Львівська мисткиня Олена Турянська розповіла ArtUkraine про обов'язки художника, пошуки «дзену» та соціальний арт-проект "Matrіx".

 

Про дитинство

 

 Мистецтво у моєму житті з’явилося дуже рано – відколи себе пам’ятаю. Завжди щось малювала, ліпила, складала, комбінувала.

 

У нашій родині художників не було. Але одного разу я отримала «зовнішнє підтвердження». Віра Іларіонівна Свєнціцька сказала: «Треба вчити!», після чого у мене відпали всі питання, ким я повинна бути. Я зрозуміла – хочу бути художницею. Було мені тоді років 5.

 

Мої батьки – дуже прогресивні. Завжди заохочували мене до будь-якої творчості. Мій батько завжди вважав, що чим більше зусиль вони докладають для мого розвитку, зокрема розвитку моєї уяви, тим краще. І я за це їм безмежно вдячна.

 

Батьки мало що розуміли у мистецтві. Зараз більше. Але, чесно кажучи, навіть якщо вони чогось не розуміли, ніколи не заперечували. Як на мене, це доволі рідкісна риса, коли людей не лякає те, чого вони не знають чи не розуміють.

 

Тут і далі – проект Олени Турянської "Matrіx" в галереї IconArt

Фото: Богдан Ємець

 

Про роки навчання і дорослішання у «підвішеному» стані

 

 Спершу вступила до художнього училища ім. І. Труша. Хотіла на текстиль, потрапила на відділ оформлення. Потім, до Інституту прикладного та декоративного мистецтва (зараз Академія мистецтв), на факультет інтер’єру вступила вже свідомо. Десь так років із семи у мене був період, коли я збирала різноманітні шматочки тканин, якісь папірці тощо й ліпила із цього всього інтер’єри – брала велику коробку, ділила її на частини-кімнати, оформлювала її стіни, підлогу, ліпила всі меблі…

 

Перші два роки в коледжі були настільки завантаженими, що й видихнути не було коли: було важко психологічно, морально, фізично.

 

Навчання в інституті припало фактично на кінець СРСР. Всі розуміли, що насуваються зміни. Був момент невизначеності, багато хто не уявляв, що буде завтра. Це був абсолютно підвішений стан.

 

Напевно, я не використала із користю на всі сто відсотків час, даний мені в інституті. Було неймовірно весело і гарно, прекрасне студентське богемне життя. Ми постійно пробували щось робити, експериментувати. Не можу сказати, що у той час аж так сильно на нас тиснула система, як це було тоді, коли вчилася в училищі. В інституті вже не так гостро стояли якісь ідеологічні питання. Тому фактично ми могли робити все, що хотіли. Для багатьох студентський час – час для самоосвіти.

 

 

Ми вже мали доступ до мистецьких видань – польських, угорських. Бачили, що відбувається, куди іде мистецтво, як воно розвивається чи то в Польщі, чи то в Угорщині. Відтак, у нас сформувалися певні орієнтири, які здебільшого були не на користь тогочасних українських практик у мистецтві.

 

Страху як такого не було. Ми були випускниками, ми були дорослими у підвішеному стані. А іншого стану ми не знали. Тому із гаслом «Банзааай!» всі кинулися в епоху 90-х. Кожен працював, як міг, виживав, як міг. Я зайнялася іконою на склі. Це приносило задоволення. Складний період країни я пережила досить цікаво для себе. Мені пощастило.

 

Про натхненників

 

Відкрив мені очі на мистецтво, на народне мистецтво зокрема, графік Богдан Сорока – мій вчитель. Він навчив мене бачити, думати, аналізувати. За що вдячності моїй немає меж.

 

Моїми натхненниками є художники з різних епох. Але є один художник, який залишається знаковим для мене – Пітер Брейгель Старший. Коли я бачу оригінали його робіт, у мене тоді якісь екстатичні стани.

