ART UKRAINE продовжує підбивати підсумки ІV Одеської бієнале сучасного мистецтва. Запах доларів у порожнечі, модні «маски-шоу», Конституція України, що може перетворитися на «Чорний квадрат»…Про все це – у великому огляді одеської бієнале від нашого нового автора, Вікторії Прокопчук.

 

Тема ІV Одеської бієнале сучасного мистецтва, що відкрилася 26 серпня 2015 року, стала логічним продовженням теми попередньої бієнале 2013 року: «Самоуправління: культурна еволюція vs революція» – своєрідного предвісника Революції гідності. Після потужних подій, що змінили багатьох із нас, основним питанням, що повстало на омитій кров’ю людей території, стали маніфести або заклики, які мусять вистлати дорогу новим ідеям та новим векторам розвитку соціально-культурного середовища. Саме так і звучить тема цьогорічної бієнале – «MANIFESTO». Достатньо заклично, чи не так? Тут треба віддати шану за сміливість кураторам проекту – М. Рашковецькому та нині покійному М. Кульчицькому. Зі слів М. Рашковецького, певна доля цинізму закладалася при формулюванні теми форуму, оскільки виявлення нових змістів є неможливим. Але віра в цю можливість спонукала до пошуку, адже саме мистецтво і повинно займатися «неможливим».

 

Цьогорічна Одеська бієнале складалася з основного проекту, роботи якого зосередженні в Музеї сучасного мистецтва Одеси, та трьох незалежних кураторських проектів, експонованих в різних частинах міста. Серед цих трьох: проект «Морфологія комунікацій» (група з 12 українських художників) під кураторством О. Білика та Д. Євсєєва, іноземна група художників «Rhythm Section» (11 авторів) та тандем українських художників, що представили неосоцрелізм в спецпроекті «Битва за щастя». Тож, загалом, в бієнале взяли участь близько 100 художників з різних міст України та інших країн. Окрім постійної експозиції вже традиційно в рамках проекту проводяться зустрічі з видатними постатями у мистецтві, дискусії та обговорення.

 

Для того, аби додатково розважити глядача, куратори запросили на відкриття андеграундного одеського модельєра Володимира Уманенка (УММА). Він потішив публіку серією моделей одягу на військову тематику (деякі з них навіть були художньо заплямовані червоною фарбою). Недалекоглядний перформанс з незрозумілими мотивами викликав невеличкий шок та нагадав псевдо-модні шоу, що інколи влаштовують у сусідніх «республіках» ДНР та ЛНР. Така клоунада прозвучала в рамках бієнале недобрим сміхом, який нагадав мені «Маски-шоу» – проект, що колись був популярний далеко за межами Одеси та з яким, виявляється, колись також тісно співпрацював художник Володимир Уманенко.

 

Робота Володимира Уманенка

 

Тематика бієнале певним чином виправдала багатоголосся проектів, представлених на форумі. Відтак, еклектичність підбірки та поєднання робіт основного проекту, за словами куратора, цілком відповідає духу міста Одеси з його можливістю вмістити будь-яке розмаїття. Це також перегукувалося з поставленим завданням форуму – спробою пошуку толерантної взаємодії між маніфестами. «Дика, кричуща еклектика робіт, що вимушені розміщуватися в одному просторі... Дуже органічно для Одеси, чи не так?» – говорить куратор про те, чим «дихає» простір першого поверху музею.

 

У цьому огляді я зупинятимуся лише на тих роботах, які, на мою думку, мали певний чіткий вислів, несли сформовану, зрілу думку. Почнемо з представленої в основному проекті роботи «Moneyfesto» Херберта Рометча (Німеччина) та Krolikowski Art. В окремій кімнаті перед глядачем з’являється орожнеча; але не та, яку презентував у далекому 1958 році француз Ів Кляйн, а наповнена запахом доларів. Автори мали на меті зробити своєрідну пародію на мистецтво, що створюється заради грошей, заради продажу та слави, що пахне грошима. Авторам вдалося якимось чином викупити видалені з обігу в США порізані банкноти, після чого він, неначе «парфумер», отримав есенцію, що мала певний запах. Ось цей таки «аромат» і був єдиним наповненням галерейного простору.

