У сучасному українському мистецтві Андрій Хір є одним із небагатьох молодих художників, котрі щиро й глибоко ведуть дослідження української архаїки. Його цьогорічна виставка «Забобони» (2015) стала одним із найвідвідуваніших проектів арт-центру Я Галерея за 7 років існування арт-центру. Про «Забобони», космологію Карпатського регіону та невипадкові випадковості ми і поговорили з Андрієм Хіром.

 

Твій цьогорічний проект «Забобони» ідеологічно продовжує попередні «Приповідки» (2013). Чому ти обрав саме фольклористичну тему?

 

Усі мої проекти пов'язані між собою. А «Забобони» пов'язані не лише з «Приповідками» (2013), а й з проектом «Хір звір з гір» (2011) та моїми стріт-арт роботами. Загалом я займаюсь дослідженням духовних наративів, їх глибинних витоків та символізму, оскільки вважаю, що ці аспекти здійснюють, в тій чи іншій мірі, вплив на сьогодення. Ця інформація часто зберігає код нашого соціального архетипу.

 

Вигляд експозиції проекту «Хір – звір з гір» (арт-центр Я Галерея, Київ, 2011)

 

«Риба гниє з голови» (З проекту «Приповідки», 2012, полотно, акрил, 100 х 200).

Фотограф – Марія Бикова

 

В основні твоєї художньої практики – специфічна космологія Карпатського регіону. Чи є в тебе особисті спогади, пов’язані з цими віруваннями?

 

Я вважаю, що спогади формують особистість, особливо це стосується найбільш ранніх дитячих спогадів, що часто відіграють ключову роль у стосунках зі світом та у прийнятті тих чи інших цінностей. А спогади, пов’язані з ритуалами та духовним досвідом, особисто для мене є надзвичайно потужними та загадковими. Тож, безперечно, вони пов’язані з моїм вектором дослідження, однак часто не прямолінійно та несвідомо. А, загалом, на мене багато в чому вплинув мій дід.

 

Твій проект «Забобони» умовно складається з чотирьох блоків: живописних полотен, графічних робіт, арт-об’єкту та артбуку. З чим пов'язаний такий вибір?

 

Після аналізу етнографічних матеріалів (В. Гнатюка «Знадоби до української демонольогії» (1912), А. Онищука «Матеріяли до української етнольогії» (1909), В. Шухевича «Гуцульщина» (1899). – Ред.), я планував працювати над полотнами, та поступово зрозумів, що обсяг зібраних цінних матеріалів значно перевищує можливості полотен. Тому артбук став логічним продовженням цього проекту і навіть зайняв у ньому центральну позицію. А роботи на папері є ілюстраціями до цієї книги – вони, в свою чергу, згруповані в окремий експозиційний блок. Останній складник проекту – арт-об’єкт – являє собою спрощений макет світосприйняття та релігійного дуалізму населення Карпатського регіону.

Вигляд експозиції проекту «Забобони» (арт-центр Я Галерея, Київ, 2015).

Фотограф – Володимир Денисенков

 

Артбук «Забобони», 2015

 

На початку XX століття «забобонність» була дуже поширеним явищем. Як ти вважаєш, наскільки вона поширена в наш час?

 

Матеріали, які послужили базою для проекту «Забобони», доводять, що ще сто років тому описані вірування знаходились у активній фазі. А сьогоднішнє суспільство, звичайно, намагається стерти будь-які локальні культурні особливості. В цьому контексті своєрідна фіксація цих вірувань у проекті «Забобони» є особливо актуальною. Я безпосередньо не спостерігав за циркуляцією давніх вірувань у реальному житті, оскільки провів дитинство в місті. Однак для мене стало відкриттям те, що відвідувачі виставки говорили про живучість цих вірувань у наших селах.

 

У своєму проекті ти виступаєш одночасно у двох ролях – як художник та як дослідник…

 

Проект «Забобони» не є науковим.  Звичайно, певні елементи наукового дослідження я використав та адаптував до нього. Однак, якщо в написанні наукової роботи є чіткі правила, то в мистецтві ти виробляєш ці правила сам. Тому поєднання ролей художника й дослідника я вважаю вдалим для дослідження міфології та етнографії. А мій проект є логічним продовженням праць видатних вчених. Оскільки у своїй основі символи, міфи та вірування здебільшого нелогічні й ірраціональні, мистецтво може дати можливість поглянути на них дещо під іншим кутом. А сучасне мистецтво, до того ж, є більш адаптованим способом донесення цієї важливої інформації до широкого загалу.

"На землі є місця нечисті, де пробуває чорт. На тих місцях росте звичайно лише бзина" (2014, папір, індійська туш, 20 х 40).

Фотограф – Максим Гавриленко

 

Цьому сприяє і твій творчий метод – поєднання зображення з текстами. Як ти прийшов до цього синтезу?

 

По суті, я розповідаю історії. При чому, часто це не мої історії, а народні. Я попрацював із багатьма текстами, відсіяв частину й залишив ті, які найбільш повно розкривають суть ідей, про які йдеться в проекті. Часто ці сюжети химерні, суперечливі та маловідомі, однак саме з їх допомогою можна осягнути деякі аспекти народної метафізики. Зрештою, мій творчий метод спирається на дослідження текстових кодів та символів. Я доповнюю народні історії ілюстраціями, які допомагають їх зрозуміти – як глядачу, так і мені.

 

Як ти вважаєш, чи можуть «спрацьовувати» забобони, якщо в них щиро вірити?

