Про повернення до модерністських стратегій, втому від цинізму та основні риси метамодерної сутності міркує Александер Кроліковскі.

 

Вперше термін "нова щирість" був використаний у середині 1980-х років американським письменником Девідом Фостером Воллесом. В пік постмодерну культурним трендом була холодна іронія, яка не передбачала щирого ставлення до оточуючого світу. Тому поняття "нова щирість" стало позначати певні андеґраундні, навіть маргінальні тенденції в музиці, літературі, поезії та філософії, і відноситись до творчості, характер якої відходить від постмодерного дискурсу і притаманних йому іронії, відчуженості й цинічності.

Цікаво, що в музиці в середині 1980-х років виникла ціла низка груп, платівки яких характеризувалися як "нова щирість". До початку 1990-х це була відповідь на іронічний панк-рок та "нову хвилю" в жанрі альтернативного року, однак майже жодна з цих груп не набула великої популярності, хоча реакція музичних критиків іноді була досить гучною. Проте, згодом, на сцені з'явились такі виконавці, як Coco Rosies, The GOASTT, Arcade Fire, Конор Оберст, Cat Power, Девендра Бенхарт, Конан Мокасін та інші, чию творчість музичні видання стали позиціонувати як "нову щирість". Цей ярлик досить тісно пов'язаний з концепцією мета модернізму — сучасної культурної домінанти, яка набуває все більшої популярності в світі.

 

Метамодернізм виникає як реакція на втому від постмодерного світу, як неможливість залишатися осторонь від того, що відбувається навколо і являє собою коливання між включенням в процес і водночас його холодним аналізом. Отже, щирість — одна з типових рис метамодерної свідомості, що стає все більш витребуваною після нашої специфічної інтелектуальної дієти, що складалася з The Simpsons і The South Park.

 

Камео Девіда Фостера Уолліса в серіалі The Sympsons (за столиком на задньому плані)

Західноєвропейська та американська сучасна філософія завжди розглядають успішність нового явища на прикладах популярної культури, і кіно стає доречним зразком для досліджень.

Отже, прикладами нової щирості в кінематографі вважаються стрічки таких кінорежисерів, як Вес Андерсон, Мішель Гондрі, Пол Томас Андерсон, Чарлі Кауфман, Ларс фон Трієр, Акі Каурісмякі та Педро Альмодовар. До речі, ідея фільму і візуальна естетика Moonrise Kingdom Веса Андерсона стали в певному сенсі візитівкою нової щирості та метамодерного кіно. Ностальгічна візуальна естетика нагадує нам про цінності минулого століття, які ми маємо переосмислити зараз, а повернення до великого нарративу —використання міфологічних архетипів та біблейських тропів — відновлюють прагнення до утопії.

 

Кадр з фільму Мішеля Гондрі “Наука сну”

Література, яку можна було б маркувати етикеткою "нова щирість", це романи Девіда Фостера Уоллеса, особливо його твір “Нескінченний жарт” (який не лише приніс автору премію Мак-Артура, але й став основою цілого субкультурного явища в США), Харукі Муракамі з його шедевральним романом “Норвезький ліс”, та водночас радикальна і наївна поезія Стівена Роггенбака. Уоллес створює антидот до постмодерної цинічності, Муракамі оголює найбільш сховані закутки людської свідомості у відверто холодній формі, а Роггенбак провокує замислитись над сенсом життя. Це викликає в нас відчуття справжності, автентичності, і змушує ототожнити себе з ліричним героєм, викликає впевненість у власному житті, нібито розставляючи речі по місцях після сильної бурі.

 

Давід Фостер Уолліс читає свій роман “Нескінченний Жарт”

Нова щирість — досить цікаве явище з точки зору соціальної філософії. Багато дослідників культурного поля зауважують, що після 11 вересня 2011 року вже складно залишатись холодними циніками. Мистецтво і поп-культура змінились, і постмодерний холод та відчуженість вже не настільки затребувані, як наприкінці минулого сторіччя.

Цікаво, що разом із новою щирістю художні практики прагнуть відійти від змагання у концепції чи першості. Замість тяжіння до того, щоб вразити публіку формою, з'являється прагнення до ідеї, яка була б справді актуальною та викликала б почуття емпатії у глядача. Ми змінюємося разом із тим, як змінюється світ, і зараз як ніколи важливо залишатись чесними з собою.

 
Після постмодерного врівноваженого розрахунку на зовнішній успіх, важливим стає інший успіх: вираз справжнього, внутрішнього, що було б близько багатьом іншим і знайшло свій відгук. Це спроба діалогу, може трохи дивного, але відвертого і про ті речі, які можуть здаватись дрібницями, але саме вони визначають, чи є ми щасливими. Це особливо підкреслено в кінодіалогах Мішеля Гондрі чи Веса Андерсона.

Нова щирість — це заклик до того, щоб пережити щось разом. Рівень сприйняття художніх практик визначається емпатією та включеністю, що доводять перформанси Рагнара К'яртанссона, Насті Саде Рьонко, живопису Кей Доначі, фотографії Масао Ямомото, акції метамодерної трійки Тьорнер-Рьонко-Лабаф та багатьох інших.

 

Світлина Масао Ямамото

Щирість, фактично, стає новим трендом. На наших очах світова філософія вказує на часткове повернення до модерністських стратегій, використовуючи постмодерні практики. Наївність, романтичність, певне небажання підкорятися зовнішнім обставинам разом з чуттєвістю, вірою у власні мрії та відвертістю стають рисами сучасної культурної домінанти.