 

Herbert Rometsch, Krolikowski Art. «Moneyfesto»

 

Українська художниця Світлана Калінічева представила серію акварельних робіт портретів людей з Небесної сотні та аудіо-тексти їх біографій, що начитувалися двома мовами – українською та англійською. Звукові ряди записувалися окремо, під час трансляції наповзючи один на одного і створюючи неприємний какофонічний ефект, що ускладнював сприйняття інформації. Такий ефект мав ілюструвати певну нашу недбалість у проникненні в суть речей, які є справді важливими та вартують особливої уваги. У цьому ж просторі розміщується великий портрет Володимира Путіна, що більше схожий на маску мертвяка; своїми очима (єдиним живим елементом зображеного) він спостерігає за проекцією з обличчями загиблих людей.

 

Робота Світлани Калінічевої

 

На цьому бієнале зазнала актуалізації робота 2009 року М. Кадана «Прапор» (Україна)  – дзеркало, вирізане у формі прапора, що мало розміщуватися таким чином, аби глядачеві вартувало трохи зусиль, щоб зазирнути в нього та побачити своє відзеркалення. Куратор бієнале, – можливо, обмежений можливостями галерейного простору або керуючись певним покликом душі, – розмістив цей об’єкт не так, як замислював автор у далекому 2009 році. Тепер стяг висить нижче та може легко вмістити в себе усіх, хто перебуває в зоні його відзеркалюючої дії. Я вважаю цей непомітний жест доволі промовистим, що дозволяє переосмислити зміну перцепції роботи художника з часом та у інших історичних обставинах. Тепер нам, українцям, не потрібно стрибати та вставити навшпиньки, щоб здолати цю складність у національній самоідентифікації – нині це зробити значно простіше.

 

Микита Кадан. «Прапор»

 

Промовисто страхітливою є робота Романа Михайлова (Україна), який перетворив обгорілі дерев’яні дошки на кораблі, що висіли у просторі, відбиваючи тіні. Основною ідєю роботи, власне, і є ці тіні війни,  що зависла у нашому просторі, зловісно нагадуючи про себе.

 

Робота Романа Михайлова

 

Також привертають увагу роботи  фотохудожниці Сильвії де Сваан (США), яка народилася на початку Другої світової війни і змалечку мусила тікати з сім’єю з рідного міста та потім багато мігрувати. Страх війни, її  повторення – це те, чого хотіла позбутися художниця; те, що переслідувало її протягом усього життя. І знову ж, цей образ виникає тепер – вже у «просунутому» ХХІ столітті.

 

Фотопроект Сильвії де Сваан

 

Загалом нинішня Одеська бієнале виявилася криницею різних «примар». Іще одним таким привидом минулого є, безперечно, Ленін, який вистрибує, як чортик з табакерки, та муляє очі з наближенням війни до сьогоденної реальності. Не до кінця переможений і не осилений нами, він постає у проекті Рудольфа Герца «Lenin on Tour» (Німеччина). Ще у даликих 90-х художник возив на вантажівках шматки монументів Леніна містами Європи, ставлячи відвідувачам виставки запитання: «Що ви думаєте про Леніна?». Виходить, що не всі ще відповіли на нього відповідним чином, але історія продовжує ставити його та шукати відповіді.

 

Рудольф Герц. «Lenin on Tour»

 

Перформанс Юрія Лейдермана та Андрія Сильвестрова (Україна/Росія) мав на меті осмислити пам’ять імен таких видатних особистостей культурного життя Одеси, як В. Хрущ та О. Петренко (Перець). Хрущ на початку 80-х років виїхав працювати у Москву, намагаючись розширити свою аудиторію, натомість Петренко був відкритим патріотом України. Перформанс був влаштований в Одесі за участю людей, які зголосилися пройти вулицями міста, несучи роботи Хруща та читаючи вірші Перця. Таким жестом художники піднімали питання бінальності вибору; вибору, знову ж таки, своєї ідентичності – болісного і трагічного (саме таким він і є для багатьох одеситів і не тільки). Боляче, коли людині доводиться ламати свої цінності та уявлення, які залишалися незмінними майже все життя, але виявилися з часом хибними. Та всидіти на двох стільцях нереально, хоч як би цього не хотілося.

