26 вересня в галереї FACE Foundation у Києві відбудеться відкриття виставки українського скульптора Олексія Золотарьова «Інтерференція». Із митцем, що у 2016 році увійшов до списку двадцяти найпреспективніших художників України*, ArtUkraine поговорив про мультимедійність, егоїстичне мистецтво та завдання сучасної скульптури.

 

Олексію, ти постійний учасник виставок в Україні, слідкуєш за всіма мистецькими подіями. Які сьогодні тенденції у світовому мистецтві? Що змінилося за останні роки?

Я розвиваюся у логічному для себе напрямі. Важко сказати, що саме змінилося, бо медіа-скульптура довго розкачується і дуже повільно гальмує, тому людське око змін не помічає. Якщо говорити про відхилення, то в книжках про скульптуру нині пишуть, що до медіа-скульптури належать інсталяції, ленд-арт та інше, чого раніше не було. Зараз усе це групують і називають скульптурою.

 

Тобто скульптура як медіа зникає?

Ні, мені здається, що вона еволюціонує.

 

Ти дуже багато експериментуєш з кольором. Останню твою роботу «Час бігти» взагалі складно назвати скульптурою, це інсталяція, хоча й об’ємна робота, але глядач має сприймати її біля стіни. Можна сказати, що це щось середнє між скульптурою і живописом?

Це авторська техніка (сміється).

 

Олексій Золотарьов. Геометрична архаїка

Усі зображення надано художником

 

Що саме тебе надихає на такі експерименти?

Мене надихають різні ситуації, музеї, у яких буваю, художники, які працювали раніше. Сильне враження справили відвідання фундації Тапіаса в Барселоні й виставка Кіппенбергера у Берліні. Я ніколи не зациклювався на скульптурі, хоча є скульптором. Мені цікаві й інші речі. Усе це – експерименти, які, можливо, зроджують інтерес лише у мене, а можливо, зацікавлять й інших людей.

 

Я позбавився всіх цих розділень на скульпторів і живописців. Хоча постійно роблю ту саму помилку – називаю себе скульптором. Мабуть, це звучить якось упевнено. Людина творча має право експериментувати і «плавати» між медіа. Ця мультимедійність дає можливості обрати тему, яку ти хочеш донести до себе і суспільства.

 

До речі, які теми тебе цікавлять зараз?

Якщо казати про роботу «Час бігти», то вона дуже особистісна, є суто моїм власним переживанням. Разом з тим у ній помітний вплив того ж Тапіаса. Ми живемо в країні, де надзвичайно багато злободенних соціальних проблем, і постійно перебуваємо в історичному бігу по колу.

 

Я не виокремлював би якихось певних тем, бо їх занадто багато. Я не все реалізую, але якщо мене щось зацікавило, то я над цим працюю.

 

Олексій Золотарьов. Час бігти

 

Якщо глобально говорити про твою творчість, багато художників ще й досі створюють натюрморти…

Це дуже добра практика, хай створюють.

 

Я веду до того, що є соціально орієнтоване мистецтво або мистецтво заради мистецтва. Де саме ти себе бачиш?

Я вважаю, що це однозначно мистецтво заради мистецтва. Мистецтво – річ дуже егоїстична. Якщо митець творить чесно, то це буває тільки егоїстично. Тобто він робить те, що турбує людину, видає певну емоцію у світ.

 

А що стосується соціального замовлення, то ми з Василієм Грубляком інколи граємось у ці ігри, і нам надзвичайно цікаво. Ми дозволяємо собі чимало різних експериментів, бо це теж один з інструментів висловлення соціально-критичного мистецтва. Але при цьому нам пощастило не потрапляти в соціальне замовлення. Коли художникові треба працювати за певним замовленням, то зазвичай виходить щось «висмоктане з пальця». Для мене головне – створювати роботу в позитивному настрої.

 

Олексій Золотарьов за роботою

Фото: Василь Грубляк

 

Якими сенсами ти наділяєш свої роботи?

