Мистецтвознавиця Катерина Рай поговорила з Ксенією Гнилицькою про те, якою людиною був класик нової української хвилі і чому виставка в Мистецькому Арсеналі стала унікальним явищем, що потребує осмислення і аналізу. 

Про виставку Олександра Гнилицького знали не лише в Україні, але й за кордоном – це успіх, як на мене. Так і має бути. Тому що Олександр Гнилицький – є одним із знакових художників, без яких, в принципі, реалії Українського мистецтва чи мистецтва навіть сучасного, в глобальному розумінні, не сприймається. Ця виставка була присвячена цікавій темі – темі ілюзії.

 

Тут і далі − фото авторки з виставки в Мистецькому Арсеналі

Це був більше, ніж художній проект, − персональна виставка Олександра Гнилицького, оскільки він був задіяний в групову діяльність організації Інституція нестабільних думок, нині відновленої, і творчого об’єднання. На неї приїхало багато людей з Мюнхена − члени інституцій, монтувати цей проект, відвідати, подивитися. Тому це більше, ніж виставка творів та об’єктів Гнилицького – це така, можна сказати, спільна робота. Бо ж і нові люди були залучені.

 

Хто саме приїхав з Мюнхена?

Приїхав Даніель Фалькомер – художник, працює в кіноіндустрії. Приїхав ще Женя Таран – легендарна людина, яка робила музичну частину експозиції. Ще до цього проекту були залучені в Україні Іван Світличний, як молода кров. Я горда і рада, що нарешті багато живописних робіт, важливих творів, ключових, які не були ще показані, не були навіть натягнені на підрамники, а знаходилися в майстерні і ще пахли фарбою, були відбрані  куратором Олександром Соловйовим. Це роботи з останнього періоду батькової творчості. Оскільки Олександр Гнилицький в останні роки багато працював і багато творів просто не встигли зустрітися з глядачем, то виставка у Мистецькому Арсеналі стала дійсно унікальною. Вона охоплювала три, або навіть більше, умовних періоди – це ранній, про який так люблять казати, що художники в той час малювали будівельними емалями, величезні полотна – період нової хвилі. Потім пізніший період – експериментів і пошуку, кінець 1990 - початок 2000, коли художникам допомагав центр сучасного мистецтва ім. Сороса і багато хто в цей період шукав себе не в живописі, а в кінетичних об’єктах, нових медіа, відео. І наступний період – це його медіа роботи, так звані відео-гібриди. І остання частина – це не тільки медіа, а й величезні, дуже майстерні картини, які порушують тему збільшених побутових речей, які розкриваються перед нами.

 

 

Це таке видивляння у реальність?

Скоріше, замальовки з радянських часів, багато робіт було представлено також з виставки «Скромність і жир», що була у Гнилицього в Українському домі, вона складалася з бінарної тематики. Наприклад – розірваний матрац, а натомість відображенний у якомусь дуже дорогоцінному готельному комплексі десь в Давосі. Так батько звертав увагу на соціальні «гойдалки».

 

Я хотіла більше поговорити про художника Олександра Гнилицького як про людину. Тому що, коли ти читаєш статті про творчість, про його художні серії, складно сформувати враження про людину, про характер, про те, яким від був, чим він надихався, чим жив взагалі?

Олександр Гнилицький народився в Харкові, там само і навчався, потім жив у Києві, останні десять років мешкав у Мюнхені. Деякі його референції, речі, які надихали, можуть не завжди, не одразу бути зрозумілі людям, які мали досвід пострадянський, наш. Якісь речі йому відкрилися, які були за завісою, але при цьому також залишаються і Штірліц, і Кощій, і Шапокляк, і всі ці речі, які також вимагають знання місцевого контексту. Тобто, можна сказати, що він був частково емігрантом, діаспорійцем, старим діаспорійцем. У тексті Гнилицького, який колись з’явився в журналі «Парта» і був передрукований сайтом «Простори», автор добре описує стан переоцінки цінностей, певної ностальгійності, коли ти покидаєш свою батьківщину, де ти вже маєш статус і всі тебе знають, і потрапляєш в нове середовище, отримуєш інше щастя – бути ніким не поміченим, але, з іншого боку, і певний вакуум, ізоляцію. Але, врешті, він знайшов там якісь зв’язки та зачіпки.

 

 

Для художника бути поза контекстом, я думаю, важко. Але з іншого боку, якщо в середині в тебе живуть усі ці теми, які ти хочеш розкрити, ці речі, які ти хочеш дослідити, то, в принципі, і не важливо, де саме ти знаходишся. Чи все ж таки він ностальгував за людьми, за оточенням?

