«роздІловІ» – це таке собі інтердисциплінарне дослідження любові: словом, звуком, рухом і дотиком. Проект складається з двох частин, кожна з яких має три компоненти: «музика-візуалізація-текст» і «музика-візуалізація-танець». У першій частині він читає вірші, зокрема, про найважливіше, що лишається поза текстами – про рухи і жести. У другій частині вона танцює – про те саме. Він проводить весь час біля мікрофона, жодного разу не змінюючи позиції на сцені. Вона протягом твору не вимовляє жодного слова. Такий male/female – про любов-самотність-любов.

 

Тут і далі – ілюстрації до проекту

 

Поет – Сергій Жадан. Танцівниця – Андреа Марія Хандлер. Музиканти – Олексій Ворсоба (акордеон) і Влад Креймер (шумові інструменти/двіна). Автор ідеї та візуального ряду – Оля Михайлюк. Всі працюють наживо, а отже дійство завжди виходить чуттєвим і непередбачуваним. Від публіки очікується здатність сприймати усіма органами.

 

Вперше таким складом «роздІловІ» зустрілися на репетиції у травні 2014-го в старій садибі під Алчевськом. Випадково? Не думаю. «Немає нічого випадкового», – цитата з одного з віршів, – «Немає нічого, зовсім нічого». Це «нічого» і є головним словом проекту. Саме від нього відштовхується Оля Михайлюк, шукаючи первинний зміст слів різними доступним їй способами. Як можна зафіксувати «нічого»? За що триматися в цій порожнечі (може, просто за літери)? Якою є ця порожнеча на дотик? Що важливіше – слово чи поверхня, на якій воно написане, інтонація, з якою воно сказане, адресат? Об’єктом проекту-дослідження стають слова: «любов», «ніжність» і «війна». Експерименти відбуваються, як правило, вночі. «Ніч» і «нічого» – ще два слова, які постійно в полі уваги.

 

 

 

В Алчевську поезія і танець не перетнулися. Третього травня Сергій Жадан вилітав з донецького аеропорту (останній місяць, коли туди літали літаки), а на вокзал в Алчевську приїхала Андреа Хандлер (передостанній місяць, коли тут було залізничне сполучення). Випадково? Потім, в листопаді, вони зустрілися в Одесі. «Було багато відкриттів, особливо – під час репетицій», – розповідає авторка проекту Оля Михайлюк. – «Це місто, це осіннє море, цей холодний дощ протягом доби перед виступом. У проекту з’явився якийсь особливий настрій. Якось ранком на морі ми навіть відзняли відео – просто так, без підготовки, в одну камеру й одним планом. І цього було цілком достатньо. А от на сцені ми не дотрималися чистоти задуму (дивно використовувати це словосполучення, коли говориш про синтетичний проект, і тим не менше). Хтось з двох був постійно зайвим для глядача. І щодо нашого дослідження, то така от правда – про любов. Самотність виглядає досконаліше. Ми мали настільки неоднозначну й емоційну реакцію на проект, що на якийсь час навіть вирішили – він не матиме продовження».

 

 

 

Наступного разу «роздІловІ» зібралися майже через рік – на початку минулої осені. Проект був показаний на найбільших літературних фестивалях у Харкові, Чернівцях, Львові. Реакція знову була неоднозначною: комусь акордеон заважав слухати вірші, когось дратували нашарування тексту й хотілося, щоб почерк у візуалізації був більш розбірливим, а хтось був настільки захоплений взаємодією музики й знаків на екрані, що йому заважали слова. Але були й ті, хто сприйняв твір саме таким, яким він є, і тепер продовжує спостерігати за ним. Зараз «роздІловІ» існують ще й у віртуальному просторі, що додає глядачам терпіння в довгих паузах поміж виступами. rozdilovi.org – лабораторія, що діє постійно: на сайті з’являються текстові, музичні та візуальні оновлення. А от зустрітися в реальному світі учасникам проекту вдається доволі рідко – вони живуть у різних країнах і мають багато власних проектів. Цього разу тур розпочався 29 лютого й охопив шість міст на сході України, а закінчиться сьогодні, 9 березня, показом у Києві.