 

У моєму артбуці записано таку народну цитату: «Бай – невидиме лікарство, поки в то вірили – то помагало». Тобто мається на увазі, що віра здатна матеріалізовуватись у нашій реальності. З іншого боку, «примітивні», на перший погляд, історії та вірування приховують у собі складні концепції світобудови та космогонії.

 

Як, на твою думку, пояснюється той факт, що сучасна людина свідомо не вірить у потойбічні сили, однак все ж таки намагається уникати чорного кота?

 

У зазначених наукових працях особливу увагу приділено народному уявленню про адаптацію духовних сутностей до нового часу. Зокрема, зустрічається значна кількість історій про переселення чортів у різні досягнення науки та техніки. За народними уявленнями, ці абстрактні сутності органічно вплітаються у сучасний світ електрики й телефонного зв’язку. Тобто це прямі трактування наукового й технічного прогресу, які я частково включив до артбуку. Наприклад: «Казали мені тато, що колія сама не їде. То коло кожного воза є 12 осинавців (чортів – Ред.), що то тручают». Подібний меседж можна побачити й на одному з моїх полотен: «Ровер вважають за щось несамовите і називають його люципером». З одного боку, це просте й дотепне пояснення світу, а з іншого – складна концепція світобудови.

"Ровер вважають за щось несамовите і звуть люципером" (2014, полотно, акрил, вишивка, 120 х 100).

Фотограф – Максим Бєлоусов

 

"Рибаки уміють придобрюватись водяникам кидаючи їм у воду новонароджені мертві діти і падлину" (2014, полотно, акрил, вишивка, 120 х 200).

Фотограф – Максим Бєлоусов

 

Здається, люди недооцінюють вплив прадавніх вірувань на своє життя?

 

Так і є. Сучасна людина відмовляється вірити в ірраціональне. Хоча, як на мене,  це ірраціональне набагато більше, ніж може здаватись. Я вважаю, що відмова вірити в надприродне пов’язана із ілюзією еволюційного розвитку суспільства та пафосом, який ця ілюзія породжує. Я глибоко переконаний, що відмова від коріння призводить до усихання роду та деградації цивілізації загалом. «Забобони» можуть слугувати цим закодованим зв’язком із предками.

 

Забобони є неприйнятним явищем для християн, однак часто в їх свідомості християнство і язичництво органічно поєднуються.

 

Особливість християнства полягає в тому, що воно пластичне. Наприклад, християнство карпатських українців зовсім інше, ніж, скажімо, християнство південних американців. Хоча і ті, й інші можуть бути католиками. У карпатському регіоні християнство було адаптоване, а складна релігійна структура частково заміщена новими поняттями. Християнство увібрало в себе прадавні вірування та утворило нероздільну й оригінальну, а тому і цінну, структуру. У своєму проекті я не прагнув заохотити глядачів до повернення до язичництва чи відкинути класичні християнські принципи, а, скоріше, допомогти усвідомити цінність подібного явища злиття світів.

 

Вигляд експозиції проекту «Забобони», арт-центр Я Галерея, Київ, 2013.

Фотограф – Володимир Денисенков

 

Особисто з тобою траплялись якість містичні «не-випадкові» речі? 

 

Часом здається, що нічого випадково не відбувається. І ти прийдеш туди, куди повинен прийти. Часто усвідомлення невипадковості шляху приходить лише після досягнення його кінцевої точки. Один цікавий випадок був після відкриття проекту «Забобони». Ми повернулись додому й натрапили на інформацію, що один із дослідників, працями якого я послуговувався – В. Гнатюк – планував видати подібну працю, на основі власних записів. «Нарис української міфології», популярний для широких кругів. Рукопис датований 1918 роком. Над ілюстраціями працювала графік Олена Кульчицька. Тобто було заплановано видати книгу, яка за обсягом, форматом та змістом схожа на наш артбук. Однак важкі воєнні часи не сприяли видавничій справі, тому працю так і не було опубліковано. Цей факт мене дещо вразив, а, разом з тим, надав впевненості у тому, що я роблю. Тому я вважаю свій проект продовженням етнографічних праць, але не у науковій площині, а в мистецтві.

 

Андрій та Оксана Хір, вернісаж проекту «Приповідки», 2013.

Фотограф – Олег Самойленко

 

Андрій Хір народився 1988 року в Ужгороді, живе і працює у Львові. 2010 року закінчив Архітектурний факультет Львівського політехнічного університету.

Займається мистецтвом, архітектурою та дизайном. Із 2005 року – автор і учасник персональних та групових проектів, активний учасник щорічного стріт-арт фестивалю Black Circle. У роботах художника, за його власними словами, «значно важливіший текст, ніж картинка». Співпраця Андрія Хіра з арт-центром Я Галерея розпочалась у 2011 році з персонального проекту «Хір – звір з гір». Роботи художника було залучено до колективних проектів арт-центру під кураторством Павла Гудімова – Neofolk project (програма візуального мистецтва на ГОГОЛЬFEST-2012), спецпроекту «РОДИЧІ ВОРХОЛА. Сучасне мистецтво Західної України» (в рамках ART MOSCOW 2012) та «Пульс Африки» (2014). 2013 року автор увійшов до двадцятки номінантів Премії PinchukArtCentre 2013, а також представив свій персональний проект «Приповідки» (Я Галерея у Дніпропетровську), присвячений дослідженню філософської складової українського фольклору.