Чесно кажучи, мені здається, що як раз спосіб стосунків – це не те, що його тримало в цій країні, бо є певна така непрозорість в стилі. Художня богема ніколи не каже правду і, якщо ти, наприклад, на секунду вирвешся з того контексту, з того, назвемо це, не знаю, спільнотою, болотом, то потім відчуваєш, якусь певну ясність і чистоту, звільненість від тих всіх пліток, якихось інтриг певних, які, зрозуміло, існують в будь-якій професійній спільноті.

 

Все ж таки, повертаючись до характеру людини, яким він був?

Я думаю, він був дуже доброю, доброзичливою, творчою і досить таки терплячою людиною. Саме за це його всі і любили. Траплялися моменти, коли й треба було щось сказати, але батько обирав скромне мовчання. Він  старався максимально виражати себе в творчості, і був досить замкнутою людиною.

 

 

Якщо говорити про тему виставки «Реальність ілюзії»,  то, мені здається, що художник – він сам по собі до реальності, не має відношення. Він є ілюзіоністом від самого початку, адже бачить світ абсолютно по-іншому і, взагалі, що таке реальність?

 

Батько намагався, на скільки я це розумію, вловити те, що постійно шукає художник-живописець. Що також мене цікавить, досліджувати межі живопису. Наприклад, де закінчуються його межі і як їх розширити. Як сказав мені ще один мій вчитель Максим Мамсіков, насправді у нас є тільки це квадратне плоске полотно. Цих, скажімо так, засобів для того, щоб щось зробити, їх дуже мало. Є постійне завдання – пробитися через площину. Якщо ти зобразиш якусь стару річ, але в ній відображатимуться сонячні промені – це буде і медитавне змалювання, але з іншого боку – на межі абстрактного і реального. Саме у цьому є цікавість.

 

А от гумор. Яке місце в творчості Олександра Гнилицього посідав. Чи сарказм, критика?

Для батька була характерна відстороненість, легкий погляд з доброю іронією, але при цьому такий східно-філософський споглядальний, який не несе на меті тільки критику саму по собі, а пропонує певну філософію, певний підхід. І, я думаю, що це феномен Гнилицького, який важко описати. Його роботи є водночас лірично-сумними і величними. Як він змальовував небо – це окрема тема могла б бути, бо небо в його картині завжди говорить про настрій.  Це як музика Баха, наприклад, коли ти розумієш всю поважність твору, але тобі не стає від того сумно, ти збагачуєшся внутрішньо. 

 

 

Давай поговоримо про Інституцію нестабільних думок. Що це за Інституція? І чим вона займається чи планує займатися?

Інституція нестабільних думок була створена групою людей, старшим поколінням – моїми батьками і їхніми друзями − для того, щоб  мати змогу проводити організацію проектів, кураторських фестивалів. Так відбувся чудовий фестиваль «Летючий Голландець» в Одесі. Він був і музичний, і художній. В ті часи ще не було Інтернету, та й факс на пошті лише з’явився. Тому не вдалося зробити фестиваль міжнародним. Це був важкий, але цікавий час. На деякий період організація припинила своє існування і діяла більше як однойменна художня група. Роботи Гнилицького, що були створені в цей період, можна було побачити в Мистецькому Арсеналі, це саме поєднання живопису з іншими медіа. Нещодавно Інституція відновила свою діяльність. До неї входять такі куратори, як Оксана Баршинова, Олександр Соловйов. Вона існуватиме як громадська організація для допомоги митцям – надаватиме техніку або проводитиме певні події.

 

Які художники зможуть брати там участь?

Хороші.

 

Що в твоєму розумінні «хороші художники»?

Раніше я часто ставила собі це питання. Ось цей художник був хорошим, жив у середні віки, але, кажуть, вбив людину, наприклад, Караваджо. Але митцем він справді був талановитим, змінив хід історії живопису. І тут виникає питання: чи має бути хорошою людиною художник? Я вирішила не звертатися до цих критеріїв. Тепер для мене хороший художник  − це той, хто є чітким в своїй художній стратегії, хто не бігає з однієї полярності в іншу. Хочеться мати аванс довіри до художника. Якщо він стабільно веде свою лінію, то можна сказати, що цей художник хороший. 

 

Матеріал надано програмою "Просто мистецтво" на Просто Радіо