Альбом ізраїльської скульпторки  Юлії Сегаль видано “Духом і Літерою” за підтримки Центру єврейської освіти “Маханаім” у цьому, в сенсі — в 2014 році. Спочатку наведемо формальні ознаки книги, точніше, арт-альбому. Ось вони: А4 формат, тверда палітурка, обсяг у 191 сторінку, якісний папір, безліч ілюстрацій і зовсім мало тексту, чия незначна кількість, тим не менше, є свідченням високої якості. Це вступ московського концептуаліста, художника і мистецтвознавця Хаїма Сокола, а також інтерв'ю з мисткинею Михайла Польського (російською та англійською мовами), плюс короткі біографічні дані художниці та докладний, професійно зроблений каталог з усіма необхідними мистецтвознавчими умовностями: назва, рік, техніка, розмір роботи, англійська паралель.

 

Лабіринт пам'яті, 2004–2008. Предмети в натуральну величину. Дерево, пап'є-маше, бетон

 

З Україною скульпторку пов'язує небагато, але це суттєві зв'язки: по-перше, факт народження у Харкові (у 1939 році, ще до війни); по-друге, гостре відчуття “радянської” дійсності в якості апокаліптичних масштабів богооблишеності; а по-третє ось, альбом, виданий в одному з не найгірших українських видавництв. Книгу структуровано наступним чином: 1. Вступ; 2. Роботи різних років; 3. Люди з вулиці; 4. Роз'єднання об'єднання; 5. Лабіринт пам'яті; 6. Скульптура у місті; 7. Додатки.

 

Жінка біля вікна, 2012. Рельєф, бетон, 24х17 см

 

Перша частина книги справляє гнітюче враження, — якщо дозволити собі розкіш сприймати мистецтво загалом і саме це мистецтво в якості посереднього глядача, котрий звертає увагу перш за все на тематику твору. Власне, йдеться про суто радянське життя, ті його аспекти, котрі, наприклад, І. Бродський охарактеризував в якості “...даже стулья плетеные держатся здесь На болтах и на гайках”.

 

Тобто у цьому поєднанні потворності зовнішнього світу і ліричності внутрішнього всі, хто хоч трішки пам'ятає ту епоху, впізнають суровий дух загалом винятково потворної епохи. Це зрозуміло: під час війни родина мисткині евакуювалась з Харкова до Алма-Ати, а згодом Юлія навчалась і довго, до 1994 року, мешкала у Москві, котру залишила заради Ізраїлю.

 

Юлія Сегаль. 1973 г.

 

Тож естетика радянських часів у творах цієї художниці не надумана, і пронизлива щирість її рельєфів навпіл з стійким присмаком безвиході нагадує кращі роботи відповідного періоду І. Кабакова і, почасти, В. Пивоварова. “Птах у клітці”, “Міський мотив”, “Інтер'єр з манекеном”, “Натюрморт з раковиною”, “Двері, зачинені зсередини” та інші безлюдні бронзові рельєфи, здається, увібрали в себе всю тугу, на яку тільки здатна була творча людина в країні торжествуючого пролетаріату. Людські істоти, вписані у ці пейзажі, а частіше інтер'єри, зображені з тим співчуттям, котрому не потрібно було вчити людей, що пережили війну: самотність, роз'єднаність і беззахисність цих істот не те щоб вражають, але змушують думати, що, наприклад, кабалістична категорія Божественної присутності, Шехіна, — це у побутовому вимірі звичайна, непідробна людська доброта, котрою Бог наділяє, трапляється, не тільки дуже релігійних людей.

 

Вибір шляху, 2001. Кераміка, дерево, мотузка, 29х29х57 см

 

Філософський, як його звичайно визначають у мистецтвознавчих статтях, сенс особливо чітко вирізняється у кількох творах, — “Людина і стіни”, серії “Хлопчик, що летить уві сні”, “Осінь”; це думка про самотність, пропущена крізь всі фільтри екзистенціалізму, однієї з кращих сторінок історії людської думки, що супроводжувала філософію діалогу. У творі “Жінка і телевізор” закладено неймовірно актуальний, з огляду на поступ прогресу, меседж, через котрий мимоволі двічі вчитуєшся в рік створення роботи (1980), щоб пересвідчитись в тому, що її зроблено не, скажімо, вчора.

 

Хлопчик, що летить уві сні. Алюміній, натуральний розмір

 

Роботи, створені в Ізраїлі, суттєво різняться від усіх попередніх. По-перше, вони кольорові, майже всі. По-друге, зміна клімату і всього іншого разом з ним витісняє метафоричні композиції у минуле, а в ролі метафор виступають людські обличчя, кожне з котрих, — і це відомо не тільки професійним філософам, вже не кажучи про письменників, — уособлює власну драматургію, читай, історію не менш інтенсивно, аніж детальна оповідь (ну, принаймні для уважного глядача). Гіпсові твори, вкриті акрилом, — переважно бюсти та погруддя, рідше маски — трохи менші від натуральної величини, експонувались на виставці “Люди з вулиці”, що відбулася в Єрусалимському будинку художника. Це приватні характери, назвою поєднані з фахом, з його соціальною функцією: “Поселенець”, “Продавщиця”, “Художник”, “Рабин”, “Кіббуцниця”, здається, були не останнім в сенсі ефективності шляхом до дійсного розуміння скульпторкою історії власної землі, до котрої їй пощастило повернутись.