 

Часто захоплююся творчістю інших. Завжди цікаво, чому постала та чи інша форма. Коли я чимось чи кимось дуже захоплена, цей вплив проектується на мою творчість. Ми запозичуємо. Завжди цікаво дослідити чийсь вдалий досвід. Назагал я пробую зберігати певний баланс між моїм і тим, що справило безпосередній вплив на мене. Баланс визначається моїми власними критеріями. Звісно, відсоткового співвідношення для себе не вибудовую.

 

 

Про ідеї, цитати та плагіат

 

Не думаю, що будь-яка ідея в світі є новою. Всі ідеї вже були колись кимось сформульовані. Ми лише інтерпретуємо їх відповідно до наших досвідів. Звісно, є грані – де цитата, а де починається відвертий плагіат. Тут, радше, йдеться про етичність.

 

У мене були такі моменти, коли ти думаєш, працюєш, і одного дня розумієш, що хтось це вже зробив і навіть краще, ніж ти збирався. Тоді починаю все обдумувати заново. Взагалі хороше питання: для чого митцеві виставляти свою творчість на загал? Особисто я часто це роблю із глибоко егоїстичних міркувань. Коли працюєш у майстерні, цілісності не бачиш. У виставковому просторі з’являється дистанція між мною, автором, і моїми роботами. Ця дистанція дає можливість побачити себе збоку, зрозуміти, де у системі координат, яку для себе вибудувала, я, власне, є. Якщо не робити таких проектів, якщо не дистанціюватися, зрозуміти – «де я тут і зараз», –зробити висновки і йти далі дуже складно. Часто це болісний процес. Коли ти все вивішуєш, формулюєш, і бачиш результат – позбуваєшся певних ілюзій стосовно себе. Але! Поки не побачиш, ти не зможеш через це перейти і йти далі.

 

Кожен художник має право на провальні проекти. Якщо хочеш розвиватися, то або ти рухаєшся, поступаєшся, помиляєшся, падаєш, підіймаєшся і йдеш далі, або сидиш і не рухаєшся.

 

 

Про творчі падіння і злети

 

Для мене особисто провал – коли бачу, що десь я не до кінця була чесною, почала загравати із технічними моментами, у мене невідповідність форми і змісту. Це особисте питання кожного художника, його внутрішнього діалогу із самим собою. Зрештою, що таке творчість? На мою думку, процес пізнання себе. Коли ти пізнаєш себе – ти пізнаєш світ. У кожному моєму проекті були і досягнення, і провали. Я давно перестала драматизувати всі ці моменти – з одного боку, все ж залишаюся емоційною, але ця емоційність тепер не така «болюча». Коли я щось роблю, намагаюся максимально бути чесною перед самою собою. Бо якщо не буде цієї чесності, то для чого взагалі щось робити? Та й по правді, мене не дуже цікавить суспільне визнання, популярність чи щось у такому роді. Звісно, коли є, це приємно. Дуже корисно дискутувати про свої роботи, почути думку когось зі сторони. Дійсно конструктивна критична думка зі сторони дуже помічна. Власні провали вже не драматизую, сприймаю все, аналізую, але не драматизую. Після реалізації ідеї особисто для мене проект вважається таким, що вже відбувся. Все! Він у минулому. Йду далі.

 

Про орієнтири

 

Мені цікаво оперувати абстрактними поняттями – час, простір, взаємозв’язок. Релігійним людям у цьому відношенні простіше. Є певна система координат, яку вони можуть брати і слідувати нею. Тим людям, які не настільки релігійні, складніше це робити. Але мені здається, що будь-яка творчість – це, в першу чергу, прояв різноманітних аспектів власної особистості. Відтак, ти можеш щось у собі змінити, якимсь чином над собою працювати. Проявлення-Аналіз-Дія – мій життєвий цикл.

 

 

Про обов'язки художника

 

Я не думаю, що художники своїм мистецтвом можуть щось кардинально навколо себе змінити. На жаль, як показують наші цивілізаційні практики, – страшні злодійства робилися на фоні фантастичних витворів мистецтва, які говорили про дуже високі моральні і етичні речі. Як приклад – події, які свого часу відбувалися у Ватикані на фоні найкращих мистецьких «декорацій».

