9-го вересня л 15.00 в Російському центрі науки та культури в Києві, за адресою Борисоглібська 2 відкривається виставка художника Олександра Шульдиженко-Стахова. У зв'язку з цим ART UKRAINE публікує матеріал, запланований до наступного друкованого номеру, написаний Наталією Клєщєвніковою, що є давньою шанувальницею автора та багато зусиль витрачає на те, щоб ім'я Шульдиженко-Стахова було вписане в історію українського мистецтва.

 

Олександра Івановича Шульдиженка я бачила один раз, на великій виставці робіт художників-монументалістів у сьомому корпусі Київського політехнічного інституту. Він був присадкуватий, накульгував. Про те, що через кілька років я стану свідком його подвигу – любові до мистецтва, тоді не підозрювала.

 

 

На початку літа 1990 року художниця Ірина Макарова-Вишеславська запросила мене оглянути роботи невизнаного художника Шульдиженка-Стахова. У довгій вузькій кімнаті, де він жив, лежали складені великими стосами аркуші ватману стандартного формату – малюнки, датовані 1970–80-ми роками. З'ясувалося, що доти він жив у сараї, який згорів, а разом із ним згоріло все, що митець робив раніше. На той час майже ніхто в Києві до малюнків Шульдиженка-Стахова серйозно не ставився. Відвідавши квартиру художника вдруге, я переглянула всі документи, що підтверджують факти з його біографії.

 

 

Олександр Іванович Шульдиженко – дослідник мистецтва XX ст., художник-атрактивіст. Народився 1922-го, помер 1988-го. У Київську художню школу вступив 1934 року, а 1941-го був призваний в армію зв'язківцем. Опинився в оточенні під Полтавою, пройшов концтабори в Польщі й Австрії, утік до Італії, де 1945 року був затриманий американцями та ув'язнений в концтаборі італійського міста Удіне. Згодом під прізвищем Стахов був зарахований в польську армію, де малював указівники переміщення військ. З цією армією 1947 року його перевезли до Лондона, але мало не розстріляли: під час допиту в таборі він заявив, що є поляком, але не знав, як хрестяться в католицькій церкві перед боєм. Зізнався, що художник.

 

Закінчив відділення графіки в Лондонській муніципальній художній школі та два курси філософського відділення Лондонського університету. 1954 року оформив документи в консульстві СРСР, повернувся в Київ, де працював у видавництві, в рекламі, на телебаченні, у кіностудії – художником із різними спеціалізаціями. Від 1967 року був художником-монументалістом у Київському комбінаті монументально-декоративного мистецтва. Видав дві книжки з паперової пластики. У Спілку художників України його не прийняли.

 

 

Перша персональна виставка Шульдиженка «Браво, художнику» відбулася посмертно, 1990 року в Музеї Леніна (нині – Український дім) в рамках «Днів Лондона» в Києві. Перед цим із пропозицією організувати виставку я обійшла низку державних музеїв, дістаючи у відповідь переважно здивування. Переконувати – діло важке, відбирає чимало внутрішніх сил і енергії, а біографія художника могла хіба що розжалобити (хай із ким він про це розмовляв – відгукувалися погано, у кращому разі посміювалися). Віднаходила свої сили в дивовижному за технікою виконання малюнку «зоровий шум», упевненості в унікальній творчості митця.

 

 

Знаменним моментом стала зустріч у Російському музеї з московським мистецтвознавцем Кантором, який читав лекції музейним працівникам. Показала йому фотографії натуралістичних малюнків – автопортретів і зображень інших людей. Той захопився, щойно побачив перший малюнок: «Яка прекрасна робота, жива лінія». І обернувся до присутніх із запитанням: «Чому ніхто ніколи не казав мені про цього художника?». Теми дослідження Шульдиженка-Стахова – «маскувальні засоби» в сучасному мистецтві, післяобразна інтерпретація, реклама.

 

Його творчість – зміна естетичних установок. Історія мистецтв є способом візуального спостереження. Художники різних епох бачать не одне й те ж саме – не тому, що світ змінюється, а тому, що змінюється художня свідомість. Головна ідея творчості Шульдиженка – становище людини в космосі – відображена в графічній серії «Вулична богема», де людству, схильному філософствувати, поставлено запитання: про що воно думає, вимовляючи слово «людина»? У цій серії художник передає систему моральних цінностей, показує, як відбувається насичення енергією початково безсилого духу. Він виступає новатором, розробляючи прийом-техніку «зоровий шум» – імпульсивні лінії, через які намагається знімати стресові стани.