 

Художник Кароль Радзішевський (Польща) створив доволі агресивний проект, що досліджує питання відстоювання прав сексуальних меншин, яке набуває у його роботі гіпертрофованого агресивного прояву. Відверті зображення оголених тіл у рожевих балаклавах (пов’язаних бабусею художника) викликають відразу у глядача. Проект розміщений за кулісами, де заборонена зйомка. Художник ніби показує нам, як далеко можуть зайти самі меншини, захищаючи свої права. Чи не починає цей захист перетворюватись на агресивний напад?

 

Проект, який представила художниця Дар’я Кольцова (Україна) – роздруківка на квадратному полотні тексту Конституції України із замальованими чорним кольором пунктами, які наразі не виконуються у нашій державі. Таких закреслень на тексті доволі багато, тож виникає певний острах: чи не перетвориться ця картина з часом на чорний квадрат?

 

Робота Дар’ї Кольцової

 

Цікава також історія роботи із серії Олега Харченка (Україна) – «Равликіада або Атака равлів». Коли художник зібрався виставити полотно на бієнале, виявилося, що галерея, яка викупила роботу, не дає дозволу на експозицію. Такі домовленості не були прописані у контракті. Щоб подолати безвихідну ситуацію та все ж таки взяти учать у форумі Олегові довелося створити ідентичну роботу. Показово, як інколи творчість художника може бути відторгненою від самого художника.

 

Олег Харченко. Із серії «Равликіада або Атака равлів»

 

Спецпроект «Морфологія комунікацій» під кураторством О. Білика та Д. Євсєєва, який поєднав багато робіт молодих українських художників, мав на меті проілюструвати фрагментованість світу та відсутність об’єднуючих ідей, розпорошеність висловлювань. За словами Олега Дімова, – одного з українських художників проекту, основною темою творчості якого є «Самотність у натовпі», – найближчим часом ця тема не зміниться.

 

В рамках бієнале мені вдалося відвідати один з дискусійних проектів – творчу зустріч з Катажиною Козирою, яка є достатньо відомою сучасною художницею Польщі. Катажина представила ретроспективну серію відео-робіт, де вона в буквальному сенсі препарує тему сексуальності статей. Художниця розповіла, що зараз її найбільше цікавить пошук Ісуса Христа чи нового месії серед людей, які відвідують видатні місця Єрусалиму та заявляють про свою належність до богообранців. Про них Катажина навіть збирається знімати фільм. Сама художниця наполягає на тому, що в площині мистецтва для неї не існує норм. Цікаво, чи існують такі норми у інституцій, які виділяють гранти для творчості подібних авторів?

 

Підсумовуючи свою кураторську роботу, Михайло Рашковецький вважає, що тезу про неможливість знаходження нових смислів на майданчику бієнале було таки підтверджено. І все ж від цинізму, на його думку, нікуди не подітися, адже смисли існують лише для релігійної свідомості. Що ж до нерелігійного сприйняття, то пошук істини для нього є доволі безперспективним заняттям.

 

Про автора

 

Вікторія Прокопчук отримала диплом бакалавра з літературознавства у Національному університеті «Києво-Могилянська Академія». Брала участь як художник у декількох київських  групових проектах. У 2009 р. виступила співорганізатором молодіжної нонконформістської галереї «LabGararge». Мала досвід організації арт-проекту з українськими митцями в рамках «Koktebel Jazz Festival» (2009). Вікторія є співзасновником соціальної онлайн-платформи для творчих людей Art2be.me. Наразі працює оглядачем культурних заходів в Україні та за кордоном. Живе у Києві та Одесі.

 

Вікторія Прокопчук