Кричевський, Василь Кричевський, бойчукісти, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут, Олександр Архипенко. Будівля та сама, але ж академія – не будівля, а люди...

 

Я не проти Спілки художників, але час зробити з неї якусь благодійну структуру, яка допоможе гідно дожити ветеранам радянського мистецтва. Але у Спілки художників немає права говорити нинішнім двадцятирічним людям, що їм робити. Влаштували собі годівниць, майстерень? Гаразд, я їх забирати не збираюся. Нехай доживають собі скільки хочуть. І вони  мають на це право, просто тому, що люди, не тому, що хороші або погані художники, просто – по-християнськи. Але тільки нехай не намагаються розповідати, як жити: якщо у тебе життя не вдалося, не треба інших вчити.

 

І.Е. Пам’ятаю, ти мені розповідав, як ви з Миколою Маценком опинилися в кінці 90-х поряд з Арсеналом і дивилися на нього...

О.Т. Ззовні. Коля каже: «Дивись, куме, це ж найкраще приміщення, де можна влаштувати музей сучасного мистецтва». І тільки через два роки ми вже потрапили досередини, але тоді це ще було військове підприємство. І це були 2001-2002 роки. У 2004-му вже Віктор Пінчук робив там виставку, процес був запущений.

 

Але я при цьому пам’ятаю сумну долю Брами, ідеально функціонуючого центру. Потім був Центр Сороса, куди приходили «онухи» – і все накоренку завмирало. І завжди під акомпанемент однієї розмови: «нема грошей». Всі ми розуміємо, що мова не про гроші, а про те, що польський художник вирішив зробити нас подібними до себе. А не виходить! Тому що козацького роду хоч у льох кинь, я все одно зроблю, що хочу. І якщо не вийде стати Олександром Архипенком у США, то стану Марією Примаченко у селі. Але все одно своє намалюю! Я впертий. І не один я, таких – критична маса. Хто б як би з себе не зображав начальників, все одно нами правити не вийде.

 

І.Е. Історія з майстернями на Сошенка, те, як молоді художники намагаються відстояти унікальну будівлю, атмосферу своєї роботи, саму можливість працювати, говорить про те, що безліч талановитих людей хотіли б працювати в Україні.

О.Т. Те, що художники переможуть – це закономірність. У двадцять першому столітті нічого, крім культури, вже не потрібно. Наступна валюта після біткоїну вже на підході. Якщо будуть потрібні автомобілі через 20 років, то це будуть електромобілі. Хоч гальмуй, хоч прискорюй процес. У 1991-1993 Маценко сказав: «Куме, таке враження, що без крові незалежності не буде». Боляче, але через це треба пройти. Ось і йде війна з Російською Федерацією.

 

Квиток у майбутнє ми вже отримали, хороший, купейний. Все у нас в порядку, а те, що провідник паскудить по вагону – це вже наша справа: чи будемо підкорятися і пити чай бадяжний за величезні гроші, або дамо по морді, і будемо їхати так, як ми хочемо. Я сам не знаю, як діятиму. На мене на вулиці не нападали? Нападали. Іноді відбивався, іноді віддавав 20 копійок, які вимагали – від ситуації залежить. У будь-якому випадку, це рух.

 

Хочете потрапити в майбутнє – створіть нам умови, і ми вас туди з собою візьмемо. Не хочете – нам легше! Природно, що зараз нам, художникам, доведеться з людьми, такими, як Наташа Заболотна, кудись перебратися, створити приватну інституцію, і там почати з нуля проект, паралельний державному.

 

Але я ж цим двадцять п'ять років і займаюся, або тридцять, або сорок. Я живу в паралельному світі, і репрезентую свою мрію про свою країну. Якщо ця мрія зростеться з побажаннями більшості – прекрасно. Ні – то ні. Прекрасна ж була ідея – назвати аеропорт ім’ям Малевича! Квиток в майбутнє!

 

Добре, назвіть ім’ям Мазепи, якщо хочете знову Полтавську битву. Діти аеропорт потім перейменують, або створять культурний центр «Малевич» замість Будинку профспілок, у мене навіть проект в голові вже є. Не в тому місці, то в іншому, не зараз, так потім, але це абсолютно необхідно. Це як побудувати дачу і забути побудувати туалет. Ясно ж, що він у тебе в одному або в іншому вигляді з’явиться. Можна піти російським шляхом: немає туалету – і не треба, паскудити на порозі. Те, що нам зараз нав’язують.

 

Я вважаю, що квітнути повинні всі квіти, тільки кожна на своїй грядці. Не треба нам підсаджувати пластикових кактусів.