 

 

 

Київські «роздІловІ» проходитимуть у кінотеатрі, розташованому в планетарії. І це черговий виклик. Візуальну частину проекту Оля створює під час показу – просто за скляним столом. Камера завжди «з іншого боку». Слова розсипаються на літери, щоразу втрачаючи сенси і набуваючи нових у нових поєднаннях. Речовини, – такі, як вода чи сік бузини, – передають почуття точніше за фарби. За допомогою пластикових пакетиків, голок і сірників розповідаються фантастичні історії. Щире, наївне, трохи навіть дитяче бажання наблизитися до первинних значень слів. Всі предмети і речовини, які використовує Оля під час виступу, наповнені важливими для неї історіями: «Це дуже інтимні речі. Але я готова працювати з ними, адже саме вони несуть інформацію. Як і ті слова, що я закреслюю...щоб писати знову. Дуже важливо – писати. Зокрема, писати листи. Це ще й тактильні відчуття – папір, туш, перо. Тобто, ще одна дисципліна в нашому дослідженні». Маніпуляції Олі за письмовим столом транслюватимуться на великий сферичний купол. Надзвичайно цікавий стик – домашньо-тактильних відчуттів і новітніх технологій. Перехід від мікро до макро – одразу, без посередників.

 

 

 

Іноді слова, написані Олею, складаються у речення й навіть в листи–нотатки. Насправді це також епізоди з текстів Сергія, але дещо трансформовані: деформовані чи вдосконалені – нехай кожен визначить для себе самостійно. Вона пише без розділових знаків, закреслює, дописує і переписує, скоріше або повільніше, маленькими або великими літерами, ледве торкається паперу або натискає з усією силою, а іноді просто закреслює все написане. Це нагадує якісь своєрідні (по-українськи експресивні) дзуйхіцу – той жанр в японській літературі, що дослівно перекладається як «навздогін за пензлем». «Один із моїх улюблених художників зараз Cy Twombly – він геніально малює і... геніально закреслює», – додає Оля. – «Була на його виставці робіт із серії Roses. Це надзвичайно. І не треба жодних пояснень, весь сенс у формі! Коли заспокоюєшся і починаєш роздивлятися, то бачиш в куточку кожної з робіт цитати з улюблених поетів (різних – від Рільке до Блейка), які писали, звичайно ж, про троянди. Такі тонкі непевні прошкрябані літери, що складаються в текст, з якого виростають ці грандіозні квіти – від них хочеться танцювати  і...плакати. Літери – це взагалі нескінченний світ. Цієї зими мені щастить потрапляти на виставки художників, які в різний спосіб працювали з літерами-знаками.  В грудні у Haus der Kunst в Мюнхені потрапила на велику виставку німецької концептуалістки Hanne Darboven. Кілька її робіт є на виставці “Нерозбірливість. Контексти письма”, яка щойно відкрилася в Познані і на яку я збираюся прямо зараз – напередодні  від’їзду в роздІловІ-тур».

 

 

 

Явище нерозбірливості у листах є частиною нашого повсякденного життя. Більшості з нас траплялося не розбирати навіть свої записи, не говорячи вже про систему знаків іншої особи. Що робити, якщо ми відчуваємо дратівливість, безпорадність, безнадійність?  Можливо, саме в цьому стані, коли бажане почуття назавжди вислизає від нас, ми виявляємо ще один вид сприйняття: явище написання інтригує саме по собі – як орнамент, як код до чогось набагато важливішого, ніж інформація, яку ми очікували.

 

 

Про автора

 

Мирослава Ганюшкіна – координатор проектів агенції «АртПоле».