 

 

Якщо авангард початку XX ст. шукав взаємодію найпростіших геометричних елементів на полотні та вважав, що вона відповідає певним космічним закономірностям (Малевич), футуристи «очищувалися» від усіх змістовних асоціацій, ішли до аналітичного плану розгляду предметів, то «атрактивізм» у другій половині ХХ ст. відштовхувався від змістовних асоціацій, скеровуючи художнє мислення в бік мислення асоціативного та інших цінностей, аксіоматичних – моральних і етичних; у бік точки, лінії та кольору. У роботах Шульдиженка-Стахова стає очевидною, привертає увагу кольорова пляма цілого «шумного» аркуша паперу. У своїй творчості він об’єднав натуралістичний малюнок, у підоснові якого вгадується англійська графічна школа, з формальними пошуками європейської школи XIX–XX ст., російського авангарду 1920-х років і з гуманістичними етичними ідеями.

 

 

Шульдиженко-Стахов – митець із неймовірно складною долею, який при цьому зберіг легкість почерку й усмішку у своїй графіці, виконаній гуашшю чи фломастером на аркушах ватману. Майстер обігнав свій час переживаннями в зображенні людини, пішов уперед у манері виконання, змусив тонко співпереживати ситуацію.

 

 

Олександр Шульдиженко-Стахов:

«Ми з одним товаришем влаштувалися в руїнах будинку, куди влучив „Фау-2”. Художники малюють навіть на асфальті. А дощ падає та падає. Жахливий клімат. Я теж був „богема”. Ви знаєте, там був ентузіазм. Ентузіазм, який прикрашає. Він пожвавлює все те наше життя. Знаєте, якщо ми міркуватимемо критеріями грошей, життя буде таким нудним!»

 

«Я переспав у всіх нічліжках. Це жахіття. Купую жетон. Ну, наприклад, номер 1241. Входжу. Великий коридор. Праворуч і ліворуч невеликі кабінки із залізними перегородками. Вгорі сітка. Лампочка на все це приміщення одна. Крізь сітку все – предмети, руки, обличчя – у дрібну клітинку. Пускають о дев’ятій вечора, а о дев’ятій ранку виганяють. Виходять підупалі люди. Ми всі йдемо в їдальню. Дають перлового супу півмиски, чай і трохи молока. Точнісінько як у в'язниці. Тільки у в'язниці ще аналіз крові роблять. Називається аналіз, а насправді – донорство. Ці нічліжки називаються „Ротенхауз”».

 

 

«На цвинтарі Пер-Лашез я знайшов склеп, де були навіть капці та радіо. Там хтось постійно жив. Я ходив туди відпочити від метушні та шуму. Довкола мармурові янголи, тиша. Якийсь англієць мені сказав, що у Франції поліція мусить давати притулок кожному, коли дощ і негода. Іду туди. Чекаю начальника. Приходить. Прошу англійською. Він відчинив мені камеру. До ранку всі чотири камери переповнені. Мені кажуть: „Забирайся, місця більше немає”. Я вийшов. Дивлюсь – а дощ уже майже минув.»

 

 

«Італія. Там сонце майже не заходить. Ранок починається о 5:00. Спека. І якщо в цей час проїде машина – пил здіймається і тримається 10–15 хвилин, повільно опускається. На етюди я виходив ще до сходу сонця. Це було в маленькому містечку Сан-Бенедетто-дель-Тронто. Я розклав етюдник і почав писати. Раптом чую, ззаду хтось ворушиться. Бачу – двоє хлопчаків дивляться, як я малюю. Але тут над морем почало швидко підніматися сонце. Невловимий перехід від сутінків до дня. Я так захопився, що геть забув про хлопчаків, а за моєю спиною тим часом зібрався цілий натовп. І раптом, коли в мене вийшов особливо вдалий мазок, закричали хором: „Браво, пітторе!”.»

 

Зі спогадів Ірини Вишеславської