 

Художник – це людина, яка живе, яка має якісь суспільні, соціальні та інші обов’язки. Ми можемо змінювати лише те, що в колі нашого безпосереднього оточення. Якщо ми можемо щось змінити у маленькому середовищі, це викличе певну ланцюгову реакцію, яка, можливо, і вплине на якісь більші процеси. Як на мене, реально щось змінити навколо себе ми можемо в площині власне людської діяльності, а не професійної.

 

Про проект "Matrіx"

 

Кожна тема вимагає своєї мови втілення. Так починаються експерименти. Таким експериментом для мене був проект "Matrіx". Ніколи до того я не займалася проектами із соціальною спрямованістю. Коли мені запропонували взяти участь у проекті «Вигнанці», я погодилася, бо відчуваю величезне співчуття до людей, які змушені бути біженцями. Мені здалося, я зможу поєднати свою точку зору як художника із власною громадянською позицією. Локацією проекту була галерея «Іконарт».

 

Є ікона, яка є універсальним символом і знаком. Є знаки, які входять у список міжнародного сповіщення про загрозу життю і порятунок. Всі попереджувальні знаки несуть у собі також абсолютно універсальні, всім зрозумілі символи. Більше того, можливо, дещо спекулятивний момент, але в мережі Інтернет ці знаки фігурують як «іконки».

 

 

Відтак, можна сказати, що тут, із одної сторони, був внутрішній поштовх на основі емпатії та почуття обов’язку долучитися до теми; а з іншого боку – певне дослідження. Коли ці два компоненти почали об’єднуватись, віднайшлась і відповідна мова проекту – вугілля і золото. Проект «Matrіx» міг відбутися і, зрештою, відбувся лише у конкретно взятому проекті у конкретно взятій галереї. Контекст тут важливий. Чим лякав мене цей проект, це тим, що дуже легко можна було впасти у спекуляції поняттями. Це тонка крига.

 

Про зміст та форму

 

Візуалізація універсальних понять потребує максимально простого висловлення. Якщо тема універсальна, то форма – максимально аскетична. Давно працюю з папером. Саме паперовитинання дає мені таку можливість виразу.

 

Давно мене захоплює, наприклад, пов’язаність музики та геометрії. Кожен музичний твір – геометричний. Це не є моя видумка чи відкриття – це музичні теорії.

 

Все у цьому світі є взаємопов’язаним. Все складається із причинно-наслідкових зв’язків, які переплітають все наше буття. У Рея Бредбері є оповідання, яке глибоко мене вразило ще в юності: коли винайшли машину часу, туристи поїхали, чи пак опинилися в далекому минулому, і хтось із них зійшов із стежини, яка була прокладеною в джунглях і нехотячи роздушив метелика. А коли вони повернулися назад, у свій час – вони нічого не впізнали – все змінилося. Один нехотячи вбитий метелик тисячі років тому змінив хід розвитку історії. Причинно-наслідкові зв’язки.

 

Олена Турянська

Фото: Оля Василець

 

Те, що відбувається зараз в країні, змінює нас. Нелегко віднаходити «дзен» у релятивно благополучному світі. Ще важче у світі, де безпосередньо навколо тебе відбуваються масштабні зміни, гинуть люди, і це зачіпає тебе особисто. Виникає дуже багато внутрішніх запитань, на які я досі для себе не знайшла відповідей.

 

Довгий період я працювала тільки із чорним або тільки із білим папером. Потім пішли кальки, тепер – рисунки. Нові для мене теми потребують більше нюансів, іншої мови. Саме через брак нюансів почала експериментувати із рисунком.

 

Дуже важливим для мене є відчуття балансу. Налагодження гармонійних стосунків між світом внутрішнім і зовнішнім. Мій фах – дизайн інтер’єрів, робота із простором, дає відчуття реальності та не дозволяє мені вилетіти у космос.

Записала Вікторія Ваславська-Панас