Якщо чесно, тривалий час мені здавалося, що я не знаю, чим займаюся (сміється). Переломним моментом була робота над проектом «Рух супрематизму». Коли я став працювати з темою авангарду початку ХХ століття, мене вона зацікавила, і я зрозумів, що важливо заповнити лакуни, які утворилися внаслідок історичних перипетій.

 

Радянський режим обманув художників, які були безпосередніми творцями того руху. Когось розстріляли, когось виселили, хтось утік. Багато хто говорить, що той режим дав великий поштовх для створення авангарду, супрематизму. Всі були пройняті темою більшовизму і соціально налаштованими речами, але їх просто обманули. Система знищила те, що тільки-но зародилося, і воно проросло в іншому ґрунті.

 

Чи має для тебе значення матеріал у процесі висловлювання?

У цілому з погляду висловлення матеріал не має значення. Якщо говорити про певну роботу, то ти, звісно, фільтруєш і підбираєш матеріал, який тобі гармонійно підійде, який краще висловить тему. Скажу навіть більше, створену в одному матеріалі роботу часто хочеться виконати в іншому. Я зараз, до речі, працюю над новою роботою, яку планую зварити з металу і відлити з бронзи. Фактично одна і та сама робота, але створена по-іншому. Мені самому цікаво, яку роль відіграє матеріал.

 

Олексій Золотарьов. Птаха

 

У 2012 році ти брав участь у Канівському симпозіумі. Для тебе це був хороший досвід роботи з каменем?

Я багато працював з каменем, мармуром і травертином якраз на симпозіумі. Сама форма симпозіуму – величезний експеримент як для художника, так і для замовника. По суті, найчастіше симпозіуми організовують, щоб виконати державне замовлення. Чиновникам й організаторам вони потрібні для створення важкої скульптури, яка може бути дуже дорогою.

 

Симпозіумний процес – це чітко виділений час, виділений матеріал. Однак є питання: вдасться чи не вдасться робота? Замовник платить значно дешевше, ніж заплатив би одному скульпторові, тобто він виграє фінансово. Проте бувають неочікувані моменти, бо в художника, як і в будь-якої людини, може бути поганий настрій, робота може не вийти.

 

Мій власний досвід стосується двох симпозіумів: у Каневі та Хорватії. Звичайно, багато з них я відвідував як глядач. До Канева я приїздив з однією темою, а робив зовсім іншу, тобто повністю змінював ескіз у процесі роботи. То була повна імпровізація, яка вдалась. Я вважаю, що це одна з етапних робіт, які вплинуть на мою подальшу працю, і щиро вдячний організаторам.

 

Також симпозіум – це спілкування. На мою думку, люди, які організовують симпозіуми, не повинні постійно очікувати шедевра. Це, ясна річ, можливо, але не завжди. Деякі художники систематично їздять лише на симпозіуми, а в усіх художників є знакові роботи, а є прохідні, тож у симпозіумного художника всі роботи не можуть бути знаковими.

 

Олексій Золотарьов

Фото: Сергій Моргунов  

 

У чому полягають завдання сучасної скульптури, коли їй уже не треба обслуговувати ідеологію?

І сьогодні є скульптори, які обслуговують нову ідеологію. Ми бачимо це на Майдані, в музеї Голодомору і в інших монументах. Вони можуть бути суперечливими. Цілком можливо, колись через історичні проблеми їх захочуть знести.

 

Я вважаю, що зараз час, коли можна створювати роботу, яка нікому нічого не винна. Знову ж таки, у замовника (чи то держави, чи то приватної особи) є можливість інвестувати не в ідеологію, а в самого художника.

 

Чи існує поняття національного в мистецтві?

Більше так, ніж ні, але не обов’язково (сміється). Сьогодні всі говорять про національне, ненаціональне і глобальне. В принципі художник не може відмовитися від свого коріння, від традицій свого народу. Прикладом є Генрі Мур. Якось я потрапив у землі, де він народився, біля Йоркширського парку, і мені одразу стало зрозуміло, звідки взявся Мур. Ти просто відчуваєш, що він міг народитися лише тут і є суто британським художником. Скажімо, Казимир Малевич, який був киянином і надихався українськими хатами, вишиванками, писанками, для мене – українець. 

 

*За версією журналу Forbes Україна.