15 липня у Національному музеї Тараса Шевченка завершилася міжнародна фотовиставка «People. Places. Processes» (Люди. Місця. Процеси). 7 фотомитців із країн Східного партнерства демонстрували власне бачення прав людини, проблем дискримінації, соціальної справедливості, корупції та бідності. Ці гострі питання єднають громадян, збирають багатотисячні демонстрації, формують світогляд сучасної людини. Про це далі в ART UKRAINE.

 

Виставка об’єднала роботи фотографів з України, Вірменії, Білорусі, Грузії, Молдови. Кожен автор мав досвід у фото-журналістиці та документалістиці і чудово відчував усі процеси, що відбуваються в суспільстві. Проект спрямований на те, щоб показати життя звичайних людей, проблеми, з якими вони стикаються і способи їх вирішення. Кожна серія робіт – це окрема історія про маленьку боротьбу, яку людина проходить кожного дня, спричинену соціальною нерівністю, обмеженням громадянських прав і свобод, корупцією, поганою економікою та недорозвинутими демократичними процесами. Розглядаючи роботи авторів з різних країн, розумієш, корінь усіх бід – однаковий і що процеси в усьому світі взаємопов’язані, а отже, розвиток суспільства є неминучим.

 

Серія робіт Еміне Зіятдінової «За межею»

 

Образ дому, з якого тебе виганяють, яким тобі не дають право користуватися, фігурує у серії Еміне Зіятдінової, кримської татарки, що представляє свої роботи від України. Тема депортації є дуже важливою для Зіятдінової –  її сім’ю, як і багато інших, було депортовано з Криму в 1944 році. Після анексії півострова у 2014 році татари знову стали жертвами переслідувань. Еміне показує, яким було життя татар до анексії і зараз. Місцеві пейзажі та тема домашнього затишку змінюється страхом та нестабільністю, які утворились через повне нехтування свободами людини новою владою. Тема сім’ї перестає бути інтимною, натомість, стає політичною, а відстоювання своїх законних прав прирівнюється до злочину. Вирвані з контексту фото вказують на те, що колись повне і радісне життя почало складатися з періодів «до і після», незавершені дії і рухи, динамічні композиції символізують ситуацію, коли в будь-який момент все може змінитися на гірше, без права на вибір.

 

Діна Оганова «Леді-бой»

 

Особливо вражає передача настрою та душевного стану людей на роботах грузинської фотографки Діни Оганової, присвячених життю ЛГБТ-спільноти в Грузії. Серія знімків «Леді-бой» продовжує тему домівки і розповідає про життя транссексуалів та трансгендерів через історії Б’янки та Барбари. Ці фотографії розкривають ніжність і жіночність головних героїнь, їхні переживання і страх постійного осуду. Безпечно вони почуваються лише вдома, де і були зроблені фото. Наблизити глядача до героїв, розкрити їхній побут і показати, що вони нічим не відрізняються від інших людей, допомагають водночас відвертість та інтимність образів, зумовлені саме побутовим оточенням. В Україні тема ЛГБТ-спільноти овіяна багатьма міфами, що значно уповільнює розвиток демократичного суспільства. Героїні дивляться на нас очима, сповненими довіри, з маленьких світлин, які самотньо розташовані на великих білих стінах – так само самотньо в суспільстві почуваються Б’янка і Барбара.

 

Протилежними за концептом є роботи Кароліни Дутки з Молдови, «Місця насилля», присвячені домашньому насиллю. Дім, який завжди асоціюється з безпекою і теплом, насправді для багатьох людей стає справжнім пеклом, куди страшно повертатися. Тема домашнього насилля була і лишається важкою для обговорення, адже дуже часто засуджують жертву, яка начебто сама допустила таку ситуацію. Страх буди осудженою зупиняє багатьох жінок у бажанні зізнатися і попросити допомоги, саме тому на фото ми не побачимо конкретних героїнь – чорно-білі розмиті кадри, відсутність фокусу чи дивна композиція символізують бажання приховати проблему. Динамічні світлини з жінками, що радше схожі на привидів, які переховуються, бояться виходити на світло, передають нам страх і розпач жертв насилля. Але роботи Дутки тісно співіснують зі світлинами Оганової, адже героїні обох серій перебувають під сильним суспільним тиском, саме в той час, коли їм найбільше потрібна підтримка. 

 

Кароліна Дутка «Місця насилля»

Александр Саєнко «Ті, що їдять»

 

Серія фотографій білоруського фотожурналіста Олександра Саєнка розповідає нам про жертовінсть та турботу. Фото зроблені в монастирі, де міжнародна католицька організація «Карітас» влаштовує безкоштовні обіди для безхатченків. Кожного дня сестри монастиря чистять десятки кілограмів картоплі і буряку, варять суп і запрошують нужденних, вбачаючи в цьому реалізацію християнської особистості. Робота Саєнка про альтруїзм, який навіть мінімально, але покращує життя тим, хто цього потребує. Окремі фрагменти цього щоденного дійства показують нам частину обіднього столу, предмети з монастиря, обличчя нужденних.

 

Ґеорґі Ґогуа  «Танцюємо разом, боремося разом»

 

Юнацький запал, піклування про власну свободу і майбутнє чудово передані в роботах вірменського фотографа Нарека  Алексаняната і його колеги з Грузії Ґеорґі Ґогуа. Фото Алексаняна про екологічний протест проти будівництва золотої шахти, яке може нашкодити екосистемі Вірменії. Ґогуа розповідає про демонстрації молоді проти затримання людей у клубах, нібито за збут наркотиків. Яскраві і динамічні знімки висять поруч, наче показуючи те, що саме молодь об’єднується і виходить на боротьбу. Молоді і вільні люди швидко відчувають, коли з’являється загроза їхній свободі та безпеці, тому саме вони є рушійною силою змін і просування демократичних цінностей в суспільстві. Іноді ці протести здаються безглуздими страшим поколінням, через схожість на веселі дійства чи нахабне бажання показати всім свої вподобання. Протести завжди піддаються критиці, а особливо, протести молоді, які виборюють свої права на власне життя і самореалізацію. Композиції кадрів, де молоді люди перебувають у піднесеному стані, передають напруження ситуації і, в той же час, оптимізм протестувальників.

 

Рамін Мазур «Процес»

 

Особливою і ні на що не схожою є серія робіт «Процес» фотографа з Молдови Раміна Мазура. На світлинах зображені фрагменти репетицій «Гамлета», якого ставили в колонії особливого режиму №17, що призначена для утримання довічно ув’язнених. Цим проектом займався мистецький центр «Колізей», чим хотів привернути увагу загалу до умов утримання в’язнів у колоніях. В’язні вчились акторській майстерності і грали з професійними акторами, і щирість їхніх емоцій, які зловив у свій об’єктив Мазур, не викликає сумнівів. Сльози, радість, неймовірні костюми, що подарували їм абсолютно новий і позитивний емоційний досвід. Це про альтруїзм: поки одні продовжують засуджувати, інші, не зважаючи на осуд, готові допомагати, тим самим розповсюджуючи ідею людяності та розуміння. Кожнен кадр має свого героя, на якому зосереджена вся увага, але важко зрозуміти, хто з них в’язень, а хто – актор; вони рівні між собою. Кадри не відрізняються колоритом, вони чіпляють глядача щирістю, яка вселилася у серця людей, що колись зробили найбільшу помилку.