 

Сводка Радінформбюро, 1981. Алюміній, 37х23х13 см

 

Схоже, що звичка художниці до безнадії, — а ця суто радянська система переживань в'їдається в світосприйняття, часом претендуючи на роль долі того, хто занадто сильно до неї звик, — потребувала роз'яснень стосовно власних інтерпретацій на Святій землі, і Юлія Сегаль докладно намагалася пояснити їй, що відбувається. Концептуальний цикл “Роз'єднання. Об'єднання” (Єрусалим, 2002) — так би мовити, ненаративна скульптура: уламки, стягнені вірьовками чи дротами, гіпс та мішковина, порвані і зшиті або скріплені цвяхами, справляють сильне враження, окрім всіх інших, дійсно трагічних асоціацій натякаючи на експериментальну практику “плавильного котла”: на унікальну полікультурність ізраїльського суспільства. Адже більшість його громадян приречені на одвічно подвійну ідентичність: Святої Землі і тієї країни, де їм трапилось народитись, вирости і, частіше за все, досить настраждатись для того, щоб виїхати звідти геть, тягнучи з собою, проте, величезну кількість звичок, культурних кодів, переконань, невербальних естетичних та етичних систем, котрі не так вже й легко поєднуються з аналогічним багажем найближчих сусідів, що прибули з якогось інакшого куточка світу.

 

Прощання з безнадією суто радянського кшталту, — чи, я б уточнила, московського, позаяк йдеться про роботи, виконані, принаймні за настроєм, в ключі московського концептуалізму, — художниця виплеснула в циклі “Лабіринт пам'яті” (2008, Нова Галерея, Єрусалим).

 

Лабіринт пам'яті, 2004–2008. Предмети в натуральну величину. Дерево, пап'є-маше, бетон

 

Ніжність і печаль, самотність і безнадійна закоханість в сіреньке життя бідних людей схоплені у бездоганно точному настрої книги з окулярами, покладених на краєчок старого крісла, накритого накинутою кофтою; в старім пальто та портфелі на вішаку; в куртці на “плечиках”, вітанню увічненому часу в подібних речах Тадеуша Кантора; врешті, в порожньому інвалідному кріслі біля зависокого вікна, затягненого шторкою і жалюзі.

 

Лабіринт пам'яті, 2004–2008. Предмети в натуральну величину. Дерево, пап'є-маше, бетон

 

Цей приватний світ особистої туги художниця залишила не тільки за російським кордоном, але й у минулому, проте кожен твір цього проекту — вагоме свідчення того, що жодне справжнє, в розумінні — достатньо виразне і дуже тривале в часі, — переживання уже ніколи не залишає нас, відтіняючи усі нові враження ламкою світлотінню властивої тільки нам манери печалитись, бути насамоті, чи, врешті, захоплюватись життям.

 

Лабіринт пам'яті, 2004–2008. Предмети в натуральну величину. Дерево, пап'є-маше, бетон

 

Монументальної скульптури в доробку Юлії Сегаль небагато: це “Відкриті ворота до Єрусалиму”, мольберт, який поріс гілками, у “Пам'ятнику художнику Мордехаю Ліпкіну та всім жертвам терору” та романтичний, схожий завдяки вбранню одразу на казкового пірата та трішки на Петра І “Пам'ятник Григорію Капустіну, першовідкривачу Донецького вугільного басейну”. Це природно, — адже людина, котрій досить приватного простору, звичайно неохоче погоджується вийти за його межі, у масштабний світ, де художник мусить, навіть якщо не дуже хотів би, говорити з натовпом.

 

Телефони автомати, 1972. Метал, 58х22х12 см

 

Врешті, особисту точку зору художниці на власну творчість, школу та все інше дуже точно описано в інтерв'ю, до котрого мені нічого додати: як і в її творах, кожне слово тут вичерпно пояснює ті чи інші явища та події, розміщуючись саме на тому місці, на котрім їм належить бути. Слову та різцю цієї мисткині властива дивовижна гармонійність, обумовлена неспішністю, чи милосердям, чи якоюсь іншою, досі неописаною категорією Божественої присутності, що нею замість релігії дихають, — і надихаються, — справжні художники.

 

Мені справді шкода, що я не бачила творів Юлії Сегаль вживу. Залишається повірити вправності фотографа (від якого у більшості випадків залежить точне або викривлене сприйняття скульптури), завдяки котрому її твори справляють до такої міри сильне враження, радіючи тому, що цей альбом тепер мій, і тепер я вже нікому його не віддам.